Початок 2016 року демонструє посилення негативних тенденцій розвитку ситуації довкола України. Готовність міжнародної обстановки до постійної турбулентності, що сформована протягом минулого року, схоже, почала відразу кристалізуватися у конкретні фактори, що можуть суттєво зіпсувати глобальну стабільність. Організована акція масового сексуального насилля в Кельні, випробування ядерної зброї великої потужності в КНДР, конфлікт між Іраном та Саудівською Аравією відразу задали тривожний тон подіям нового року. При цьому збільшення терористичної небезпеки у багатьох країнах світу, а також суттєве збільшення міграційних проблем у Європі, додали викликів й Україні. Передусім внаслідок того, що українська драма перестає бути головною проблемою сьогодення – у цьому можна вбачати збільшення ризиків для Києва залишитися наодинці у протиборстві з агресивною Москвою.
На цьому тлі подальше падіння цін на нафту, різкі коливання на китайському, американському та європейському фондових ринках свідчать про високий потенціал потужних змін у світовій економіці вже в найближчий час. Знову ж таки, виклики в економічній сфері можуть перетворитися для України у загрозу дефолту, збільшення залежності від іноземних фінансових ресурсів та збільшення залежності безпосередньо від Росії, яка на рівні середнього бізнесу намагається реалізовувати політику втягування у свою орбіту на вигідних умовах. Небезпека приваблення бізнесменів має й зворотній бік – цей процес дає змогу формувати не лише прошарок прихильників Росії, але й посилювати російську агентурну мережу в Україні.
Все згадане створює вкрай невизначені перспективи для більшості світових та регіональних гравців, примушують їх діяти більш ризиковано і вдаватися до непрогнозованих кроків. Росія здається фахівцям найбільш уразливою, слабкою і, як наслідок, найбільш непрогнозованою та агресивною. Падіння нафтових доходів веде до чергового перегляду сценаріїв розвитку російської економіки, а уряд РФ збирається скорочувати бюджетні витрати на 10%. Між іншим, мова про скорочення воєнних витрат поки що не йде. Адже для Путіна 2016 рік є критично важливим, і військові інструменти йому будуть конче потрібні. На початку 2017 року в США прийде нова адміністрація, яка, ймовірно, буде більш рішучою відносно Росії, звужуючи Кремлю простір для маневру. Розуміючи це, протягом 2016 року Путін буде розкручувати конфліктну динаміку у всьому світі, прагнучи максимально розхитати глобальну стабільність, зруйнувати існуючу систему міжнародних відносин, глобальний баланс сил, намагаючись забезпечити вирішення головних завдань – збереження своєї влади, зміни негативних нафтових трендів для підживлення російської економіки і, головне, – надійного закріплення серед глобальних гравців з виходом на паритетні позиції з США.
Для України перераховані тенденції створюють небезпечну суміш ризиків, які можуть прямо впливати на подальший розвиток подій довкола та всередині нашої держави. Росія, фактично, вже загнана у глухий кут в питанні Донбасу та Криму, намагатиметься вийти сухою з води, затягуючи, перекручуючи, вихолощуючи переговорні процеси довкола цих проблем. Призначення Бориса Гризлова (який вже встиг несподівано відвідати українську столицю) новим представником РФ у Мінському процесі, намагання пролонгувати на невизначений термін дію Мінських домовленостей, одночасно звинувачуючи Україну у їх невиконанні, свідчить про прагнення Путіна перекласти на Київ відповідальність за зрив Мінська-2, заморозити конфлікт і нарешті добитися від Заходу відміни санкцій. При цьому, така політика Кремля не означає відмову від військових інструментів у відносинах з Україною, що зберігатиме постійну воєнну напругу на Донбасі. Додатковий кризовий градус у відносинах України з російським агресором додаватиме закриття з 10 січня ц.р. українського кордону для товарів з РФ, а також посилення енергетичної блокади Криму.
