В полоні бізнес-інтересів
Спроби економічної блокади ОРДЛО силами активістів та ветеранів АТО, актуалізували дискусії щодо майбутнього окупованої частини Донбасу та забезпечення України вугіллям, зокрема антрацитом. Прогнозовано (особливо через спекуляції на темі політиками) довкола проблеми з’являється дуже багато перекручувань та дезінформації. Саме тому, варто правильно розставити акценти і звернути увагу на ключові аспекти.
По-перше, проблема дефіцитів антрациту виникла не «сьогодні» і є прямим наслідком російської окупації частини Донбасу. Нагадаймо, що 7 з 14 українських ТЕС та 5 ТЕЦ працюють саме на антрацитових групах вугілля. Вся теплова генерація, включаючи об’єкти, що працюють на інших видах палива ніж антрацит, виробляє 37% всієї електроенергії країни (дані за 2016 рік). Загальна частка антрациту у споживанні вугілля тепловою генерацією, становить близько 40%. У 2016 році українські ТЕС і ТЕЦ спожили 24,1 млн. тон вугілля. З них 9 млн. т становило вугілля антрацитових марок. Також теплова генерація займає особливе місце в Об’єднаній енергосистемі України (ОЕС) через свою гнучкість і здатність маневрувати потужностями, що в період пікових потреб (наприклад, холодів) грає неабияку роль.
По-друге, одна з семи антрацитових ТЕС (Старобешівська) розташована на окупованій території. Причому вона забезпечує енергією також частину території контрольованої Києвом, наприклад, Маріуполь.
По-третє, більшість антрацитових ТЕС знаходяться в приватних руках: ДТЕК (три об’єкти), Донбасенерго (два, в т.ч. один в ОРДЛО) і лише дві ТЕС належать державі. Цей фактор є одним із ключових в контексті зусиль офіційного Києва щодо вирішення питання. Тим більше, що частка самого тільки ДТЕК на ринку теплової генерації сягає 70%. Додатково, шахти, які добувають антрацит на окупованій території, також належать концерну Ріната Ахметова. По суті, все це перетворює Україну в заручника бізнес інтересів найбагатшого громадянина України.
Зайвим буде твердження, що монопольна позиція влаштовує ДТЕК, а можливість забезпечити об’єкти теплової генерації антрацитом зі своїх шахт є достатнім аргументом, щоб лобіювати за збереженням status quo.
Тернистий шлях
Для України існує лише декілька варіантів виходу з ситуації. Першим є нарощування імпорту антрациту на світових ринках. Проте, ця марка вугілля є доступною лише в кількох країнах світу, наприклад, Росії, Казахстані, Австралії, ПАР та США. Причому ціна імпортованої сировини значно перевищує товар привезений з ОРДЛО. За даними Міністерства енергетики та вугільної промисловості, в лютому вартість тони імпортного антрациту в українських портах становила 2 829 грн. (без ПДВ). В свою чергу, вугілля з зони АТО коштувало 1 730 грн. за тону (без ПДВ). Крім того, імпорт ускладнений логістичними перешкодами – через час доставки та перезавантаження портів. Також контрактами на купівлю антрациту потрібно займатися зі значним випередженням. Через ці причини, звісно, окрім згадуваних вже бізнес-інтересів, Україна досі імпортувала відносно незначні для загального балансу об’єми антрациту – минулого року це було лише 240 тис. тон.
Другим способом обмеження залежності є переобладнання антрацитових ТЕС на роботу на газових групах вугілля, дефіцит яких Україні легше компенсувати. Сам процес не є технологічно складним, але вимагає часу та грошей. Відповідну роботу слід починати одразу після закінчення опалювального сезону. Важливо пам’ятати, що безвідносно переобладнання на інший тип вугілля, усі ТЕС потрібно модернізувати через загальну зношеність. Та й з огляду на приватну приналежність більшості ТЕС, такий варіант має свої обмеження – зрозуміло, що ДТЕК, який володіє в ОРДЛО дешевим ресурсом, не хоче інвестувати в переобладнання.
Третій шлях, який можна назвати більше ситуативним, це збільшення виробництва і споживання електроенергії, яка виробляється з інших джерел (АЕС, ГАЕС, ВДЕ) з паралельною розбудовою інфраструктури, що дасть змогу її гнучкіше постачати.
