Про російсько-український конфлікт
Сьогодні своїми діями в Україні Російська Федерація порушила основні принципи, на яких базується система європейської безпеки, зокрема, територіальну цілісність європейських країн та невикористання військової сили для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Як наслідок таких дій, Росія сьогодні перетворилась не лише на стратегічного противника Заходу, але й на реальну військову загрозу для нього. В свою чергу, це змінило й відношення НАТО до Росії. По-перше, НАТО практично зупинило будь-яку співпрацю з РФ у різних сферах, а по-друге, що найголовніше, змінило основний напрям своєї діяльності, зокрема, повернулось до свого першочергового завдання територіальної оборони.
За таких умов, а також у разі продовження російської агресії в Україні, НАТО і ЄС мають реагувати на кожен крок РФ і протиставляти їм свої контрзаходи. Такими контрзаходами повинне бути поєднання економічних, політичних та військових дій стосовно РФ за пріоритетності перших. Пріоритетність економічним діям віддається з огляду на те, що на сьогодні всі економіки країн Заходу (США і ЄС) в 25 разів є більшими ніж російська і можуть завдати їй навіть суттєвішої шкоди, аніж військові дії. В даному контексті слід зазначити, що у Заходу уже є позитивний досвід економічного тиску. Так, метод впливу шляхом введення різних економічних санкцій, був вдало застосований проти Ірану. При цьому весь спектр випробуваних на Ірані санкцій вводитиметься проти РФ за мірою загострення нею конфлікту в Україні. Так, наприклад, наступною відповіддю Заходу на російську агресію може стати відключення РФ від системи SWIFT. Поряд з цим можуть бути застосовані економічні санкції призначені для цілеспрямованого впливу на здатність РФ до нарощування військової агресії в Україні. При цьому головною метою таких санкцій має стати створення в РФ такої ситуації, при якій ризик для її економіки через збільшення агресії буде вищим, аніж вона зможе витримати. Аж до її руйнування.
Що стосується безпосереднього військового втручання НАТО у конфлікт, то така ймовірність виключається, оскільки Україна не є членом Альянсу і на неї не розповсюджується дія ст.5 його статуту. В той же час, у разі ймовірної агресії РФ проти балтійських країн, НАТО буде захищати їх використовуючи всі доступні військові сили і засоби. Альянс буде змушений їх захищати, оскільки це покаже його надійність та ефективність. В противному випадку, якщо НАТО дозволить противнику захопити хоча б невелику територію будь-кого з його членів, то це суттєво підірве його авторитет, як найпотужнішого гаранта безпеки в світі. Іншими словами, ймовірний конфлікт в прибалтійських країнах буде визначальним для існування НАТО.
Більш того, сьогодні НАТО необхідно наростити свою військову присутність в Центральній Європі, зокрема в країнах Вишеградської групи, Румунії та Болгарії. При цьому особливу увагу слід звернути на військову присутність в Чорному морі. Такий крок, може відновити порушений після анексії Криму баланс сил в чорноморському регіоні. Це, зокрема, можна зробити шляхом посилення присутності ВПС НАТО в Румунії та Болгарії. По-друге, деякі з країн НАТО (ті що володіють сильними ВМС) можуть посилити свою військово-морську присутність в Чорному морі. При цьому, розміщувати нові ВМБ НАТО не потрібно. Достатньо буде щоб деякі кораблі з високими бойовими можливостями, наприклад, з того ж 6-го флоту ВМС США, були розміщені в Чорному морі на ротаційній основі – що, зокрема, вже робиться на сьогодні.
Також, для посилення тиску на РФ, НАТО потрібно посилити консультації з Україною стосовно її майбутнього членства в Альянсі. Це буде чітким сигналом для РФ, що у разі продовження агресії, перспектива членства України в НАТО суттєво зростатиме. Крім того, для отримання більшого ефекту, до даного процесу можна долучити й Грузію.
Що стосується ймовірності участі поліцейської місії ЄС в конфлікті в Україні, то, відповідно до принципів ЄС, будь-яка його місія повинна базуватись на рішенні РБ ООН, яке в питанні, що стосується України, на сьогодні не може бути прийнятим через російське вето. З іншого боку, для ЄС не має необхідності отримувати офіційний дозвіл від ООН для проведення своєї місії, оскільки в законодавстві ЄС це не передбачено. Проте, існуючі принципи змушують Євросоюз звертатись до ООН за таким дозволом. Таким чином, ЄС страхує себе від участі у невигідних для нього місіях та операціях. Що ж стосується власне конфлікту в Україні, то сьогодні така участь буде політично ризикованою для окремих країн-членів ЄС.