В умовах, що складаються, критичну роль буде грати здатність українського державного керівництва до адекватної та негайної реакції на нові загрози та виклики. Так само, як і спроможність перехопити стратегічну ініціативу у відносинах із все більш непрогнозованою Росією. Проявлення слабкості, негнучкості та безініціативності в цей вирішальний період може коштувати Україні втрати всіх досягнень, які українська нація здобула за останні 2 роки.
Головні ризики військового характеру
Ситуація у зоні російсько-українського конфлікту зберігає високий рівень напруженості. Незважаючи на декларативні заяви Росії про рішучість йти по шляху найшвидшого врегулювання конфлікту і виконання Мінських домовленостей, російсько-терористичні війська постійно здійснювали збройні провокації, намагаючись звинуватити українських військових у зриві «режиму тиші». Ключовими негативними подіями для України стають майже безперервні втрати особового складу, поранення вояків від обстрілів, – це створює умови для психологічної переваги противника. Крім того, така тактика спрямована на підрив авторитету воєнно-політичного керівництва України, і у комплексі з іншими заходами формує ризики спорадичних виступів окремих груп населення проти влади. А також появи громадських та політичних рухів, якими може скористатися Кремль для подальшої дестабілізації обстановки в різних регіонах України.
Наймасштабніша провокація була здійснена 22 грудня 2015 року, коли до сотні російських бойовиків на бронетехніці захопили населений пункт Комінтернове у «сірій зоні» на Маріупольському напрямку. Очевидно, що це було зроблено з метою спонукання українських військ до проведення операції зі звільнення Комінтернового і, таким чином, звинувачення України у зриві Мінських домовленостей. Подальші дії це повністю підтвердили, оскільки, російські бойовики, які невдовзі вийшли з Комінтернового, продовжили збройні провокації, у тому числі, 27 грудня вони обстріляли представників місії ОБСЄ, які прибули до Комінтернового, звинувативши у цьому ЗСУ. Станом на 14 січня 2016 року інцидент у цьому селищі не врегульовано, постійно відбуваються збройні провокації, – це використовується Москвою як важіль тиску на учасників переговорів у Мінську.
Незважаючи на це, 14 січня тристороння група ОБСЄ вкотре оголосила про «режим тиші» у зоні конфлікту, що формально було підтримано всіма сторонами переговорів. В той же час, говорити про зниження ймовірності здійснення збройних провокацій з боку російсько-терористичних військ поки що зарано. З іншого боку, не можна виключати, що новий представник Росії Б.Гризлов може внести у переговорний процес «свіжі» ідеї, які полягатимуть у максимальному замороженні конфлікту для пом‘якшення позиції Заходу стосовно Росії. Ця тенденція може проявитися вже 20 січня, коли планується провести черговий раунд переговорів тристоронньої групи. Однак, слід звернути увагу на постійні спроби російської сторони змусити Київ робити компромісні кроки, в тому числі, у заявах стосовно врегулювання конфлікту.
Особливої уваги заслуговує заява міністра оборони Росії Сергія Шойгу щодо створення у 2016 році трьох нових дивізій на західному напрямку. Деталі щодо цих планів поки що відсутні. Однак, сам факт продовження розбудови російської військової інфраструктури поблизу кордонів з Україною створюють пряму воєнну загрозу для нашої держави і потребують швидких адекватних відповідних кроків.
Виклики для України на міжнародній арені
Знаковою подією стало продовження ще на півроку (до 31 липня 2016 року) санкцій ЄС проти Росії. Фактично, це фіксує тактичну поразку Путіна у намаганнях переконати Захід у необхідності зближення з Росією для «спільної боротьби з міжнародних тероризмом» у Сирії та відмови від підтримки України через більшу актуальність глобальної загрози з боку «Ісламської держави». При цьому, Путін навмисно затягував реалізацію Мінських домовленостей, сподіваючись, що відбудеться їх автоматична пролонгація ще на один рік, а санкції проти Росії будуть зняті, оскільки, як вважає Кремль, саме Україна винна у зриві Мінська-2. Путін висловився саме у такому руслі в інтерв‘ю німецькому виданню Bild (5 січня 2016). Зокрема, він заявив, що Мінський процес зараз нагадує театр абсурду і «основне, що повинно бути зроблено з виконання Мінських угод, лежить на боці сьогоднішньої київської влади».
