Багато наших громадян, знаходячись в комфортних умовах мирного життя, рідко згадують, що країна протистоїть агресії потужного ворога. І хай когось заспокоює далека відстань від лінії протистояння на сході, але треба чітко пам’ятати, що ця війна є гібридною – отже і загрози для кожного українця – гібридні, вони носять часто неочікуваний і різноплановий характер. Фактично, бойові дії тривають на всіх рівнях – інформаційному, культурному, економічному, навіть побутовому. А полем битви є вся Україна.
Одним із ключових питань цього протистояння є енергетична незалежність і енергетична безпека нашої країни – сфера, де Україна завжди знаходилась в критичній залежності від агресора. І питання тут не тільки в економіці (ворог покладає великі надії на економічний колапс України і максимально цьому сприяє), а й в соціальних (доступність електрики і тепла – важливий соціальний фактор) та навіть морально-етичних аспектах – дивитися на вугільні ешелони з окупованих територій без відчуття ганьби не можна.
Звичайно, цій сфері приділяється багато уваги, як з боку громадянського суспільства, так і з боку влади. Достатньо широко висвітлюється газова тематика – найбільш успішно диверсифікована в останні роки галузь енергетики. Регулярно здіймається суспільне обурення у «вугільних» питаннях. Але якось непомітною лишається сфера ядерної енергетики – важливого чинника вітчизняної генерації. Отже, що відбувається тут.
Треба зразу сказати, що ядерна енергетика є найважливішим елементом національної енергетичної безпеки. Вона генерує половину вітчизняної електроенергії і є однією з найбільш високотехнологічних галузей національної економіки.
Всього в Україні експлуатують 15 енергоблоків на чотирьох АЕС: Запорізькій, Рівненській, Південно-Українській та Хмельницькій. Разом вони генерують половину української електроенергії. Враховуючи тарифи вітчизняного енергоринку, які залежать від типу електростанції, перевага АЕС з їх найнижчим тарифом в енергобалансі, дає змогу тримати ціни для промислових споживачів на більш низькому рівні.
Але українська ядерна енергетика будувалася як частина загальносоюзного комплексу і після 1991 року зберігала критичну залежність від Росії. Певна диверсифікація почала напрацьовуватися у 2000-х, але з приходом до влади Януковича більшість напрацювань активно гальмувалися на догоду російським інтересам.
В цьому плані можна виділити три основні проблемні сфери. В першу чергу, це ядерне паливо. Україна має запаси уранової руди, але за рахунок добування, яке коливається в межах 1 тисячі тон на рік, покриває менше половини потреб – 2,4 тис. тон на рік. Вся руда йде в Росію, де на її основі виготовляються паливні елементи – т.зв. ТВЕЛи. До останнього часу російські «збірки» займали 98% українського ринку ядерного палива.
Основним шляхом диверсифікації є використання паливних елементів інших світових виробників, серед яких ще на початку 2000-х було обрано американську компанію Westinghouse. Практично протягом 10 років американці разом з українськими вченими працювали над пристосуванням своїх паливних елементів до вітчизняних реакторів. Була проведена колосальна науково-дослідницька і конструкторська робота, яка з одного боку суттєво підвищила технологічний рівень вітчизняних ядерників, а з іншого – відкрила для Westinghouse ринок «радянських» енергоблоків. І все це під шаленим опором Росії та її п’ятої колони в Україні.
Виходячи з позитивного досвіду експериментальної експлуатації американського палива, 30 грудня 2014 р. було підписано контракт з Westinghouse про поставки ядерного палива на українські реактори. В найближчі роки частку американського палива планується довести до 30%, а в перспективі оптимальним вважається співвідношення 70% на 30% на користь Westinghouse. Повністю відмовлятися від російських ТВЕЛів вважається не доцільним з огляду на необхідність мати як мінімум двох постачальників відповідно до норм Європейського союзу.
