Він народився 11 червня 1988 року в с. Улашанівка Славутського району Хмельницької області. У 2009 році закінчив Львівський інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями аеромобільних підрозділів». А 20 січня 2015 року загинув, захищаючи незалежну Україну. Залишивши по собі пам’ять про справжнього героя.
На жаль, безжалісна війна ось уже другий рік поспіль підступно забирає з наших рядів найкращих – справжніх патріотів України, які, відстоюючи територіальну цілісність держави, гинуть на бойовому посту зі зброєю в руках, відходячи у Вічність… Серед таких і командир 1-ї аеромобільної роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ капітан Володимир Марковський, який любив військову службу і професію офіцера-десантника. Це він зробив свою роту найкращою і з перших днів російської агресії перебував у зоні бойових дій. Був контужений, втрачав підлеглих і бойових товаришів, але завжди чесно виконував свій військовий обов’язок і загинув у бою, рятуючи поранених бійців.
Загинув 20 січня 2015 року у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Під час висування на допомогу захисникам аеропорту двоє розвідників підірвались на фугасі. Ротний разом зі своїми бійцями витягнув їх до машини, і в цей час поряд розірвався снаряд. Весь удар прийшовся на Володимира, який, власне, і прикрив собою бійця, врятувавши йому життя.
…Стати військовим він мріяв із дитинства. Мав за приклад свого дядька, вважав його своїм другим батьком, настільки рідними людьми вони були. Полковник Олександр Супрунець служив на одній із керівних посад у штабі Командування ВПС і, звичайно, пропонував племіннику піти його стопами. Та Володимир бачив себе лише десантником. Він хотів бачити не небо зі злітно-посадкової смуги, а навпаки – аеродром з неба, з-під білосніжного купола парашута. Старшого брата Василя дядько переконав, і він закінчив військовий авіаційно-технічний навчальний заклад у Василькові, а от Володимир обрав аеромобільний факультет.
Навчався спочатку в Одеському виші, а потім в Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Був одним із найкращих курсантів. Неодноразово заохочувався керівництвом Академії та вищим командуванням, отримав декілька відзнак, серед яких почесний знак «Відмінник військової служби», п’ять подяк, у тому числі і від Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України.
Служити випала честь у славнозвісній 95-й аеромобільній бригаді. Молодий офіцер дуже швидко довів своєю службою й сумлінністю у виконанні службових обов’язків, що курсантські нагороди не були випадковістю, і він здатний на більше. Вже невдовзі здібного командира аеромобільного взводу було призначено на посаду заступника командира роти з парашутно-десантної підготовки. Згодом було навчання й набуття професійного досвіду у Німеччині та Великій Британії, численні навчання на території України, постійне самовдосконалення.
Володимир Марковський з підлеглими брав участь у всіх без винятку багатонаціональних навчаннях, на які залучалася 95-та Житомирська окрема аеромобільна бригада. Неодноразово талановитому командиру й професіоналу-десантнику пропонували підвищення й кращі умови служби та побуту. Та він від усіх благ відмовлявся: «Я – бойовий офіцер!..»
Початок російської агресії в Криму Володимир зустрів уже на посаді командира роти. 26-річний ротний достроково отримав чергове військове звання капітан і з перших днів березня 2014 року перебував на півдні України. У зоні проведення антитерористичної операції на Сході країни капітан Володимир Марковський перебував від самого початку й до останнього дня. Перерви траплялися лише тоді, коли з’єднання відбувало на доукомплектування особовим складом та бойовою технікою. Тоді разом із товаришами по службі офіцер приїздив до Житомира – на перепочинок та за іншим завданням командування.
Так було й на початку зими. Підрозділи 13-го окремого аеромобільного батальйону доукомплектовувалися, отримували нову техніку, проходили бойове злагодження. А перед святом Водохрещі особовий склад батальйону разом із сім’ями відвідав Почаївську лавру. Щойно житомиряни повернулися додому, як були підняті за тривогою і військово-транспортними літаками Іл-76МД доставлені із Озерного до Запоріжжя. Летіли разом із військовою технікою та озброєнням, сидячи у новеньких «Спартанах».
Із аеропорту здійснили марш у напрямку Донецька, щоб тієї ж ночі увійти до Донецького аеропорту. На жаль, не буває війни без втрат. І до, і після загибелі ротного, у Вічність відійшли чимало його підлеглих. Достатньо й поранених. До речі, сам капітан на той час мав контузію, отриману в бою під населеним пунктом Степанівка неподалік Волновахи. Лікувався у Харкові, а після одужання й реабілітації одразу ж повернувся до своєї роти.
І знову бої, рейди, бойові завдання… В ніч на 19 січня 2015 року підрозділ капітана Марковського був готовий здійснити ротацію іншого підрозділу бригади в Донецькому аеропорту. Та завадив сильний туман. Тому у напрямку аеропорту була відряджена розвідувальна група, яка виявила велику кількість мін на шляху пересування… Здійснити ротацію вирішили на світанку.
Зранку колона десантників вирушила до місця призначення. Не доїжджаючи до аеропорту, перша машина, бронеавтомобіль розвідників, підірвалася на фугасі. Командир прийняв рішення евакуювати поранених і миттєво розвернув свій автомобіль бортом до напрямку, з якого міг вести вогонь противник. Щойно десантники почали витягати з підбитої машини поранених побратимів, як поруч розірвався танковий снаряд. Його осколки посікли руки, ноги, голову, все тіло Володимира. Лише кілька хвилин ще билося серце відважного ротного… Разом із ним на місці загинув ще один боєць із його роти, ще четверо десантників були поранені…
– Взагалі, за Володимиром стежили давно, – розповідає Олександр Васильович Супрунець. – Що й казати, а розвідка у ворога працює непогано. І це далеко не шахтарі із забою, як намагається довести всьому світові кремлівський фюрер. Це справжні професіонали із російських спецслужб. Інакше як пояснити той факт, що коли родичка Володимира транзитом через Санкт-Петербург летіла до Лондона, російські прикордонники в аеропорту запитали, а ким їй доводиться Володимир Марковський?..
24 січня Героя ховали у рідному селі Улашанівка Славутського району Хмельницької області. Людей було не просто багато – тисячі! З бригади були тільки поранені, приїхали й однокурсники по Академії. Всі вони прийшли вшанувати загиблого земляка, який поклав голову за свободу й незалежність нашої Вітчизни.
– Володимир Марковський був десантником від Бога, – розповідає заступник командира 13-го окремого аеромобільного батальйону з виховної роботи майор Сергій Дзиба, який був легко поранений у тому самому бою, а згодом отримав важке поранення під Спартаком. – Він буквально жив небом, любив його. На його рахунку більше ста стрибків із парашутом.
Лише добрі відгуки про загиблого підлеглого й у комбата, Героя України майора Олександра Порхуна:
– Володимир був офіцером з великої літери. Його професіоналізм ніколи не викликав сумніву. Особливо він пишався своїми підлеглими, про яких турбувався і до яких завжди ставився з розумінням. Нам бракуватиме його, вірного товариша й побратима!..