Між іншим, офіційні представники ЄС заявили, що тривалість санкції проти Росії була прив‘язана до повного виконання мінських угод, тобто до 31 грудня 2015 року. Позиція Євросоюзу повністю руйнує стратегію Путіна і буде змушувати його у наступні півроку демонструвати «миролюбність Росії» і бажання найшвидше виконати Мінські домовленості, оскільки, санкції все більше б‘ють по економіці РФ.
Важливою для України та подальшого розвитку російсько-українського конфлікту стала публікація міжнародною групою Bellingcat списку 20 російських військовослужбовців, які можуть бути причетні до знищення малайзійського літака MH17. Координатор групи Bellingcat Ерік Толер заявив, що в ході розслідування було визначено командирів російського підрозділу, який застосував ЗРК «Бук», щоб збити малайзійський «Боїнг». Зараз йде робота щодо уточнення списку військовослужбовців цього підрозділу, які безпосередньо брали участь у цьому злочині. Всі матеріали передаються нідерландським слідчим, які проводять офіційне розслідування катастрофи MH17.
Факт публікації персональних даних військовослужбовців ЗС РФ, причетних до знищення малайзійського «Боїнга», свідчить про планомірне просування розслідування цієї справи і, головне, – підтвердження основної версії слідства, що літак збили російські військові з використанням ЗРК «Бук». Це, серед іншого означає, що слідство збирається не лише оголосити, що літак був збитий російським «Буком», а й висунути звинувачення кожному російському військовослужбовцю окремо. Це може призвести до ланцюгової реакції у викритті винних – від безпосереднього виконавця, який запускав ракету, і аж до вищого воєнно-політичного керівництва РФ, яке віддавало наказ передислокувати ЗРК «Бук» з Курську на територію України для його використання проти українських військових літаків. Через резонанс справи та відверту цинічність московської влади, цей процес вже у найближчій час може стати одним з провідних чинників розвитку відносин між РФ та країнами Заходу.
Виклики у площині економіки
Центральними подіями в економічній сфері стали: з одного боку, набуття чинності з 1 січня 2016 року Угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, а з іншого – взаємна заборона Україною та Росією торгівлі низкою товарів, перелік яких постійно розширюється, а також «дзеркальне» скасування митних преференцій. Фактично, вперше в історії Україна має більш сприятливі умови торгівлі, ведення бізнесу, розміщення інвестицій з Європою, ніж з Росією. Окрім суто економічного впливу на подальший розвиток країни, ця зміна означає і геополітичний зсув України на Захід.
Основною загрозою такої ситуації є нанесення шкоди окремим українським підприємствам через розрив традиційних зв‘язків з російськими партнерами, що потребує активної та гнучкої роботи уряду для підтримки потенційно уразливих ділянок промисловості. Крім того, загрозливим моментом може стати змарнування часу та можливостей українським бізнесом через нездатність пробитися на європейський ринок, у зв‘язку з недостатньою конкурентоспроможністю продукції.
Формально з січня 2016 року товари українського походження після їх ввезення на територію ЄС користуються умовами преференційної торгівлі відповідно до положень Угоди. Водночас, посилюється відповідальність експортера за достовірність наданої ним інформації. Надалі ключовим завданням для уряду та підприємств є розвиток інституційної спроможності України, впровадження прийнятих змін та створення інструментів аналізу їх реалізації, оцінки впливу законодавчих новацій. Україні потрібно у стислі терміни запровадити жорсткий контроль за підготовкою та прийняттям усіх нормативно-правових актів незалежно від того, хто є суб’єктом законодавчої ініціативи. Будь-який з документів має відповідати зобов’язанням України за Угодою про асоціацію.
