Коментарі експертів

Вадим ТЮТЮННИК: «НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ПОШУКУ ЇЇ ГАРАНТІВ»

Існування Української держави на сьогодні як ніколи залежить від ефективності дій із забезпечення її національної безпеки та оборони. А це, перш за все, вимагає проведення дієвої зовнішньої та воєнної політики.

Існування Української держави на сьогодні як ніколи залежить від ефективності дій із забезпечення її національної безпеки та оборони. А це, перш за все, вимагає проведення дієвої зовнішньої та воєнної політики.

Одним із її напрямів є пошук зовнішніх суб’єктів, яки змогли б надати у подальшому нашій державі дієві гарантії безпеки і спільної оборони в умовах довготривалої російської воєнної загрози.

У даному контексті вважаємо за необхідне тезами висловити такі міркування.

Теза перша. Відомо, що одним із пріоритетів зовнішньої та воєнної політики України визначена її євроатлантична інтеграція. Однак, конче необхідно, що б він став також пріоритетним внутрішньодержавним завданням для органів державної влади і в цілому для Українського народу.

Слід усвідомити, що усім нам саме тут, всередині держави, потрібні не гасла, слова та заклики щодо вступу до НАТО, а відповідна кропітка повсякденна діяльність влади, керівництва та особового складу Збройних Сил, інших силових структур, суспільства тощо.

Вона мусить спрямовуватися на досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в Альянсі. Адже, їх досягнення за змістом та результатами і є однією із головних цілей реформи сектору безпеки і оборони України.

Ми постійно наголошуємо, що маємо на меті створення боєздатних сучасних збройних сил європейського зразку. Вони потрібні не НАТО чи Америці, а, насамперед, нашому народові для забезпечення його мирного життя в умовах довготривалої російської воєнної загрози.

І розпочинати цю справу слід невідкладно.

Тоді на запитання, яке часто-густо лунає – «коли нас приймуть до НАТО?» можна буде відповісти – «по-перше, після виконання домашнього завдання щодо досягнення критеріїв членства у ньому, а по-друге, у разі ухвалення Україною рішення про доцільність вступу до Альянсу». 

Теза друга. Багато хто пам’ятає, як у минулому окремі члени Альянсу й відомі політичні сили всередині України через тиск, корупцію та протидію з боку Росії зривали ухвалення рішення про запрошення нашої країни до реалізації Плану дій щодо членства в НАТО (далі – ПДЧ). За прогнозами вітчизняних та західних воєнних аналітиків прийняття такого рішення у майбутньому може бути ще більш складним і довготривалим.

Тому, не варто очікувати у найближчі роки саміту Альянсу з розгляду згаданого рішення.

Доцільніше вже зараз відмовитися від багаторічно-рутинної практики складання та виконання відомих Річних національних програм співробітництва України-НАТО. Замість них рекомендується запровадити підготовку та реалізацію іншого документу, максимально наближеного за структурою і змістом до ПДЧ.

У ньому мають переважати заходи у безпековій, зовнішньо- і воєнно-політичній, військовій, військово-технічній, логістичній, ресурсній та інших сферах оборони, які вживатимуться для досягнення відповідних конкретних критеріїв, необхідних для набуття Україною членства в Альянсі.

І такий документ можна було б, для прикладу, назвати Національним планом досягнення Україною критеріїв членства в НАТО.

Це, зокрема, створить умови для здійснення Парламентом, політичними партіями та громадянським суспільством контролю над станом процесу наближення України до критеріїв членства в НАТО.

Крім того, у разі досягнення у подальшому нашою державою суттєвого прогресу у цій справі, перед членами Альянсу можуть постати дві цікаві та складні проблеми:

чи потрібно у цьому випадку гаяти час та запрошувати нашу державу до реалізації існуючого ПДЧ?

може варто буде ухвалити рішення щодо її прийняття до НАТО без виконання згаданого ПДЧ, оскільки між Україною та Альянсом, на відміну від інших держав-аспірантів, діє Хартія про особливе партнерство?

Теза третя. У найближчому майбутньому може відбутися загальноукраїнський референдум, про який нещодавно говорив Президент України.

