У сучасних умовах особлива увага при визначенні пріоритетів забезпечення національної безпеки і оборони України повинна надаватися, на нашу думку, питанням щодо перегляду стратегії та основних напрямів її розвитку як морської держави, і, насамперед, відтворення ефективних Військово-Морських Сил. Це обумовлюється низкою обставин.
Україна, після окупації Криму Росією, втратила контроль над великою частиною свого кордону, морських портів, шляхів та економічних зон у Азовському і Чорному морях, а також значну кількість найбільш боєздатного корабельного та авіаційного складу Військово-Морських Сил (ВМС), майже усі запаси флотського озброєння, військової та спеціальної техніки, матеріальних і мобілізаційних резервів тощо. Наш флот залишився без облаштованих місць базування, ремонтних органів, навчальних закладів, полігонів, житлового фонду для моряків та їх сімей, тощо.
Разом з тим, завдання з участі у забезпеченні оборони держави з морських напрямів та військове забезпечення морегосподарської діяльності України, що покладається на її ВМС, є актуальними як ніколи. Стосовно останнього, варто лиши зазначити, що, наприклад, через українські морські порти йде зараз та проходитиме у майбутньому 80-90 відсотків обсягів експорту зерна, продукції металургійної, хімічної, машинобудівної та іншої промисловості, а також імпортуватимуться енергоносії, зокрема скраплений газ. Вони є також важливою складовою європейської та національної транзитних транспортних інфраструктур.
Кремль об’єктивно оцінює критичну залежність економіки України від її морської діяльності. Саме тому його проект зі створення «Новоросії» спрямований на перетворення України із морської на континентальну державу, позбавлення її виходу до морів та океанів, нанесення нищівного удару по її експортним і транзитним можливостям тощо.
Для цього Росія стрімко нарощує у Криму та Новоросійську свої військово-морські, військово-повітряні та сухопутні сили. Вони постійно проводять поблизу морського та сухопутного кордону України провокаційні військові навчання, до яких, зокрема, залучаються десантні кораблі і морські піхотинці не лише Чорноморського, а й Балтійського та Північного флотів. Не варто сумніватися, що у 2015 році у Криму базуватиметься і побудований Францією вертольотоносець типу «Містраль», недарма названий «Севастополь».
Тому є підстави прогнозувати, що чергова масштабна російська агресія проти України матиме потужні військово-морську та військово-повітряну компоненти, які діятимуть в обхід раніше згаданих наших сухопутних оборонних рубежів. Їх сили та засоби виконуватимуть завдання зі знищення залишків українського флоту та кораблів Державної прикордонної служби, висадки морських та повітряних десантів у Маріуполі, Бердянську, Генічеську, Херсоні, Миколаєві, Одесі, Ізмаїлі та в інших українських морських портах, утриманні їх до підходу відповідних російських сухопутних сил з території Криму і Придністров’я.
Слід констатувати, що на цей час наші Військово-Морські Сили не мають реальних сил та засобів для належного виконання завдань щодо участі у забезпеченні територіальної цілісності, політичної та економічної незалежності України, непорушності її державного кордону у Чорному та Азовському морях, захисту інших національних інтересів у сфері морської і військово-морської діяльності держави, відсічі можливої російської агресії на півдні країни з морських напрямів тощо. І це є великим викликом для національної безпеки України та її оборони.
При цьому, нажаль, керівництво української держави, Уряду, Міністерства оборони і Генерального штабу, а також недержавні експертні структури та військові фахівці зосереджуються на аналізі помилок ведення антитерористичної операції (АТО) на Сході країни, пошуку винних у них, питаннях підготовки сил АТО до дій у зимових умовах, будівництві трьох оборонних рубежів на суходільних північних та східних напрямах можливої нової російської агресії тощо. Тривають дискусії й щодо використання у реформуванні Збройних Сил України досвіду «швейцарської», «австрійської», «угорської», «чеської», «хорватської» та інших моделей війська, у складі яких не має ВМС або вони відіграють другорядну роль у забезпеченні оборони країни.
Однак, поза увагою залишаються проблеми, пов’язані зі зміцненням оборони, насамперед, протидесантної, на південних морських напрямах, відтворення майже з «нуля» наших ВМС та поступового посилення їх боєздатності тощо. Основною причиною цього є, на наш погляд, те, що переважна більшість згаданих українських воєнних керівників, експертів та фахівців (окрім заступника Міністра оборони України І.Кабаненка, бувшого в.о. Міністра оборони України І.Тенюха та помічника Міністра оборони С.Блізнюкова) мислять категоріями континентальних геостратегій, автором яких є російський «неоєвразієць» О.Дугін. Дехто з низ не усвідомлює особливостей геополітичного положення сучасної України, ролі ВМС у захисті її національних інтересів, катастрофічного стану їх сил та засобів, а також тенденцій змін у завданнях, складі та спрямованості оперативної і бойової підготовки російського Чорноморського флоту.
Разом з цим, позитивно, що останнім часом активно стали запроваджуватися заходи щодо посилення нашої оборони проти вторгнення російських військ суходолом із Криму на територію Херсонської та Запорізької областей, а також з Придністров’я до Одеської області. Однак, при цьому чомусь не розглядаються питання протидії застосуванню відповідних сил Чорноморського флоту Росії.
До речі, воєнним експертам та керівництву і фахівцям Генерального штабу Збройних Сил України було б бажано ретельно переглянути досить повчальну військову операцію, проведену у Північній Таврії та Криму ще у березні – листопаді 1920 року генералом В.Врангелем із залученням сил свого флоту проти Червоної армії та війська батьки Махна. Нагадаємо, що нинішній президент Росії В.Путін дуже полюбляє історію «білого» руху і його генштаб мабуть вже втілив досвід П.Врангеля у плани майбутньої власної аналогічної операції.
