У новій Стратегії національної безпеки України цілком чітко виписані напрями реформування в цілому сектора оборони і безпеки, у тому числі, вагомий розділ присвячено тому, що нам необхідно зробити з оборонно-промисловим комплексом (ОПК).
Україна на сьогодні перебуває у цейтноті – і в просторі, і в часі – з точки зору захисту своєї незалежності. І для нас в цьому плані вкрай важливим є максимально ефективне використання всіх наявних можливостей для створення тих зразків озброєнь і військової техніки (ОВТ), які могли б протистояти тому, що має російська армія на сході нашої країни. Тому, робота з країнами НАТО, з їх оборонними компаніями може стати дуже серйозним імпульсом, що допоможе нам у короткий термін вирішити цілий ряд завдань національного ОПК.
Стосовно ОПК хотів би всім нагадати, що за радянських часів Україна була однією з країн в Європі й навіть у світі, яка виробляла найрізноманітніші й досить ефективні системи озброєнь. Три напрями були на рівні світових стандартів, а саме: стратегічні ракетні комплекси (основа у м.Дніпропетровськ), бронетанкова промисловість у Харкові і кораблебудування в Миколаєві. Це були закінчені цикли виробництва, які давали Радянському Союзу зразки озброєння, з якими рахувалися в усьому світі. Паралельно в Україні функціонували серйозні конструкторські бюро і центри, які займалися розробкою і виробництвом радіотехнічної техніки, систем радіолокації, засобів зв’язку, управління.
Після здобуття Україною незалежності вказані три ключові галузі, особливо ракетно-космічна і кораблебудування, фактично опинилися у важкому становищі, оскільки, в тому числі, із об’єктивних причин зникли ті величезні військові замовлення, що мали підприємства галузей за СРСР.
В той же час, показово, що значна частина конструкторських бюро, які займалися радіолокаційними і радіотехнічними системами, засобами зв’язку, трансформувалися у приватні підприємства, за рахунок яких сьогодні Україна в змозі вирішувати широкий спектр завдань з цілевказання, визначення характеристик систем озброєнь, задіяних противником на сході України. Сьогодні ці питання вирішуються практично приватними компаніями. І сьогодні ключовим питанням є організація роботи таким чином (за координації з Генеральним штабом і Міноборони), щоб національні приватні підприємства були серйозно представлені в державному оборонному замовленні. Це завдання, насамперед, політичне.
Як людина, що свого часу мала певне відношення до формування оборонного замовлення, можу засвідчити, що в минулому році і в меншій мірі цього року лише незначна частка оборонного приватного сектору – підприємств, які, на мій погляд, виготовляють продукцію з високими тактико-технічними характеристиками, – знайшла своє місце в державному оборонному замовленні. Дана теза наводиться не для критики дій влади, а з точки зору доцільності максимально ефективного використання наявного технологічного потенціалу, плюс технологічного запасу, який Україна може нарощувати і нарощувати.
Це нарощування стане ще швидшим і ефективнішим, якщо ми знайдемо спільну мову з країнами НАТО за нашими проектами.
Взагалі стосунки між Україною і державами Альянсу у різні часи нагадують відливи і приливи. Дійсно, ще в 1998 році ми вийшли на дуже серйозний, як мені тоді здавалося, крок з розробки військово-транспортного літака Ан-70. Нас тоді підтримували і концерн EADS, і, приміром, міністерство оборони ФРН. Причиною того, що проект не пішов, стала якраз не позиція країн НАТО, а позиція Росії, яка фактично зірвала цей контракт, не побажавши надати країнам НАТО певні замовлення в рамках проекту Ан-70.
Нереалізація інших перспективних контрактів, які намічалися і зі Швецією, і з Польщею, лежить у площині відсутності достатньої політичної волі людей, які в той момент керували державою. Саме це не дало змоги вийти на серйозний рівень військово-технічної співпраці, а не задовольнятися незначними разовими ситуативними контрактами.
Звичайно, в нас є проблеми. Ми серйозно пригальмували в питаннях стандартизації при переході на параметри і норми, які використовуються в системах озброєнь країн НАТО. Наше законодавство поки не дає можливості зводити в єдиний пул приватні і державні підприємства. Добре відомо, що на Заході основні розробники і виробники систем озброєнь – це все ж таки приватні великі компанії. Важливо, що зараз в цьому плані в нас намітився певний прорив, щонайменше, у бажаннях змінити ситуацію на краще. Переконаний, ми маємо всі для цього можливості.
Так, сьогодні до України проявляє інтерес така компанія як Lockheed Martin, з якою ми все життя були конкурентами. Я свого часу представляв КБ «Південне» і мав пряме відношення до розробки систем SS-18 і SS-24 – стратегічних ракетних комплексів, які до цих пір справедливо вважаються найкращими у світі. Чому б нам зараз не налагодити контакти із Lockheed Martin – такі, як наприклад, вже має КБ «Південне» у космічній тематиці за проектом Antares.
Україна має потенціал. І це не лише висококваліфіковані програмісти, які сьогодні працюють в усьому світі. Сьогодні життя нас змушує на багато речей поглянути під іншим кутом. Треба перестати вважати себе «великими», однак пам’ятати, що ми гідні серйозного військово-технічного співробітництва на будь-якому міжнародному рівні. Переконаний, що і Президент, і Рада національної безпеки і оборони в цьому плані налаштовані дуже конструктивно. Думаю, що намічені сьогодні спільні програми запрацюють після затвердження Стратегії національної безпеки, Воєнної доктрини, відповідної програми реформування оборонного комплексу.
Окрема подяка Офісу зв’язку НАТО і Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння за підтримку і сприяння у цьому процесі.
Володимир Горбулін,
радник Президента України,
директор Інституту Стратегічних досліджень України, академік НАНУ
