Врегулювання російського-українського конфлікту знову перейшло у фазу очікування, інформаційних атак, дипломатичних комбінацій, сумнівів та надії. Після берлінської зустрічі у нормандському форматі, яка відбулась 19 жовтня ц.р., і песимісти, і оптимісти в Україні отримали достатню порцію фактів і підтверджень своєї правоти. Одні – вважають, що керівництво України допустило чергову «зраду» і Росія за підтримки західних партнерів успішно реалізує план «придністровізації» окупованого Донбасу. Інші – переконані, що українська делегація на переговорах на голову переграла Путіна разом з «санкційним» Сурковим, який за іронією долі сидів поруч з міністром закордонних справ ФРН Штайнмаєром. Перемога Дональда Трампа на президентських виборах в США також додала оливи у вогонь аналітичних баталій. Між тим, майже через місяць після берлінської зустрічі, вже можна робити перші висновки та прогнози про майбутнє врегулювання збройного конфлікту між Україною та Росією.
Головні суперечки, які виникли після переговорів у Берліні, стосувалися трактувань конкретних домовленостей, які були озвучені учасниками берлінської зустрічі та положеннями Мінських домовленостей. І хоча, начебто, всі сторони переговорів погодилися, що ключовим моментом забезпечення прогресу є розробка Дорожньої карти, в якій буде встановлено черговість виконання зобов’язань сторін, спроби практичної реалізації цих рішень показали контраверсійність, а інколи протилежність розуміння суті процесу.
Зокрема, в ЗМІ були опубліковані заяви пані Ангели Меркель, яка вказала, що не вважає за потрібне негайно повертати Україні контроль над кордоном з РФ. З іншого боку, всі, хто не полінувався прочитати сам текст «Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей» (ухвалений у Мінську 12 лютого 2015 р.), знайшли пояснення такій «антиукраїнській» позиції канцлера ФРН. У пункті 9 цього документу вказано: «Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту, яке повинно розпочатися в перший день після місцевих виборів і закінчитися після всеосяжного політичного врегулювання». Тобто, такий нелогічний і дійсно суперечливий пункт, який створює чимало викликів для України з точки зору можливості імплементації процесу підготовки до виборів на окупованих територіях, вже майже два роки присутній у тексті Мінських документів. Його практичне виконання вже майже два роки викликає сумніви в українському політикумі та суспільстві. Єдиним реальним компромісним виходом з цієї дипломатичної пастки є варіант, який українській делегації якраз вдалося включити до порядку денного зустрічі в Берліні. Суть пропозиції така: ще до початку виборів (тобто, в рамках процесу підготовки до виборів) неконтрольовані ділянки українсько-російського кордону повинна взяти під свій контроль місія ОБСЄ. А в подальшому, як і вказано у Мінських домовленостях, контроль має перейти до України. Конкретні терміни та умови організації контролю за кордоном місією ОБСЄ мають бути вказані у Дорожній карті. Відповідно, це стане ще одним запобіжником для української сторони: якщо місія ОБСЄ не отримає контроль над кордоном, то і вибори на окупованій території готуватися не будуть.
Аналіз інших питань, які розглядалися на переговорах в Берліні (і про логіку формування Дорожньої карти, і про особливості закону про вибори, і про забезпечення безпеки підготовки виборів і власне виборів) показує, що ключовим елементом подальшого прогресу врегулювання російсько-українського конфлікту є створення озброєної поліцейської місії ОБСЄ. Саме ця місія має взяти на себе функції координатора та гаранта імплементації Дорожньої карти на практиці. І саме від якості та функціональної спроможності місії ОБСЄ залежатиме реальність імплементації Мінських домовленостей.
Зокрема, саме місія ОБСЄ має констатувати повне і тривале перемир’я (до 2 місяців), відвід сил та засобів від лінії розмежування у визначених пунктах та районах і забезпечити цілодобовий контроль за демілітаризованими ділянками. Після ухвалення Верховною Радою України закону про вибори на окупованих територіях, ОБСЄ має прийняти рішення про створення озброєної поліцейської місії для забезпечення безпеки на виборах. Логіка процесу вказує на те, що лише після прийняття цього рішення та визначення дати початку виконання озброєною місією ОБСЄ завдань у зоні конфлікту буде оголошено про дату виборів. Фактично, учасники Нормандського формату поставили процес врегулювання українсько-російського конфлікту в залежність від здатності ОБСЄ забезпечити створення та функціонування озброєної поліцейської місії.
У зв’язку з цим, виникає питання чи зможе ця досить аморфна та розбалансована організація виконати покладене на неї надзвичайно важливе та важке завдання, від якого залежить успіх врегулювання конфлікту на Донбасі.