Нещодавно почали обговорюватися питання стосовно нової редакції Стратегії національної безпеки і Воєнної доктрини України. Однак при цьому поза увагою залишилася Морська доктрина України на період до 2035 року, яка була затверджена п’ять років тому постановою Кабінетом Міністрів України від 7 жовтня 2009 року №1307.
Тому Уряд України має невідкладно внести необхідні зміни до визначених у згаданій Морській доктрині основних завдань державної морської політики нашої держави. Слід також уточнити національні інтереси України у сфері морської діяльності, принципи реалізації її державної морської політики та шляхи розв’язання завдань цієї політики. Так, зокрема, варто визначити позицію нашої держави щодо статусу Азовського моря, Керченської протоки та Керчь-Єнікальського судноплавного каналу, розвідки та видобутку газу на шельфі у Чорному та Азовському морях тощо.
Крім того, вважаємо за необхідне внести до нових редакцій Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини положень стосовно національних інтересів нашої держави у Чорному та Азовському морях, загрози можливої російської агресії на півдні України з морських напрямів, ролі та завдань Військово-Морських Сил щодо її відсічі, шляхів переозброєння флоту, розвитку системи його базування, тощо. Адже, серйозними недоліками чинних Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини є відсутність у них таких положень.
Гострою та складною є проблема відновлення боєздатності Військово-Морських Сил України. Відомо, що здійснення цього шляхом будівництва нових бойових кораблів в Україні (наприклад, за відомим проектом «Корвет») або за кордоном триватиме декілька років та вимагатиме найбільших фінансових витрат, порівняно із виробництвом інших видів озброєння для Збройних Сил.
Але нашій державі вже сьогодні потрібен боєздатний, навіть поки і невеликий за чисельністю, однак універсальний за складом сил і засобів флот, спроможний виконувати обмежений перелік завдань з участі у забезпеченні оборони України. Тому у коротко- та середньостроковій перспективі доцільно було б піти шляхом його оснащення кораблями, отриманими від США, Великої Британії та інших західних партнерів на безоплатній основі за програмами воєнної допомоги, а також взятими в оренду/лізинг (за аналогом відомого американського «Ленд-лізу» у часи другої світової війни), у тому числі із забезпеченням військового аутсорсинга в їх обслуговуванні або придбаними за рахунок наданого ними кредиту чи на звичайній оплатній основі.
Визначення типів та кількості таких кораблів є справою Генерального штабу та командування Військово-Морських Сил України. Зауважимо лише при цьому, що на наш погляд, є сенс у середньостроковій перспективі відмовитися від створення підводних сил флоту.
Вважаємо, що Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних Сил України мають обговорити питання стосовно збільшення у складі ВМС Сил берегової оборони, як основи оборони баз ВМС в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Ізмаїлі та морських портів від можливих дій російських морських десантів, сили та засоби яких нарощуються у Криму.
Кабінет Міністрів України, відповідні обласні державні адміністрації та органи місцевого самоврядування повинні надати реальну допомогу Міністерству оборони і безпосередньо командуванню Військово-Морських Сил у створенні необхідної інфраструктури у нових місцях базування флоту.
Вважається, що Генеральний штаб має дуже прискіпливо вивчити питання щодо доцільності базування в Азовському морі на постійній основі бойових кораблів ВМС. Водночас, він разом із керівництвом Державної прикордонної служби повинен підготувати Президентові України пропозиції стосовно спільного виконання ВМС і Морською охороною України завдань з оборони та охорони державного кордону у Чорному та Азовському морях, їх спільної підготовки до цього, вирішення питань базування кораблів, здійснення усіх видів їх забезпечення, підготовки особового складу тощо.
На сьогодні у Збройних Силах України та ВМС відсутні сучасні протикорабельні ракети. Це унеможливлює ведення боротьби як із бойовими кораблями противника, так і з його морськими десантами на етапі переходу до районів десантування. З огляду на це, варто спрямувати у короткостроковій перспективі основні зусилля та переважну частку наявних ресурсів на оснащення частин берегової оборони та кораблів ВМС, а також літаків Повітряних Сил протикорабельними крилатими ракетами наземного, корабельного та авіаційного базування, відповідно.
З урахуванням цього, Україна має подовжити переговори із західними партнерами, насамперед із США, які є її стратегічним партнёром та одним із гарантів її безпеки за Будапештським меморандумом, стосовно постачання в рамках програм воєнної допомоги іноземним державам (FMA чи FMS) протикорабельних крилатих ракет авіаційного, корабельного та берегового базування типа «Гарпун». Вони належать до оборонних систем зброї і експортуються фірмою «Боїнг» до понад тридцяти іноземних країн.
Усвідомлюючи м’яко кажучи специфічне ставлення наших західних партнерів щодо надання Україні для оборони від можливої нової російської агресії так званої «летальної» зброї, тим не менш вважаємо за потрібне постійно звертатися до них з цього питання не лише під час відповідних переговорів, а й через засоби масової інформації, у ході проведення спільних «круглих» столів, зустрічей неурядових структур, експертів, тощо. Адже двері відчиняють тим, хто в них стукає. При цьому варто звертати увагу наших друзів на те, що на кордонах України відбувається боротьба за об’єднану Європу, її безпеку і цінності.
Підсумовуючи, варто рекомендувати Президентові України дати доручення щодо підготовки до розгляду на одному із чергових засідань Ради національної безпеки і оборони України питання про оновлення засад морської політики нашої держави та невідкладні заходи з відтворення ефективних ВМС Збройних Сил України.
Валентин Горовенко, Вадим Тютюнник,
співробітники Національного інституту стратегічних досліджень, радники Експертної Ради Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
