У розвиток теми круглого столу «Невідкладні заходи щодо підвищення обороноздатності України в умовах агресії з боку Росії» (http://www.cacds.org.ua/ru/activities/436) публікуємо черговий ключовий і найбільш актуальний виступ його учасників…
Пропоную припинити самим і вимагати припинення іншими використання виразу: «Воєнним способом цей конфлікт розв’язати неможливо. Крапка». Жодної крапки тут бути не може. Конфлікт не можна врегулювати ані воєнним, ані санкціонним, ані дипломатичним, ані інформаційним, ані будь-яким іншим способом – окремо один від одного. Всі вони є (мають бути) складовими загальної технології. Якщо усунути будь-який з її елементів, то про бажаний результат можна забути.
Саме через комплексність (гібридність) конфлікту бажано відмовитися від іншого помилкового твердження про те, що він не має тотального характеру – через різні канали впливу (військові, економічні, інформаційні) він із самого початку торкнувся абсолютно всього суспільства, і все суспільство, а не окремі його представники, мають дати відповідь на цей виклик. Відмова визнавати конфлікт тотальним дезорієнтує і державу і суспільство, демотивує і деконсолідує їх. Поки ми не визнаємо тотальний характер конфлікту, в суспільстві та державі завжди будуть легітимно залишатися демотивовані групи громадян. Зокрема, якщо демотивована держава «косить» від війни, то дорікати цим простим громадянам вона не має права.
Якщо ні в кого не викликає сумніву в комплексному характері конфлікту, то виникає правомірне питання – чому досі йдуть розмови про воєнну доктрину, а не доктрину національної безпеки, де визначалися б засади взаємодії всіх органів сектору безпеки, держави та суспільства в цілому у протидії комбінованим загрозам?
Сьогодні Україна протистоїть Росії, чий економічний і військовий потенціал, слід відверто визнати, набагато перевищує український (але не є необмеженим!). Грати з таким противником за правилами «військо на військо» означає прирікати себе на поразку. Якщо шукати адекватну відповідь, то слід пригадати, внаслідок чого Україна втратила частину територіальної цілісності (слабкість держави) та за рахунок чого вона зберегла свій суверенітет (сила суспільства), на чиї плечі дотепер покладено головний тягар війни. Так, цією силою та опорою стали добровольчий і волонтерський рухи.
Не можна розраховувати на перемогу у протистоянні двох ієрархічних структур, маючи слабший потенціал. Рятувальним чинником для слабшої сторони є створення, паралельно з державними силовими структурами, мережевої гнучкої і стійкої організації – відносно самостійного, але координованого державою народного ополчення. За яким принципом і на якій базі її створювати (територіальні громади, українське козацтво), яку назву вона буде мати (Народний резерв, Резервна армія, Українська військова організація, тощо) – окрема справа. Перше, що вимагається від влади – припинити боятися власного народу, відкинути амбіції та домовитися про напрями врегулювання конфлікту і стабілізації ситуації, про цілі та напрями наступних реформ і почати зрештою діяти, а не забруднювати інформаційний простір, суспільну свідомість начебто правильними гаслами.
Одним з головних завдань – і сьогодні, і надалі – є формування військово-технічної політики та реструктуризація оборонної промисловості. Першочерговими кроками називаються запровадження посади віце-прем’єра з питань оборонної промисловості і створення при РНБО військово-технічної комісії. З цим можна, у принципі, погодитися. Але якщо туди будуть призначені чергові нікчеми (а очікувати на краще, з огляду на існуючу практику, немає підстав), то ці кроки навряд чи призведуть до покращення ситуації.
Тим більше, що до початку вжиття організаційних заходів бажано було б мати уявлення про оновлений (побудований на ринкових механізмах а не старих радянських схемах) процес функціонування оборонної промисловості та детальну технологію керівництва цим процесом (а не підприємствами, про що часто йдеться). Органи управляння мають бути призначені для реалізації цієї технології, а не навпаки.
З цієї точки зору, можна запропонувати декілька кроків:
– для стабілізації ситуації піти на запровадження посади віце-прем’єра з питань оборонної промисловості і створення при РНБО військово-технічної комісії – з налагодженням механізмів парламентського контролю і взаємодії з волонтерськими організаціями;
– звільнити (під приводом, наприклад, структурної перебудови) весь склад департаментів МО, що відповідають за формування оборонного замовлення, формування та реалізацію військово-технічної політики та матеріально-технічного забезпечення, залишивши найбільш дієздатних осіб як консультантів; запропонувати звільнені посади представникам волонтерського руху з відповідною кваліфікацією;
– створити в ГШ спеціальний підрозділ, відповідальний за формування потреб в ОВТ, технічних вимог, контроль їх дотримання під час виробництва і прийом завершених результатів; налагодити конструктивну взаємодію підрозділу з відповідними структурами МО;
– ініціювати і стимулювати створення асоціації оборонних підприємств (у рамках Українського союзу промисловців і підприємців або, краще, окремо) і запровадження при ній (а не при органах державної влади) ради генеральних конструкторів; запропонувати асоціації розробити кодекс поведінки, який після приєднання до неї переважної більшості підприємств можна трансформувати у відповідний законодавчий акт.
Загалом можна погодитися з висловленими пропозиціями стосовно реформування ЗСУ та системи державного та військового управління – але з одним зауваженням. Будь-яка реформа природно тимчасово ослаблює систему, що реформується, чого сьогодні допускати не можна. Тому реформувати (трансформувати, удосконалювати) доцільно ті складові, що працюють погано, не працюють зовсім або вести розмову про створення чогось нового, наприклад, системи кризового менеджменту в системному його розумінні.
Микола СУНГУРОВСЬКИЙ,
директор військових програм Центру Разумкова
