Протягом двох років участі Збройних Сил України (ЗСУ) та інших військових формувань в Антитерористичній операції (АТО) на Південному Донбасі відбувся перехід від протиповстанських військових дій до повномасштабних сухопутних бойових дій України проти Росії та підтримуваних нею сепаратистів і найманців. По суті, відбулося перетворення антитерористичної операції у локальний збройний конфлікт. Загалом, героїзм і жертви українських військовослужбовців, добровольців, волонтерів, економічний та фінансовий тиск наших партнерів за кордоном зрештою змусили Путіна у вересні 2014 року у Мінську прийняти рішення щодо перемир’я, оскільки політичні, економічні та людські втрати Росії стали для всіх занадто очевидними. Спроби росіян поновити активні бойові у січні-лютому 2015 року дії суттєвого результату не дали і підписаний за участі Німеччини і Франції доопрацьований Мінський протокол зберігає чинність дотепер.
Якщо говорити про загальний стан війська, то, безумовно, порівняно з початком антитерористичної операції у квітні 2014 року, у квітні 2016 року боєздатність ЗСУ помітно підвищилася. Отримано не лише досвід – як позитивний так і негативний – але й загалом відновлено систему оборони країни, яка зараз функціонує майже задовільно. Однак, загроза поновлення бойових дій зберігається, тому треба продовжувати вкладати ресурси, будувати сильну боєздатну армію відповідно до ситуації, що склалася. Для цього необхідно якомога повно і чітко визначити основні уроки досвіду АТО і врахувати їх у процесі реформування оборонної сфери України.
Один з ключових уроків російської агресії свідчить, що незалежно від того, чи країна стикається з «гібридною» або звичайною війною, її військо має відповідати основним сучасним вимогам до озброєння, військової техніки, оснащення, підготовки, логістики, управління військами, тощо. Крім того, наявність значного числа мотивованих кадрів не є заміною для сучасного зв’язку, засобів спостереження, навігації, радіоелектронної боротьби та іншого високотехнологічного обладнання. Тому Україні терміново потрібно вирішити ці проблеми, зокрема, знайти системні джерела постачання сучасних засобів війни шляхом або через власний розвиток або придбання з-за кордону.
На початку АТО не було чіткої системи управління тими військовими підрозділами, які брали участь в операції. Попри визначену законом вертикаль управління АТО через Антитерористичний центр СБУ з його штатною міжвідомчою координаційною комісією та створеним при АТЦ оперативним штабом, керувати військами часто намагалися посадові особи силових міністерств і відомств, підлеглі яких брали участь в АТО, а іноді й представники інших владних структур. В результаті, постійно виникали проблеми в налагодженні взаємодії між військовими різних відомств.
Оперативному штабу АТО було дуже важко організувати всі види забезпечення, як бойового забезпечення (в першу чергу – розвідку та зв’язок), так і тилового й технічного забезпечення. Суттєвими проблемами були й збереження державної таємниці та приховане управління військами, невирішеність яких вважають основними причинами багатьох надзвичайних подій, таких як збиття у 2014 році вертольотів під Слов’янськом та транспортного літака Іл-76 в аеропорту Луганська, часті потрапляння наших військових у засідки тощо.
Водночас, попри прикрі помилки і вимушені відступи, військова потуга України протягом двох років війни поступово посилювалась. Армія озброювалась, набиралась досвіду, отримувала величезну підтримку від волонтерів та добровольців. Принаймні на тактичному і оперативно-тактичному рівнях українські військові навчилися діяти ефективно, що й було підтверджено у минулому 2015 році, коли сепаратисти невдало атакували під Мар’їнкою або Старогнатівкою, а нашим командирам ланки батальйон-бригада вдалося організувати ефективне відбиття цих атак. Однак на оперативно-стратегічному рівні якість управління військами залишилася далекою від потрібної, і її треба суттєво підвищувати, зокрема, шляхом налагодження системної якісної підготовки вищих штабів.
Ще один важливий урок стосується необхідності вдосконалення системи підготовки резерву, управління процесами мобілізації та організації територіальної оборони. Два роки війни наглядно показали, що крім регулярних ЗСУ нам потрібен надійний резерв різноманітної якості та кількості. Що мається на увазі? Потрібні постійні частини, які комплектуються лише професіоналами, оскільки у сучасних бойових діях часу на мобілізацію, додаткову підготовку, комплектування, забезпечення зброєю – завжди недостатньо. Але, безумовно, регулярної армії буде недостатньо, тому що зазвичай великомасштабні конфлікти починають регулярні війська, а закінчувати їх будуть ті, кого пізніше мобілізують. Отже, потрібен боєздатний резерв, адже наявність якісного мобілізаційного резерву відкриває асиметричні шляхи боротьби з переважаючим противником за рахунок використання мотивованого персоналу, недорогої зброї але вищого людського інтелекту. З цією метою фахівцями часто називають Фінляндію, країни Балтії, Ізраїль і навіть Швейцарію як джерела корисного досвіду, який Україні давно слід запозичити.
Окрім проблем з комплектуванням і управлінням військами, є питання забезпечення війська сучасною бойовою технікою, озброєнням та створення запасів ракет і боєприпасів. Незважаючи на те, що Україна мобілізувала усі наявні потужності оборонної промисловості, самотужки переозброїти армію нереально. Потрібно швидко переозброювати наше військо і для цього слід, у т.ч., активно розвивати наші стосунки з партнерами та союзниками, отримувати від них не лише політичну й фінансову, але й військову підтримку. Якщо ми системно і швидко будемо продовжувати роботу із посилення обороноздатності, то Росія врешті-решт постане перед дилемою: або мирне вирішення конфлікту в Донбасі (і це не обов’язково має бути миротворча операція), або починати ескалацію з непередбачуваними наслідками.