Що стосується російського напрямку, то існує низка ознак, що Україна знаходиться на порозі нового етапу українсько-російської торгівельної війни. Економічні відносини між країнами все більш нагадують стосунки між державами, які знаходяться у стані гарячого збройного конфлікту. Взаємна заборона торгівлі, відмова України від закупівлі російського газу навіть у зимовий період, енергетична блокада Криму – все це ознаки економічного клінчу між країнами.
Західна преса особливо відзначає важливість зміцнення газової незалежності України. Насправді, вперше за пострадянську історію цієї зими Росія не може диктувати Україні свої політичні та економічні вимоги, тиснучи на Київ газовим зашморгом. Між іншим, економічний розрив з Росією лише почався і цей болючий процес буде безумовно використано Москвою для нанесення максимальної шкоди Україні, що вже в найближчий час матеріалізується у нові виклики для української економіки. Серед іншого, дуже важливим показником стало скорочення торгового обороту між Китаєм і Росією в 2015 році – на 27,8%. А також те, що ціна на нафту WTI вперше з 2003 року впала нижче позначки в $ 30 (інформація на 12 січня). Саме падіння цін на нафту другий рік поспіль змушує Кремль переглядати річний бюджет. Як повідомила Financial Times (12 січня), Росія скоротить бюджетні витрати на 10%, щоб хоч якось впоратися зі скороченням прибутків від продажу нафти. Крім того, курс долара в Росії перевищив 77 рублів вперше з грудня 2014 року (12 січня). Внаслідок таких показників багато хто і в самій Росії вбачає ймовірність глобального колапсу.
Основні виклики всередині держави
Повільний процес реалізації оборонної реформи залишається одним з основних викликів здатності держави забезпечити реагування на весь спектр існуючих загроз. Відсутність затверджених програм розвитку ЗСУ та ОВТ створюють розмитий формат реформування армії, обумовлюючи принцип ручного керування ключовими процесами у сфері оборони – від розподілу бюджетного фінансування та державного оборонного замовлення до закупівлі конкретних зразків озброєнь та військової техніки.
Характерним у цьому плані є різнобій інформації щодо оборонного бюджету, а також невизначеність пріоритетів переозброєння ЗСУ. 12 січня спікер Міноборони Олексій Чорнобай виступив з заявою про основні показники оборонного бюджету на 2016 рік. Зокрема, за його словами витрати оборонного відомства затверджені в розмірі 55,5 млрд. грн або 2,45% ВВП, що на 7,6 млрд. грн або на 16% більше, ніж у минулому році. За версією спікера МОУ, з цієї суми 11,4 млрд. грн або 20% призначається на розвиток озброєння і військової техніки, 3,2 млрд. грн або 6% – на підготовку особового складу, витрати на тилове забезпечення складають 6,5 млрд. грн, на виплату допомоги з інвалідності – 1 млрд. грн, на будівництво житла для військовослужбовців – 700 млн. грн. Однак у офіційно опублікованому Законі про державний бюджет України на 2016 рік вказано, що на розвиток ОВТ виділяється лише 4,7 млрд. грн. Такі розбіжності в інформації, що публікується, суттєво шкодять цілеспрямованій роботі з планування подальшого розвитку системи оборони держави.
При цьому, до останнього моменту залишається невизначеним розподіл коштів за конкретними програмами розвитку ОВТ. На 15 січня призначено нараду на рівні МО та ГШ щодо формування конкретних параметрів державного оборонного замовлення. Від його розподілу буде залежати подальший розвиток не лише окремих зразків зброї, але й цілих видів Збройних сил. Відсутність затверджених програмних документів щодо розвитку ЗСУ та ОВТ дозволяє здійснювати розподіл коштів виходячи не з чітко прорахованих та обґрунтованих пріоритетів, а ґрунтуючись на суб‘єктивних факторах. Така ситуація створює надзвичайно небезпечні ризики для подальшої долі ЗСУ.