Презентований 7 лютого міністром Насаликом звіт діяльності уряду в цьому напрямку був водночас маніпуляцією фактами, констатацією складності ситуації та іскоркою надії на зрушення в майбутньому. На думку Насалика, Україна виконала або виконує 4 проекти, які зменшують залежність від антрациту. На Дністровській ГАЕС введено в експлуатацію блок 3 та розпочато будову блоку 4, що дасть змогу зекономити близько 700 тис. т антрациту в рік. На Зміївській ТЕС (Харківська область) до жовтня два блоки мають бути готовими до роботи на газових групах вугілля, що означатиме зменшення потреб в антрациті на 1 млн. т щорічно. Міністр згадує і про введення в експлуатацію в грудні 2015 року проекту Рівненська АЕС-Київська підстанція, що дає економії антрацитових груп вугілля на рівні 1,44 млн. т на рік. Також мова йде про плани завершення цієї осіню будівництва повітряної лінії Запорізька АЕС – Каховська підстанція – 750 тис. т заощадження антрациту. Сумарно, всі проекти мають дозволити обмежити споживання антрациту на 4 млн. т. Звичайно, названі проекти, це позитивний сигнал. Проте, Насалик не додав, що їхня реалізація лише створює передумови для відповідного зменшення споживання антрациту. Також, окрім переобладнання блоків на Зміївській ТЕС, вони були б реалізовані безвідносно проблем з дефіцитом антрациту. Тому курсом на унезалежнення від антрациту можна їх називати лише з великою натяжкою. Більше того, все це демонструє зволікання уряду з активним вирішенням проблеми. Якщо брак рішень у 2014 році можна було ще зрозуміти, то їх відсутність протягом 2015 та лише в’ялі рухи в 2016 році (рішення про переобладнання двох з десяти блоків Зміївської ТЕС) потрібно оцінювати вкрай негативно.
Ще красномовнішим є анонсування міністром повного переобладнання Трипільської ТЕС (Київщина) та модернізації низки антрацитових блоків інших ТЕС, включаючи ті, які належать приватному бізнесу. З одного боку, така заява, це безумовний позитив. Однак, за планами уряду така реконструкція має розтягнутися аж до 2024 року – Україна не має стільки часу. Подекуди важливішим від наміру переобладнання Трипільської ТЕС в цьому контексті є факт, що уряд анонсує модернізацію антрацитових блоків на приватних ТЕС замість їхнього переобладнання на роботу на інших марках вугілля, що підтверджує відсутність остаточної готовності до відмови від антрациту. І це ще один доказ на брак аргументів або бажання спонукати до відповідного переобладнання на ДТЕК та Донбасенерго.
Перспективи і рекомендації
Палке обговорення блокади ОРДЛО продемонструвало в т.ч. фактичну відсутність курсу офіційного Києва на унезалежнення від поставок антрациту. Вкінці січня прем’єр-міністр Володимир Гройсман заявив, що антрациту з зони АТО немає альтернативи. Згодом, 10 лютого міністр Насалик під час години запитань до уряду підкреслив, що Київ може відмовитись від вугілля з ОРДЛО, але на це потрібно 15 млрд. грн. з кишень платників податків. Сума є явно завищеною і він навів її ймовірно з метою переконати публіку у відсутності сенсу курсу на відмову від антрациту. Те саме можна сказати про низку заяв щодо необхідності введення надзвичайних заходів в енергетиці через проблеми з сировиною – уряд з усіх сил намагається переконати громадськість, що Україна не може відмовитися від антрациту. Зайвим підтвердженням цього є брак в актуальній редакції проекту «Енергетичної стратегії України до 2035 року», будь-яких орієнтирів щодо заміни антрациту з зони АТО (окрім згадки про переобладнання двох блоків Зміївської ТЕС, яке закінчиться вже цього року). Тому, можемо констатувати, що уряд реалізує підхід імітації унезалежнення від антрациту або, в кращому випадку, дуже повільного курсу на це.
На фоні описаних проблем про причини цього можемо лише здогадуватися, але цілком логічно, що може йтися про інтереси все ще впливового Ріната Ахметова. Його ДТЕК з огляду на монопольну позицію дозволяє собі фактично шантажувати Україну. А державі не вистачає аргументів або бажання змусити його врахувати інтереси країни. Водночас є ще один нюанс, про який журналісти Економічної правди згадували ще восени минулого року. Мова про апетити осіб з оточення Ігоря Кононенка щодо формування нової вугільної групи, в т.ч. з колишніх активів Олександра Януковича. Якщо ці повідомлення відповідають дійсності, нерішучість Києва стає ще більш зрозумілою.
На фоні загального стану вугільної галузі та ТЕС/ТЕЦ курс на відмову від антрациту є в довгій перспективі безпрограшним і виправданим. Не існує одного рішення, яке зможе зняти проблеми залежності від антрациту, що зобов’язує до застосування комбінованого набору заходів. Вкрай важливим є прискорення темпів переобладнання блоків ТЕС, які працюють на антрациті. Це особливо стосується Трипільської ТЕС та об’єктів ДТЕК. Компанія-монополіст має бути поставлена в жорсткі законодавчі рамки, які зобов’язуватимуть її до реалізації курсу на заміну антрациту. Деталі цих вимог можуть і повинні бути предметом консультацій з керівництвом ДТЕК, але держава має в них зберігати вирішальну роль. Потрібно і надалі шукати баланс через координацію роботи окремих складових енергосистеми (АЕС, ТЕС, ГЕС). Безумовно, слід нарощувати імпорт сировини з альтернативних джерел – ПАР, США та Австралії. Навіть попри вищу ціну антрациту з названих напрямків. Реальний орієнтир, це обмеження внутрішніх потреб на антрацит до рівня, який дозволятиме легко покрити дефіцит імпортом. Все це можна здійснити за 2 роки.