З огляду на це, пропонується передбачити одним з питань цього референдуму питання щодо вступу України до НАТО.

Впевнені, що Український народ підтримує такий крок. Переважна більшість наших громадян добре усвідомлюють наміри Москви знищити державність та незалежність України, реальність загрози масштабної російської агресії, негативні наслідки анексії Криму, окупації низки районів Донбасу та продовження ведення у них бойових дій.

Позитивна відповідь народу на вказане питання референдуму покладе край спекуляціям Кремля стосовно нібито нелегітимності визначеного законодавством наприкінці минулого року курсу України на вступ до НАТО.

Це також стане вагомим аргументом для переконання очільників окремих держав-членів Альянсу, які поки що негативно ставляться до прийняття України до НАТО.

Теза четверта. В країні розпочинається конституційна реформа, центром проведення якої буде Верховна Рада України.

Тому пропонується обговорити питання про необхідність конституційного закріплення у положеннях нового Основного закону курсу України на інтеграцію в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір.

Водночас вважаємо за недоцільне мати у новій Конституції положення щодо заборони розташування на її території іноземних військових баз.

Такі кроки, зокрема, будуть асиметричною відповіддю на намагання Москви нав’язати у новій Конституції федералізацію та позаблоковість України.

Конституційне закріплення згаданого інтеграційного курсу нашої держави необхідно також з іншої причини. Це буде суттєвою гарантією недопущення його можливого скасування проросійськими силами у разі їх приходу до влади, зокрема, через створення нової коаліції у Парламенті та внесення лише певних змін до відповідних законів України. Усі пам’ятають, що у 2010 році у такий спосіб відбувалося визначення позаблокового курсу України.

Крім того, згадані конституційні положення можуть бути підставою для отримання у разі масштабної російської інтервенції іноземної воєнної допомоги та розміщення іноземних військ на території України до набуття нею членства у НАТО.

 Теза п’ята. На сьогодні вплив НАТО на Росію, як агресора щодо України, має переважно політико-дипломатичний характер. І це є зрозумілим. Наша держава – не член Альянсу. На неї не розповсюджується дія статті 5 Вашингтонського договору.

До того ж НАТО зосередилося на посиленні колективної оборони своїх східних держав-членів від можливої російської агресії. Розпочато формування та розгортання на їх території відповідних сил швидкого реагування. Зміцняється протиповітряна оборона, кібернетична та інформаційна безпека Альянсу тощо.

В цих умовах Україна може розраховувати також на експертно-дорадчу, фінансову, матеріально-технічну та іншу допомогу з боку НАТО у питаннях реформування та розвитку її сил безпеки і оборони. Для її підтримки вже зараз ухвалено рішення про початок роботи п’яти трастових фондів для України, спрямованої на:

модернізацію систем зв’язку та автоматизації, яка передбачає оновлення можливостей систем зв’язку та автоматизацію управління військами Збройних Сил України відповідно до сучасних стандартів;

перепідготовку та соціальну і психологічної  військовослужбовців, задіяних у бойових діях на Донбасі;

фізичну реабілітацію та протезування поранених військовослужбовців, створення системи такої реабілітації в Україні;

 реформування систем логістики та стандартизації Збройних Сил України, впровадження відповідних стандартів НАТО;

на боротьбу з кіберзлочинністю, на розвиток систем кіберзахисту за найбільш прогресивними стандартами країн-членів Альянсу.

 Теза шоста. Зараз в Україні, мабуть через російську агресії та інші події, якось відійшли на другий план питання стану виконання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

Вважаємо, що це є серйозним недоліком у діяльності нашого Уряду.

Відомо, що успішна реалізація положень згаданої Угоди сприятиме досягненню низки критеріїв, необхідних для набуття членства не лише в Євросоюзі, а й в НАТО. Йдеться, зокрема, про подальший розвиток в Україні демократії, вільної ринкової економіки, забезпечення верховенства права, належного врядування, ефективної юстиції, основоположних свобод та прав людини, безпеки, дієвої боротьби з корупцією тощо.