Говорити про якусь військову допомогу від ЄС на сьогодні теж не доводиться, оскільки незважаючи на всі свої спроби, він ніколи не був військовим союзом. Так, бойові групи ЄС, довкола яких на сьогодні точиться багато розмов, не підходять для вирішення таких криз як в Україні, оскільки вони є досить малими підрозділами для участі в операціях з врегулювання криз. Крім того, у керівництва ЄС сьогодні навряд чи є політична воля для того, щоб спрямувати свої військові чи будь-які інші контингенти в Україну.
Що стосується ефективності Мінських угод, то вони сьогодні є «кращим, ніж нічого». При цьому їх проблема полягає в тому, що ці домовленості не стосуються стратегічного рівня проблем Східної України, зокрема, військової присутності РФ. А питання, що стосуються контролю за кордоном є сильно рознесеними в часі, який бойовики і російська армія ефективно використають для перегрупування, підсилення і продовження наступу вглиб території України.
Про реформування оборонного сектору України
Якщо Україна хоче в майбутньому бути частиною європейських і євроатлантичних структур, то їй потрібно, в першу чергу, провести реформи, які стосуються питань оборонних документів, оборонного планування, зв’язків з громадськістю, структури ЗС, інтероперабельності із ЗС НАТО. Найбільшою перешкодою на шляху реформ є те, що Україна на сьогодні знаходиться у стані війни. При цьому реформи не можуть бути призупинені чи скасовані із посиланням на війну. Крім того, дуже важливим є політичне рішення вищого керівництва держави для проведення таких реформ. Це рішення не може бути прийняте однією політичною групою чи однією партією. Воно має базуватись на широкому консенсусі серед усіх політичних сил країни. Оскільки може бути так, що теперішній уряд прийме рішення про проведення реформ, а його наступник їх відмінить і від цього для держави не буде користі. Крім того, важливою в питанні проведення реформ є підтримка громадськості, зокрема, що стосується зовнішньої політики, де рівень підтримки має бути максимальний (наприклад, щодо вступу до НАТО).
Після створення вищезазначених умов необхідно вже проводити роботу над відкритою і прозорою стратегією національної безпеки, яка має включати цілі, інтереси держави та шляхи їх досягнення. Після цього необхідно змінити оборонні і доктринальні документи в секторі безпеки, які мають бути гармонізовані, наприклад, з відповідними документами НАТО. Далі потрібно проводити реформування ЗС, які мають максимально відійти від радянської моделі, бути більш сучасними і здатними співпрацювати та проводити спільні операції з військами НАТО.
В даному контексті слід відмітити, що реформи потрібно проводити незалежно від перспективи членства в НАТО, оскільки таким чином реформується і змінюється в позитивному плані власне держава цілком.
Що стосується питання вступу України до НАТО, то для цього Україні потрібно виконати ряд критеріїв. У разі, якщо Україна їх виконає, то шанси на вступ будуть досить високими, оскільки вона тоді зробить НАТО сильнішим. Проте, в теперішньому стані, Україна не може посилити Альянс. Якщо ж порівнювати перспективи вступу України в НАТО з процесом вступу Румунії в 2004 р., то тоді, при прийнятті рішення, звичайно, не обійшлось без політики. При цьому слід зазначити, що на той час Румунія в цілому відповідала визначеним для вступу критеріям і завдяки її вступу НАТО змогло посилити свій вплив в Східній Європі.
Про ставлення Словаччини до подій в Україні
На сьогодні в експертному середовищі Словаччини існує чітке переконання стосовно того, що РФ є глибоко військово і політично втягнутою у конфлікт на сході України. В той же час, в оцінці ставлення Словаччини стосовно подій в Україні слід розглядати офіційну позицію держави та особисті погляди державних високопосадовців. Що стосується першого випадку, то Словаччина завжди чітко слідувала і надалі буде слідувати курсу НАТО і ЄС, зокрема, в питаннях, що стосуються підтримки України, а також застосування санкцій проти РФ та їх посилення. Такою є власне позиція МЗС Словаччини та президента країни, який, досить тверезо оцінює ситуацію в Україні. Що стосується заяв прем’єр-міністра країни, зокрема, стосовно послаблення санкцій проти РФ, то це є суто «домашні» заяви, спрямовані на його електорат. З огляду на це, на такі заяви не слід звертати увагу. Основне – це позиція Словаччини в НАТО і ЄС, яка на сьогодні полягає у підтримці України.
Що стосується участі Вишеградської групи в підтримці України, то на сьогодні в даному питанні їй бракує єдності. Протягом 20 років у Вишеградської групи була спільна позиція щодо України, проте на сьогодні є певні розбіжності. Зокрема, у Польщі одне бачення, у Словаччини і Угорщини – інше, у Чехії – ще інше. Взагалі, в сьогоднішніх умовах, питання об’єднання і вироблення єдиної позиції стосовно України є для організації надважливим, оскільки від нього залежить її подальша доля.
Роберт Ондрейчак,
Директор Центру європейських та північноатлантичних справ (Словаччина)