Перші публічні відгуки експертів і журналістів на блокаду та введення надзвичайних заходів у енергетиці потрібно вітати. Домінує погляд, що криза може стати поштовхом до остаточного вирішення антрацитової проблеми. Помітною є навіть частково позитивна реакція на заяви влади, яка обіцяє заходи щодо обмеження залежності. Нагадаю, що на фоні блокади офіційний Київ встиг проанонсувати переобладнання блоків Трипільської ТЕС, а також формування запасів антрациту вже влітку 2017 року. Проте ці кроки ніяк не вирішують проблеми. Більше того, можна сказати, що це лише «косметика», а попередні плани уряду, скоріше, консервують залежність чим її знімають. В зв’язку з загальним бажанням громадськості щодо моніторингу дій влади, варто звернути увагу, що саме повинно бути об’єктом громадського контролю. І ось чому гучні заяви представників КМУ, поки що, більше розходяться з реальністю.
По-перше, в актуальній редакції проекту «Енергетичної стратегії України до 2035 року», не названі будь-які орієнтири щодо заміни антрациту з зони АТО (окрім згадки про переобладнання двох блоків Зміївської ТЕС, яке мало закінчитися минулої осені, а зараз заплановане на жовтень цього року).
По-друге, оприлюднений 10 лютого на сайті Укренерго проект «Плану розвитку Об’єднаної енергетичної системи України на 2017–2026 роки» дає чіткий сигнал, що фактично Київ не збирається приймати кардинальні рішення щодо можливого переобладнання ТЕС. Мова про ТЕС, як належать ДТЕК та Донбасенерго. В актуальному варіанті «Плану», йдеться про «збільшення потужностей» блоків внаслідок реконструкції, а не переобладнання на газові групи вугілля. Єдиним винятком є Слов’янська ТЕС, на якій попередньо заплановано будову нових блоків, що працюватимуть на низькокалорійному вугіллі, але це має відбутися у 2014–2021 рр.
По-третє, міністр Насалик згадував розпорядження КМУ (за його словами «постанова») № 648 від 8 вересня 2004 року «Про заходи щодо реконструкції та модернізації теплоелектростанцій та теплоелектроцентралей у період до 2020 року». Проте в документі не вносилися зміни з 2008 року, а графік яких-небудь дій на ТЕС/ТЕЦ охоплює максимум 2010 рік.
З огляду на це, об’єктом пильної уваги та тиску громадськості мають бути в першу чергу названі вище документи або проекти документів, а не заяви чиновників. На даний момент ясно, що Київ планує здійснювати певні кроки в напрямку обмеження споживання антрацитових груп вугілля, але ці заходи не стосуються ключових генераторів залежності (приватні ТЕС) та їхнє виконання планується у надто довгі терміни.
Також в полі зору громадськості має залишатися ще один нюанс. На початку лютого Євген Марчук, який представляє інтереси України у безпековій підгрупі в Мінську, заявив про неминучість «болісного компромісу» щодо майбутнього Донбасу. На фоні цієї заяви та меседжів від уряду про безальтернативність антрациту з ОРДЛО, варто задуматися чи не є медійна кампанія, яку розгорнув офіційний Київ навколо блокади, спробою зондування суспільної реакції на потенційний компроміс з Кремлем щодо статусу ОРДЛО? Зайвим буде додавати, що він передбачатиме більше поступок з боку України, а не Росії.
Якщо так, то потрібно нагадати про сумну правду, що навіть ре-інтегровані ОРДЛО, ще довго залишатимуться важливим каналом впливу на Україну з боку російського агресора. Тому, консервація залежності від антрациту з зони АТО – це вкрай безвідповідальний підхід з точки зору безпеки України.
По суті, все зводиться до протистояння бізнес-інтересів монополіста та довгострокових безпекових інтересів держави на фоні перипетій зі статусом ОРДЛО. На жаль, навіть попри блокаду та суспільний резонанс, представники ДТЕК грають на час і роблять вигляд, що переобладнання немає сенсу, воно дороге та забере надто багато часу. Таким чином, ДТЕК перевіряє, наскільки рішучим буде уряд в своїх не лише заявах, але в першу чергу вчинках.
Павло КОСТ, член Експертної ради ЦДАКР,
координатор проектів Демократичного співтовариства Схід (Варшава, Польща)
