Останнім часом з огляду на різке загострення ситуації довкола України на тлі прямої агресії з боку Кремля одним із найгостріших питань природним чином стає діяльність національних розвідувальних органів. Зокрема, багато доводиться чути про оптимізацію діяльності розвідувальних структур, зокрема доцільності створення в Україні розвідувального співтовариства, причому в нових критичних умовах обмеженого часу, коли держава де-факто перебуває у стані війни «нового типу».
Спираючись на власний багаторічний досвід управління Службою зовнішньої розвідки, мушу підкреслити виключну актуальність функціонування в України розвідувального співтовариства. Питання ж не в факті його існування на папері, але у формах і принципах його функціонування задля більш ефективного виконання розвідувальних завдань та якнайшвидшого їх донесення до вищого політичного керівництва держави.
Приміром, сьогодні активно (зокрема, на останньому засіданні Експертної ради з питань національної безпеки), обговорюється питання доцільності створення Комітету з питань розвідок. Вважаю, що створення такої нової «надбудови» над розвідувальними органами в нинішніх умовах є недоцільним. Створення такої надструктури за певних обставин може мати ряд негативних та загрозливих наслідків, а саме:
– замкнення розвідувальної інформації на один якійсь орган (комітет) може призвести до чергового суб’єктивного опрацювання отриманий відомостей на рівні керівництва (аналітиків) новоствореної структури;
– загроза нівелювання принципу альтернативності розвідувальної інформації, що надходить до вищого політичного керівництва держави від різних розвідувальних органів, – певною мірою, загроза монополізації інформації;
– поява ще одного «штучного» фільтру на шляху розвідувальної інформації до керівництва держави, як передумова до появи чергового джерела «політичної корупції»;
– певний ризик можливості зайвого підсвічування важливих джерел інформації.
Є випадки, коли про надзвичайно важливе джерело інформації відомо лише розвіднику, який з цим джерелом працює, керівнику розвідувальної служби і Президенту. Три особи і все. Буває інформація для дуже обмеженого кола осіб. Якщо ми будемо виносити її на комітет, то окрім керівника комітету до неї можуть мати доступ ще декілька осіб – спеціалістів, аналітиків комітету. І керівник розвідувальної структури вже не контролює проходження і реалізацію цієї інформації. Виникає, врешті-решт, природний людський фактор ставлення до інформації не від власних джерел. Може постати питання як зайвої фільтрації інформації, так і загрози викриття її джерела.
На мою думку, нормальним форматом координації діяльності розвідок є координаційна рада при Раді національної безпеки і оборони, до якої мають входити керівники розвідувальних органів або їх представники. Це нормальний, традиційний формат, за якого йде обмін позиціями, думками, відпрацьовується бачення на вирішення тієї чи іншої проблеми, ведеться пошук точок дотику, де перетинаються інтереси, компетенції і тому подібне. В такому форматі, за необхідності, можна відпрацювати спільні дії, розробити плани спільних операцій. В нас, до речі, такий досвід є, коли йшлося про визволення наших громадян з піратського полону. Тут можна об’єднувати зусилля і агентурні, і оперативні, і антитерористичні, тощо. Там, де є зона спільних інтересів, це нормально.
Можна також опрацьовувати спільні проекти, наприклад, щодо чіткої позиції відносно агресивну політики чи доктрини якоїсь держави. Є в різних структур здобута інформація – давайте скоординуємо позиції на рівні керівників органів і сформуємо спільну позицію для подачі Президенту. І зробити це в рамках координаційної ради при РНБО – це нормальна, на мою думку, практика. Це не монополізація інформації, не монополізація кадрів, не розшифровка джерел, не розподіл, врешті-решт, бюджету. Однак це виключення суб’єктивного політичного фактору. Тому я вважаю не доцільним створення додаткових надбудов над розвідувальними органами. Вони мають працювати автономно, а їх керівники повинні мати прямий контакт з главою держави.
На мою думку, сьогодні варто сказати декілька слів про поточну діяльність розвідувальних органів у нових критичних умовах. Доводиться чути багато критики на адресу СЗР, ГУР МОУ, розвідувального органу Державної Прикордонної служби, тощо – мовляв, працюють вони неефективно. Щоб давати критичні чи схвальні оцінки діяльності розвідувальних органів, треба хоч в якійсь мірі володіти отриманою розвідкою інформацією, бути ознайомленим з поточними здобутками, результатами, що доповідаються наверх. (Інакше, як критика, так і схвальні відгуки є, щонайменше, несерйозними. Адже, розвідоргани власні здобутки зі зрозумілих причин не афішують, відтак, не можуть відповісти на критику. В ним на це не має часу, тим більше, зараз).
Сьогодні я поки не можу поставити найвищий бал діяльності наших розвідувальних органів, однак позитивну оцінку все ж таки дав би. Маю завірити, що важлива оперативна інформація всіх рівнів надходить. У найкоротші терміни вдалося переорієнтувати сили і засоби на вирішення завдань на найбільш важливих напрямах в умовах, що склалися. Йдеться про стратегічний, оперативно-тактичний рівні розвідки, а також тактичну розвідку в системі Збройних Сил, де спочатку ситуація була найбільш важкою. З перших днів загострення ситуації на Сході найбільше ми відчували дефіцит як раз тактичної розвідки, глибока розвідка не велася, тим більше на конкретному театрі військових дій. На це були об’єктивні причини – доводилося налаштовувати роботу практично з нуля.
Сьогодні ж інформація іде, а її рівень постійно зростає. У критичних умовах після переорієнтування завдань в найкоротші терміни було здобуто інформацію і по Криму, і по Сходу України, стосовно планів і сценаріїв Кремля щодо України. Повірте, це дає свої результати в нинішніх умовах протистояння з Москвою.
На менш важливим питанням аніж добування розвідувальної інформації, є система її реалізації – якнайшвидшого доведення до вищого політичного керівництва держави, командувань різних рівнів, особливо, в зоні бойових і оперативних дій. Далі – прийняття відповідних рішень. Це також основа основ успіху. Невикористання, неефективне використання розвідувальної інформації, відсутність координації може вмить звести нанівець значні зусилля розвідувального співтовариства…
Микола МАЛОМУЖ, Голова Служби Зовнішньої Розвідки України (2005 – 2010 рр.)