До того ж, так сталося, що саме Євросоюз, особливо його лідери Ангела Меркель та Франсуа Оланд, докладають реальні зусилля для припинення війни Росії проти України.

Це – економічні санкції проти Росії, постійні переговори з Путіним у «нормандському» форматі, двосторонні контакти з ним, надання Україні економічної, матеріально-технічної, гуманітарної та іншої допомоги тощо. І за все це треба подякувати згаданим лідерам та керівникам інших держав-членів Європейського Союзу і НАТО, а також Японії, Австралії тощо.

Разом з тим, нажаль, все більш сумнівною уявляється здатність Євросоюзу та його лідерів самостійно зупинити агресивні дії Кремля у Європі, які спрямовані не лише проти України, а є й вірогідними проти низки східних держав-членів ЄС та НАТО.

Вже зараз можна констатувати, що лідери Євросоюзу виявилися, нажаль,  неспроможними забезпечити гарантії виконання жодного із положень Мінських угод. І Путін робитиме усе й надалі для того, що б продемонструвати недієздатність Євросоюзу та особливо очільників Німеччини та Франції вирішувати проблеми європейської безпеки, а також дискредитувати їх перед українцями, які мріють про євроінтеграцію.   

Таким чином, ані Євросоюз, ані НАТО не можуть до отримання Україною членства в Альянсі, бути повноцінними гарантами безпеки і оборони нашої держави в умовах загрози нової російської агресії.

Теза сьома. Тому єдині, хто можуть бути гарантом безпеки України та спроможні впоратися із російською загрозою миру і стабільності в Європі та світі, є Сполучені Штати Америки. Чи стане у цій справі президент Обама або його наступник для Росії тим, ким був президент Рейган для колишнього Радянського Союзу, покаже час.

Проте, вже зараз найважливішим завданням Президента України, керівників нашого МЗС та Міноборони має стати наполегливе лобіювання виконання усіх положень підписаного у грудні минулого року президентом США Обамою законодавчого «Акту про підтримку свободи в Україні».

Насамперед, це стосується втілення у життя положень, які визначають нашу державу головним військовим союзником Америки за межами НАТО.

Йдеться, зокрема, про прискорення:

– отримання американської нелетальної та летальної оборонної зброї, створення спільних навчальних центрів з підготовки персоналу до її застосування;

– збільшення кількості проведення в Україні спільних військових навчань, перш за все, сил спеціальних операцій, протиповітряної, протитанкової та протидесантної оборони;

– надання допомоги у формуванні сучасної системи логістичного та медичного забезпечення військ тощо.

У подальшому, після внесення раніше згаданих положень до Конституції України, доцільно було б розпочати обговорення із США питання щодо укладання двосторонньої угоди про безпеку та оборону, подібної відомим американо-японському та американо-південно-корейському договорам, а також про передову присутність в України американських військових.

Наявність такої угоди найкращим чином гарантувало б безпеку і оборону України. На нашу думку, за таких умов їй не потрібно було б претендувати на вступ до НАТО. Це також позитивно вплинуло б на об’єднання позицій різних держав-членів Альянсу щодо шляхів зміцнення європейської безпеки та посилення протидії агресивним намірам Росії.

І, нарешті, при цьому збулась би головна мрія Москви – Україна, як і сусідні з Росією Японія та Південна Корея, стала б позаблоковою державою.

Теза восьма, остання. Вважаємо, що у зміцненні власної безпеки та оборони Україна має, до набуття членства у НАТО або отримання згаданих гарантій від США, покладатися виключно на власні оборонні можливості, її Збройні Сили, інші військові формування та органи спеціального призначення. І виходячи саме з цього слід оновлювати засади їх реформування та подальшого розвитку.

Військові і суспільство в цілому мають усвідомлювати, що скасування позаблоковості та проголошення курсу України на євроатлантичну інтеграцію суттєво не вплинуть у середньостроковій перспективі на зміцнення її обороноздатності.

Боронити Батьківщину мають самі українці. І це має стати одним із головних положень Стратегії воєнної безпеки та інших документів оборонного планування.

 

Вадим ТЮТЮННИК,

співробітник Національного інституту стратегічних досліджень,

радник Експертної Ради ЦДАКР