З метою ще більшого унезалежнення від російського ядерного палива, Україна веде переговори з Казахстаном і Австралією про закупівлю концентрату природного урану. А влітку 2015 р. французька компанія Areva виграла конкурс на поставку збагаченого уранового продукту, який використовуватиметься для виробництва паливних збірок Westinghouse.
До речі, навесні 2015 року на фабриці Westinghouse у шведському Вестеросі була урочисто відкрита додаткова лінія з виробництва ядерного палива під «радянські» водо-водяні енергетичні реактори (ВВЕР), що працюють на українських та інших АЕС у Східній Європі. Тому розмови про побудову вітчизняного заводу з виробництва паливних елементів для АЕС є відвертими спекуляціями. В умовах наявності диверсифікованих постачальників, які і самі мають надлишкові потужності, це економічно є абсолютно не вигідним. Свого часу питання побудови такого заводу використовувалося росіянами саме для блокування нашого співробітництва з американцями.
Треба зазначити, що вибір альтернативного партнера на користь американців для України не випадковий. Свого часу як один з «компенсаторів» ядерного роззброєння України, США запропонували співробітництво в сфері «мирного атому» і були в цьому достатньо послідовні. Одним з прикладів такої співпраці є запуск навесні цього року у Харківському фізико-технічному інституті ядерної підкритичної установки «Джерело нейтронів», яка стала першою подібною розробкою вітчизняних вчених за часи незалежності, профінансованою американською стороною.
Іншою критичною сферою для української ядерної енергетики є утилізація відпрацьованого ядерного палива (ВЯП). Фактично, більшість його традиційно вивозиться в Росію, яка має потужності з його переробки і, крім іншого, ще заробляє на цьому $200 млн. щорічно. В умовах гібридної війни це ще один із засобів тиску на Україну – питання ядерної безпеки мають глобальне значення.
Ще у 2012 році парламентом України був прийнятий закон про створення Централізованого сховища ВЯП. Місцем його розміщення було визначено територію Чорнобильської АЕС. Треба зазначити, що ці плани також зіткнулися із потужною російською інформаційною кампанією. Не дивлячись на різні кремлівські псевдоекологічні жахалки, можна з впевненістю заявити, що ця технологія працює, і працює вона в Україні. Схоже сховище вже має Запорізька АЕС – найбільша в Європі. Але з точки зору економічної доцільності для інших українських АЕС краще мати єдине централізоване сховище. Такі об’єкти сьогодні експлуатуються в Іспанії, Швеції та Фінляндії.
Вибір на користь Чорнобильської зони відчуження звичайно може мати негативний емоційний контекст, але з точки зору технологічності і безпеки є найкращим. Треба розуміти, що на сьогодні ЧАЕС є зосередженням зусиль і технологій світового співтовариства в галузі радіаційної безпеки, утилізації і консервації об’єктів ядерної енергетики. Побудова в рамках міжнародної кооперації і фінансування об’єкту «Укриття» є полігоном відпрацювання нових технологій, які в подальшому будуть використовуватися для консервації, утилізації і рекультивації інших ядерних об’єктів у всьому світу. А спорудження власного сховища призведе до значної економії коштів, сприятиме створенню робочих місць та соціальному розвитку території, а також полегшить відновлення господарської діяльності частини цієї зони.
В рамках реалізації проекту 26 січня 2015 р. у Брюсселі ДП «НАЕК «Енергоатом» і Holtec International (США) підписали додаткову угоду до контракту на будівництво в Україні Централізованого сховища відпрацьованого палива. Такий об’єкт виконуватиме функцію сховища відпрацьованого палива реакторів РБМК-1000 і ВВЕР-440 Південно-Української, Рівненської та Хмельницької АЕС. Введення в експлуатацію сховища планується у 2017 році. Зберігання ВЯП планується здійснювати протягом не менше наступних 50 років. А що ж далі? І тут ми підходимо до третього ключового питання вітчизняної ядерної енергетики.
