Насамперед, Києву слід чітко визначити, що питання міжнародного визнання так званих ДНР і ЛНР терористичними організаціями має вирішуватись в контексті визнання Росії як країни-агресора.
На сьогодні ми маємо відповідне рішення Верховної Ради України. На жаль, воно є дуже запізнілим, і таке зволікання мені абсолютно не зрозуміле. Однак, це лише один бік питання. На мій погляд, рішення парламенту щодо визнання Росії країною-агресором носить поки більше декларативний характер і є далеким від юридичної коректності, юридичного супроводження і оформлення. На сьогодні не проведено відповідних слідств, не призначено спеціальної комісії і спеціального прокурора для збору, аналізу, систематиці фактів агресії, юридичних доказів цієї агресії. Так, ці факти – очевидні й лежать на поверхні, однак їх грамотного юридичного оформлення в Україні досі не відбулося. А без цього виносити питання на міжнародний рівень є безперспективним. Воно вкотре може обмежитися завуальованими і розпливчастими політичними заявами, яких на сьогодні й так вдосталь, однак істотної користі вони, в умовах, що склалися, поки не приносять.
Треба чітко усвідомити, що ми є країною – жертвою агресії, яка має справу із нападом добре озброєного і переважаючого в силі противника. Це – об’єктивна реальність, сперечатися можна лише на рахунок форм і методів цієї агресії, називати війну «гібридною» чи ще якось, – суті справи це не міняє. Це положення треба було зафіксувати юридично після відповідних слухань одразу після подій у Криму. Це – по-перше. По-друге, на мій погляд, сьогодні треба було зробити не заяву Верховної Ради, бо вона ні до чого не призведе, а треба було приймати відповідну постанову. Бо постанова є юридичним, зобов’язуючим документом, а заява – хоч би якою різкою вона була – носить оціночний, інформаційний характер, а ми давно потребуємо юридично-політичного документу, де наводились би юридичні факти із переліком злочинів військового, терористичного характеру, тощо.
Паралельно має розвиватися тема визнання ДНР/ЛНР терористичними організаціями. Знову ж таки тут кричущим є фактор зволікання, якому я просто дивуюся. Невже треба було чекати трагедії в Маріуполі, щоб почати робити кроки в цьому напрямі? Невже після знищення бойовиками малайзійського літаками були не зрозумілими терористичні сутність і характер цих бандитських утворень? Так, за кордоном хтось може мати сумніви, Кремль може і має генерувати різні безглузді факти власної «непричетності» до трагедії. Однак, в нас в Україні не було і немає жодних сумнівів, хоча б через те, що ці «псевдодержавні утворення» жодним чином не засудили цей акт, а їх представники спочатку відверто куражилися з трагедії, доки не зрозуміли, що накоїли, збивши цивільний літак… Вже не говорячи про те, що із самого початку існування цих утворень вони мали ряд ознак терористичних організацій. Сьогодні вже ніхто не згадує жахливе вбивство священнослужителів у Слов’янську, інші злочини. Чому не створено спеціальні комісії із відповідним розслідуванням цих справ, адже Слов’янськ вже давно під нашим контролем? Повторюсь, – без юридичного оформлення цих очевидних для нас злочинів, без надання міжнародним інституціям бездоганно оформлених доказів цих злочинів всі наші заклики про терористичний характер цих утворень так закликами і залишаться. Ви лише вдумайтесь, скільки жахливих злочинів забуваються лише тому, що їм на заміну приходять нові, ще більш цинічні і криваві. Фактор такого «звикання» вважаю однією із головних трагедій нинішньої війни Кремля проти України.
Недостатність юридичного супроводження процесу, зумовлена надзвичайно низьким рівнем юристів-міжнародників, є головною загрозою для України, що може призвести до програшу на дипломатичному і зовнішньополітичному фронтах цієї війни. Мені цікаво, чи звертався хтось за допомогою, приміром, до Володимира Андрійовича Василенка – відомого українського юриста-міжнародника, який був членом Міжнародного суду, послом України у Великій Британії і який в ряді власних публікацій розклав по полицях саме юридичні аспекти російсько-української війни?