Для цього Україні, напевне, буде потрібно уважно подивитися на досвід окремих сусідніх країн, таких як Польща, Румунія і Туреччина, які досягли помітних успіхів у оборонно-промисловому виробництві через налагодження ліцензійного виробництва або в тісній співпраці з великими виробниками західної зброї. Це є особливо важливим, оскільки військово-технічне співробітництво з Росією, як це було у минулому, зі зрозумілих причин – більше не варіант. Потрібно відкрити Україні ширший доступ до розробок і ринків країн НАТО у оборонній промисловості. За висновками економістів, найпрогресивніші технології в Україні залишилися саме в секторі оборонної промисловості. Саме там в України є реальна, а не гіпотетична база для впровадження інноваційних технологій. За умов, коли у цьому секторі буде проводитись адекватна державна політика, ситуація в секторі ОПК може серйозно змінитися. Україна має величезний потенціал, яким не може похизуватися більшість країн світу і його реалізації може сприяти більш взаємовигідне співробітництво з країнами НАТО у сфері ОПК.
В контексті уроків з отриманого під час АТО досвіду, окремий комплекс проблемних питань становлять і загальні питання організації оборони країни. Необхідно забезпечити реальну політичну відповідальність за стан безпеки і оборони України. Відповідальність Верховної Ради за кадрові призначення має бути суттєво підвищена, оскільки сьогодні парламентські фракції своїх представників серед керівництва силових структур практично не мають (за виключенням МВС). Однак, щоб відповідати – потрібно мати й належні повноваження, яких зараз парламентські комітети не мають. Наприклад, з питань погодження відомчих програм реформування і розвитку силових структур. Їх розробляють міністерства і відомства, затверджує президент – а забезпечувати ресурсами має парламент, з яким показники програм реформування майже ніколи не лише не узгоджують, але й не інформують про них.
Загалом, для забезпечення ефективної оборони України потрібно серед іншого терміново вирішити цілий ряд проблем парламентського контролю. Фактично, необхідно реформувати всю систему парламентського контролю над сектором безпеки. Зокрема, це стосується впровадження дієвих стандартів парламентського контролю у кадрових питаннях на рівні комітетів – не лише заслуховування, але й повноваження щодо погодження кандидатур, які пропонує президент або прем’єр-міністр. Також комітети мають отримати повноваження «викликати» для свідчень і доповідей міністрів та їм рівних керівників, а не лише «запрошувати» – як зараз. Також потрібно забезпечити високу професійну працездатність державного і парламентського апаратів, зокрема, шляхом підвищення ефективності професійної освіти співробітників апаратів та вивчення англійської мови. Нормативною базою передбачена спільна освіта військових і державних службовців у відомчих академіях, однак на практиці це не реалізується. Потрібно краще гармонізувати інструменти стимулювання цінних фахівців-професіоналів – платні, пільг, житла, медичного обслуговування.
З огляду на отриманий досвід з питань забезпечення прав військовослужбовців і правоохоронців під час бойових дій, прав мобілізованих та членів їх сімей, їх роботодавців тощо – доцільно впровадити досвід таких країн, як Німеччина та ін., і встановити окрему посаду Омбудсмена Верховної Ради з питань прав військовослужбовців та членів їх сімей. У цьому, міжнародному, контексті необхідно забезпечити високий рівень довіри між Україною і державами членами НАТО. Як свідчить їх досвід, в контексті реформування оборони необхідні і реформа судової системи і подолання корупції, необхідне забезпечення більшої прозорості силових структур для парламенту і громадянського суспільства. Досвід країн членів НАТО може багато чого запропонувати, наприклад, ніде комітети з контролю над обороною і контролю над розвідкою та іншими сферами безпеки не об’єднані в один, як у нас. Потрібно подивитись на доцільність створення у Верховній Раді окремих парламентських комітетів з питань розвідки, оборонної промисловості.
За минулі два роки Україна мобілізувала, оснастила і підготувала значну військову силу, яка виглядає набагато більш здатною боротися і чинити опір вторгненню російських військ, а також і завдати їм високого рівня втрат, якщо вони захочуть почати новий раунд вторгнення. Звичайно, якщо росіяни готові платити досить високу ціну, то, як і раніше, швидко зупинити їх буде важко, особливо враховуючи перевагу Росії у чисельності живої сили, кількості озброєння, особливо у складі військово-повітряних сил… У цьому випадку зовнішня підтримка від демократичних країн могла б допомогти Україні істотно збільшити свою військову здатність стримувати агресію Росії. Тим не менш, навіть на початку весни 2014 року відразу було ясно, що тільки успіх в організації та оснащенні національних збройних сил дасть Україні шанс отримати значиму військову підтримку з-за кордону.
У підсумку слід зазначити, що досвід АТО підтвердив наявність реального потенціалу для успішного реформування оборонної сфери в Україні. Реальним потенціалом для зміцнення обороноздатності України у першу чергу є: якісний людський ресурс України, вітчизняні технології оборонної промисловості та допомога партнерів зі світових демократичних країн. В цілому ж, протягом АТО всім стало ясно, що питання ефективності оборонної реформи стало питанням національного виживання України.
Леонід ПОЛЯКОВ,
голова Експертної ради Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