Технології. До останнього часу ця сфера також знаходилась у критичній залежності від Росії, яка вважалася головним партнером в цій сфері. Але зараз зрозуміло, що основну ставку треба робити на власні сили і пошук нових партнерів.
На сьогодні найбільш гостро, крім проблематики ядерного палива, стоїть питання продовження експлуатації енергоблоків вітчизняних АЕС. 12 із них введено в експлуатацію за часів СРСР, і більшість з них відпрацює всій ресурс до кінця поточного десятиліття. Але будувати нові блоки з нуля для України з фінансової точки зору – непідйомно, а з точки зору технологічності – безперспективно.
Поступова відмова від АЕС, за що активно вболівають певні про-кремлівські псевдоекологи є найгіршим варіантом: на фоні необхідності компенсації падіння генерації це потребуватиме шалених коштів на закриття і консервацію зупинених ядерних блоків. Тому найперспективнішим вважається модернізація і продовження експлуатації енергоблоків.
Треба зазначити, що пролонгація термінів експлуатації діючих реакторів і відпрацювання відповідних технологій є головним світовим трендом. Більшість реакторів у світі, яких налічується більше чотирьох сотень, перебувають на граничних термінах експлуатації. Тому основні зусилля спрямовуються саме на модернізацію. Існують технології, які дозволяють збільшити термін експлуатації ядерних реакторів до 50, 60 і навіть 80 років.
Україна тут теж має певний ресурс, як науково-технологічний, так і промисловий. Свого часу в структурі Національної Академії наук було створено Відділення ядерної фізики та енергетики, до якого увійшли п’ять інститутів і три наукові комплекси. Це дозволило не тільки зберегти науково-технологічний і кадровий потенціал, але і у взаємодії з міжнародними партнерами наростити його. В свою чергу, національна промисловість здатна виробляти більшість елементів ядерних енергоблоків, що створює гарний ресурс для модернізації національної ядерної енергетики на 10-15 років.
На сьогодні вже подовжений термін експлуатації трьох енергоблоків, а ще сім перебуває в процесі підготовки і модернізації. Рівень робіт на українських АЕС оцінюється місіями міжнародних організацій – ВАО АЕС і МАГАТЕ – досить позитивно. Також відмічається підвищення рівня безпеки. За рахунок залучення іноземних технологій можливо ще більше підвищити термін експлуатації вітчизняних енергоблоків і навіть збільшити їх потужність.
У разі добудови 3-го і 4-го енергоблоків Хмельницької АЕС можна розраховувати на досягнення атомної генерації на рівні 75% – як у Франції. Саме таке амбітне завдання ставило українське керівництво у 2014 році. Враховуючи неможливість подальшого співробітництва з РФ за цим проектом, єдиним альтернативним виробником відповідного обладнання залишається компанія Skoda JS a.s. Вартість добудови двох енергоблоків оцінюється у €3,7 млрд. Фінансування може здійснюватися двома шляхами: за власні кошти ДП НАЕК «Енергоатом» та кошти, які можуть виділити чехи у вигляді кредиту.
Іншим варіантом є проект «Енергетичний міст Україна – ЄС». Його зміст полягає в тому, що другий блок Хмельницької АЕС виводиться з української енергосистеми та підключається до європейської двома лініями 750 кВт кожна з виходом у польський Жешув. Зазначений проект розрахований до 2021 року.
За оцінками як експертів, так і науковців, будівництво нових енергоблоків в Україні об’єктивно можливо не раніше 2030 року. При цьому, це пов’язано не тільки із питанням грошей, але і технологій. Якщо вже і будувати нові реактори, то як мінімум 4-го покоління, які можуть використовувати ВЯП від сучасних українських реакторів. Це не лише підвищить ядерну безпеку але і дозволить досягнути більшої незалежності в сфері ядерного палива. Для цього Україні необхідно вже зараз приєднуватися до міжнародних проектів з розробки типових енергоблоків на швидких нейтронах.
Ігор ЛЕВЧЕНКО,
член експертної ради ЦДАКР