По-перше, слід відзначити, що ОБСЄ ніколи не виконувала функцій, покладених на неї учасниками Берлінської зустрічі. Як правило, місії ОБСЄ здійснюють моніторингові завдання, на кшталт того, що зараз роблять представники ОБСЄ на Донбасі. Озброєний поліцейський контингент, про який зараз говорять в рамках реалізації Мінських домовленостей, повинен виконувати класичні миротворчі завдання, які реалізуються в рамках операцій зі встановлення та підтримки миру. І хоча можна по-різному трактувати конкретні підходи та інструменти при проведенні миротворчих операцій, один аспект є незмінним: миротворчі сили можуть і повинні застосувати силу для примушення порушників домовленостей і забезпечення прогресу врегулювання конфлікту. Важко собі уявити, що поліцейська місія ОБСЄ зможе виконувати такі функції. Як зможуть озброєні стрілецькою зброєю поліцейські ОБСЄ примусити російських танкістів чи артилеристів припинити обстріл українських позицій? А спецназівців ГРУ припинити організацію діяльності диверсійно-розвідувальних груп? Чи не вийде так, що озброєний персонал ОБСЄ стане посміховиськом для проросійських терористів та бандитів різного штибу? Такі собі «хлопчики для побиття» для організації яскравих сюжетів для російських пропагандистських каналів. Наприклад, про те як озброєні поліцейські ОБСЄ гуляють на весіллі у чергового «командира батальйону» «проросійських сепаратистів».
По-друге, чи зможе озброєна поліцейська місія ОБСЄ забезпечити виведення російських військ та озброєння з Донбасу на територію Росії? Якими інструментами зможуть користуватися представники ОБСЄ для того, щоб примусити росіян почати завантажувати зброю, техніку та боєприпаси на залізничні платформи і вивозити за український кордон? І як, власне, місія ОБСЄ зможе контролювати російсько-український кордон? Скільки треба буде персоналу та технічних засобів, а відповідно коштів, щоб тримати під контролем сотні кілометрів кордону, а не лише кілька пунктів?
З цього випливає наступне питання: скільки взагалі потрібно буде набрати персоналу для озброєної місії ОБСЄ на Донбасі, скільки потрібно часу, щоб його навчити, скільки потрібно буде коштів, щоб забезпечити його логістику та ефективне виконання завдань? Як заявив на початку листопада ц.р. спеціальний представник Федерального уряду Німеччини з питань головування в ОБСЄ в 2016 році Гернот Ерлер, Україна пропонує, щоб в збройну поліцейську місію на Донбасі увійшло 18-20 тисяч чоловік. «Що цікаво, Україна вже тривалий час виступає за поліцейську місію в рамках ОБСЄ, але це не так просто. Ніколи ще не було такої збройної місії ОБСЄ, і всі 57 країн-учасниць ОБСЄ повинні погодитися з такою пропозицією. Україна виходить від 18 до 20 тисяч чоловік в цій збройної місії», – заявив Ерлер. При цьому він сказав, що раніше було витрачено багато часу, «поки ми змогли надати 700-800 спостерігачів від ОБСЄ (Спеціальної моніторингової місії), і країнам це дається нелегко, щоб запропонувати кваліфікованих людей». «Чи можемо уявити, наскільки це буде важко, якщо насправді дійде до такої чисельності, наскільки це буде важко знайти людей, які були б відповідно підготовленими», – завив він.
І останнє. Росія має потужний вплив на діяльність та прийняття рішень ОБСЄ. Москва може в будь-який момент заблокувати процес створення поліцейської місії, якщо це буде потрібно. Наприклад, Україна наполягає, щоб до початку виборів були «демонтовані» всі квазідержавні органи так званих «ДНР/ЛНР». Звісно, це не влаштовує Росію і вона може заявити про недопустимість зміни органів влади на окупованій території, поставивши процес створення поліцейської місії ОБСЄ на Донбасі в залежність від фактичного визнання самопроголошених «республік» через легалізацію їх «органів влади».
Дивлячись на такий набір «антиаргументів» проти озброєної місії ОБСЄ, не залишається сумнівів в тому, що Кремль навмисно виступив проти залучення до врегулювання конфлікту на Донбасі Організації Об’єднаних Націй. ООН має величезний досвід таких операцій і безумовно мала би більше можливостей для сприяння у імплементації Мінських домовленостей. Однак, ООН не влаштовує Кремль, бо в такому разі росіянам треба було б реально виконувати домовленості. Очевидно, що у випадку з ОБСЄ це Москві не загрожує. Тому, навряд чи ми побачимо у найближчому майбутньому озброєну місію ОБСЄ на Донбасі чи вивід російських військ з української території. Це просто не входить у плани Росії. Особливо, на фоні перемоги Дональда Трампа, що відкриває перед Путіним нові можливості для маневру стосовно України. І ОБСЄ, на жаль, нічим цьому зарадити не може.
Михайло Самусь,
заступник директора з міжнародних питань Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