Очікуване у найближчий час рішення Верховної Ради у другому читанні щодо визнання ДНР/ЛНР терористичними організаціями має бути бездоганно юридично оформлене, ґрунтуючись на фактах і юридичних висновках. Далі має слідувати звернення до суду. Політична риторика – мовляв, це наші вороги, ми з ними воюємо, тому вони злочинці – не лише безперспективна, а й певною мірою шкідлива. Що ми можемо вимагати від іноземних партнерів і союзників, коли самі не можемо вжити першочергових кроків? Жодна країна чи міжнародна організація не прийме просто політичну заяву всерйоз, максимум обмежившись аналогічною заявою. Не може бути так, що Конгрес США або, приміром, уряд Литви більш серйозно працюють над цим питанням, ніж власне Україна.
Західні системи правосуддя звикли працювати в «системі координат», де є прокурор, є звинувачений, обов’язково є захист, реальні, а не формальні адвокати. А в нас, мені здається, в цьому плані ще залишилася радянська система мислення: «ось наші вороги, ми їх засуджуємо, і все». В міжнародній юриспруденції такі підходи не працюють. Найблискучішим прикладом цього були різні підходи до Нюрнберзького процесу 1945-1946 років СРСР та країн-союзників. Всім було зрозуміло, хто ворог, жодних сумнівів не викликали страшні злочини проти людства. Однак тим не менш це був суд зі всім комплексом необхідних процедур, а не судилище, до якого, до речі, морально і психологічно були готові всі, включно із німецьким народом.
Нам необхідно для початку провести всю класифікацію злочинів з боку ДНР/ЛНР. Не можуть бути непоміченим їх ставлення до цивільного населення. Дуже важливим елементом розгляду, на якому я весь час наполягаю, мають стати елементи етнічної війни проти України. Там повністю знищуються українські програми, закриваються українські школи, викорінюється українська мова. А це все – елементи серйозних злочинів із явними ознаками етнічних чисток.
Таким чином, Україна потребує комплексу, передусім, юридичних заходів. Спочатку нам треба саме юридично продемонструвати повне протиріччя існування цих псевдоутворень Конституції України. Спекуляції довкола подій Майдану як аргументи треба відкидати. В жодній іншій області України на йшлося про зміну власного статусу в рамках України, вже не говорячи про заклики про приєднання до іншої країни. Протести проти бандитського, мафіозного режиму Януковича жодним чином не були спрямовані проти України як держави чи проти Конституції Держави. Треба чітко сформулювати і надати вичерпні юридичні докази того, що так звані ДНР/ЛНР, що нині займають всього-на-всього близько третини території Донецької і Луганської областей, були проголошені в результаті прямої військової агресії Кремля.
Далі нам слід чітко розуміти, що наше навіть абсолютно юридично переконливе і бездоганне визнання цих самопроголошених республік терористичними організаціями, в жодному разі не означатиме негайного визнання їх аналогічного статусу з боку Європейського союзу, США, інших країн чи міжнародних організацій. Там також мають пройти всі відповідні процедури, а це потребуватиме часу. Так наше рішення стане серйозним стимулом до визнання, але не більше. Процес обов’язково розвиватиметься під шаленим дипломатичним тиском з боку Росії, головна мета якої створити повністю керовані з Кремля протекторати на території України, добитися визнання Києвом їх легітимності й існування в рамках Української Держави. Їх ніхто не виокремлюватиме, тим більше не прийматиме до складу РФ. Вони потрібні як непосильний тягар, що сковуватиме будь-які зовнішньополітичні чи зовнішньоекономічні рухи Києва.
Міжнародне визнання ДНР/ЛНР терористичними організаціями має стати проміжним кроком, одним із механізмів визнання Російської Федерації посібником тероризму. Очевидність правоти таких рішень не має вводити в оману. Далеко не всі країни тієї ж Європи готові піти на такий кардинальний крок в бік Кремля. Ось чому я постійно наголошую на бездоганному юридичному супроводженні всіх документів, з якими ми будемо виходити на міжнародний рівень.
Ми втратили дорогоцінний час. Подальші зволікання і непослідовність наших кроків ставлять під загрозу власне існування України як цивілізованої європейської Держави.
Юрій Щербак,
член Експертної Ради ЦДАКР, український політик, дипломат, письменник, сценарист, епідеміолог, публіцист, колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ізраїлі і США