Саме такий «програмний голод» (безумовно, поряд і з іншими аспектами) зумовив тривалі баталії довкола створення Сил спеціальних операцій. Ручне управління оборонною реформою дозволило окремим військовим керівникам здійснювати вигідні для себе маніпуляції. Лише наприкінці грудня було створено командування ССО, а на початку січня ц.р. вийшов наказ про призначення командувачем ССО генерал-майора Ігоря Луньова. За наявною інформацією, на цей час вже затверджено концепцію розбудови ССО, яка розрахована до 2020 року і передбачає кілька етапів. Зокрема, протягом 2016 року планується перепідпорядкувати існуючі частини спецназу командуванню ССО, а також створити органи управління. На другому етапі, протягом 2017 року планується повністю перевести частини ССО на стандарти НАТО, забезпечивши повну взаємосумісність зі збройними силами Альянсу.
Слід відзначити, що ухвалення рішення у галузі створення ССО, безумовно, є позитивним результатом багаторічної роботи команди професіоналів, експертів та ентузіастів. Однак, саме «ручний» варіант підготовки та прийняття цього рішення, фактично, поза рамками процесу розробки програмних документів вищого порядку створює загрозу подальшого дисбалансу розподілу повноважень та функцій між різними структурами ЗСУ. Що у масштабі системи оборони держави може постійно створювати проблеми, які будуть знижувати ефективність виконання завдань з оборони держави.
У оборонному секторі залишилися застарілі підходи у системі кадрового забезпечення. Так, фахівці негативно сприйняли факт проходження Вищої атестаційної комісії для здобуття посади заступника командувача Сухопутних військ ЗСУ Петром Литвиним, одним із трьох братів Литвинів, який, перебуваючи на посаді командувача сектору «Д» зони АТО, негативно відзначився. (Другий брат Петра Литвина — Микола Литвин — є генералом армії. 2014 року він потрапив під шквал критики щодо зданого окупанту кордону, але до останнього /до жовтня 2014 року/ залишався на посаді голови Державної прикордонної служби. Третій відомий брат — Володимир Литвин, голова Адміністрації Президента за часів Леоніда Кучми). Призначення ж на посаду заступника командуючого сухопутними військами Петра Литвина віддзеркалює проблеми кадрової політики у сфері безпеки. Такий підхід кардинально відрізняється від західного. На Заході офіцер, перебуваючи на одній посаді, бере участь у конкурсах на заміщення вищих посад. Ці конкурси дуже прозорі і дозволяють у своїй кар’єрі орієнтуватися виключно на професійні навички. Такий підхід звужує можливості прояву ініціативи особливо на нижчих ланках управління, коли така ініціатива потрібна, а її немає, тому що офіцери побоюються, щоб не зіпсувати собі кар’єру. «Для Президента неймовірно важлива лояльність армії, тому він ставить на ключові пости тих людей, які є близькими до нього, а не тих, які мають повагу в армійському середовищі». – Так прокоментував ситуацію відомий політолог Віктор Небоженко (газета «День», №1, 2016).
«Ручний» режим управління створив умови й кризи в оборонній промисловості та чутливій сфері військо-технічного співробітництва. Тижневик «Дзеркало тижня. Україна» (№50, 28 грудня 2015) надав низку фактів про зловживання фахівцями та чиновниками, що знаходяться в системі управління ОПК і ВТС. На жаль, поки що немає інформації про реакцію воєнно-політичного керівництва на дані видання. В цілому ці факти та згадані вище проблеми оборонного реформування створюють умови для зменшення довіри до влади як з боку українського суспільства, так і з боку партнерів на Заході.
