На жаль, реалізувалася на практиці теза, яку від мене тривалий час й неодноразово могли почути колеги і студенти – Росія є єдиною зовнішньою загрозою безпеці України. Біда не в тому, що згадана теза породжувала у певних осіб сприйняття мене як русофоба. Біда в тому, що політика України будувалась на сприйнятті Росії як стратегічного партнера (як наслідок, маємо становище тотальної беззахисності країни перед агресором).
Проблема в тому, що європейські та американські політики роками гралися в партнерство із Москвою, довівши Захід до стану нездатності (дипломатичної, політичної, економічної, військової, інформаційної, тощо) ефективно реагувати на загрози та виклики з боку Кремля. На наш погляд, ключова причина такої ситуації – неадекватне розуміння чинників поведінки російської влади, яка в умовах теперішнього кремлівського режиму може бути асоційована з дволикістю Путіна (як особи та колективного Путіна як уособлення певного клану). Таким чином, зараз, як ніколи, є актуальним зрозуміти Путіна, що означає осмислити суспільні та особистісні мотиви його поведінки.
На наше переконання успішний розвиток історичного суб’єкту (з часів модерну ним найчастіше виступає нація-держава) можливий лише за умови гармонійного, системного поєднання таких складових, як суспільний проект, стратегія реалізації проекту, тактично-ситуативні (в тому числі, особистісні) фактори.
З часів модерну історія людства має лише одну модель успіху, яку найчастіше в історико-культурному контексті кваліфікують як «Захід». Свого часу С. Хантінгтон сформулював дилему унікальності чи універсальності цивілізацій. Своїм студентам я пропоную таку відповідь: всі цивілізації унікальні, але саме Захід «винайшов» універсальну модель успішної модернізації, яка базується на триєдності «індивідуалізм – ринкова економіка – демократія». Ця триєдність є серцевиною та рушійною силою, запорукою успіху суспільного проекту під назвою «Захід». Представники різних ідейно-політичних течій запропонували конкуруючі стратегії втілення проекту – консервативну, ліберальну, соціал-демократичну. В рамках стратегій формувалися тактичні та ситуативні рішення. Набуття кількісними змінами в історичному розвитку проекту нового якісного виміру – постмодерну – спричинило його переосмислення, формулювання нових стратегій, які на початковому етапі нерідко були лише адаптацією старих стратегій та ідеологій – неоконсерватизм, неолібералізм, новий лейборизм, тощо.
Одна з важливих рис часів модерну – поєднання ідеологізованих стратегій та тактик внутрішньої політики з універсальним прагматизмом реалполітики, базовими принципами якої (національні інтереси та врахування балансу сил) керувалися більшість урядів великих держав. Після Першої світової війни починається руйнування монополії реалполітики зусиллями держав, основу зовнішньої політики яких складає ідея історичної місії – місіонізм. Класичними місіанськими державами виступають Сполучені Штати Америки, нацистська Німеччина та Радянський Союз. Спільна риса їхніх зовнішньополітичних стратегій – визначальний вплив певної ідеології, певного набору цінностей. Народжується конкурентна реалполітиці модель – ідеалістична політика. Безумовно, історія міжнародних відносин не знає прикладів стерильної реалполітики чи ідеалполітики – як правило, на зовнішню політику впливали як національні інтереси, так й ідеологічні цінності, але один з цих факторів виступав системним. Холодна війна в цьому сенсі стала тріумфом ідеалістичної політики, тому що стала глобальним зіткненням двох суспільних проектів: демократичного Заходу та тоталітарного Сходу. (Заходу і Сходу в ідеологічному сенсі, а не географічному).
Зовнішня політика Росії після закінчення холодної війни так і не набула гармонійного поєднання в трикутнику «суспільний проект – ідеологізована стратегія – тактично-ситуативні рішення». Можна сприймати чи не сприймати «ідею Америки» або «ідею об’єднаної Європи», але ці історичні проекти можна визначити, пояснити. «Ідея Росії» так і не була сформульована, а тому вона не має шансів перетворитися на історичний проект. Таке твердження може здаватися щонайменше дискусійним, якщо мати на увазі кількість «літератури» на тему історичної місії Росії, а також концепцію так званого «євразійства». На мій погляд, в океані «дум про Росію» концепція «євразійства» є лише найбільш наукообразною із чисельних фантазій. Всі ці фантазії-мрії про Велику Росію не дають відповіді на головне питання: в чому полягає формула успіху (на кшталт згаданої раніше західної триєдності) російського проекту?
Відсутність в сучасній Росії зрозумілого конструктивного суспільного проекту доповнюється порожнечею в сфері ідеологій в класичному сенсі – маргінальність лібералів та агресивність націоналістів виступають лише контурами порожнечі. Таким чином, в Росії неможлива поява раціональних передбачуваних стратегій, в тому числі, зовнішньополітичних. В умовах фактично сформованого авторитарного режиму ключовими факторами кремлівської поведінки стають ситуативні та особистісні (Путіна та колективного Путіна), перетворюючи російську політику на ірраціональне за своєю природою явище. Зміст та рівень світосприйняття Путіна визначається радянським вихованням та кар’єрою в КДБ, кар’єрою сірої посередності, межа якої – резидент, інакше кажучи – оперативний рівень. Людина з такою біографією та кар’єрою просто нездатна мислити стратегічно. Замість ідеї і стратегії Путін послуговується символами та примітивними стереотипами, ностальгічними емоціями, які гіперболізувалися в мареві «величі» – величі Росії як обов’язкової умови особистої величі людини, яка мріє «залишила слід в історії».
Як підсумок. На наш погляд, розуміння путінської Росії має виходити з такого:
1) Суспільна модель сучасної Росії є нежиттєздатною.
2) Росія не є претендентом на роль глобального або регіонального центру сили, вона є потенційним джерелом хаосу та безладу, інакше кажучи, йдеться не про ревізіоністську силу, а про деструктивну.
3) Політика Кремля визначається переважно мотивами особистісно-ірраціонального характеру – психологічним та професійним досвідом Путіна та його найближчого оточення (невипадково багато з його представників є його давніми знайомими, мають подібний, насамперед, життєвий досвід), радянськими ідеологічними символами (невипадкова канонізація найпримітивніших радянських інтерпретацій історії Великої Вітчизняної війни), особистими претензіями на місце в історії. Такі мотиви є вкрай небезпечними через залежність Путіна від створених ним самим масових настроїв та очікувань, що звужує простір для маневру, обмежує можливість компромісів. «Залізна людина» не може виявляти слабкість чи навіть поступливість.
4) Наявність в зовнішній політиці Москви елементів реалполітики є лише риторичним, тому що реалполітика за своєю природою раціональна, а поведінка Кремля значною мірою ірраціональна.
Заходу (при всьому розумінні умовності об’єднання під цією назвою країн з достатньо відмінними стратегіями та інтересами) варто в своїй політиці щодо Росії враховувати наступне:
– відносини із Москвою неможна осмислювати в категоріях «нової холодної війни». Холодна війна була тотальним протистоянням змістовних, але несумісних суспільних проектів; зараз ми маємо протистояння конструктивного проекту «Захід» та деструктивного квазіпроекту «Велика Росія»;
– Росія в її нинішньому вигляді не здатна запропонувати альтернативний проект світового порядку, вона є джерелом дестабілізації та безладу;
– Москва не може бути партнером, вона є загрозою та викликом. Через це Заходу слід здійснювати політику, в якій необхідність нейтралізації потенційних загроз є пріоритетною перед потребою співробітництва;
– Заходу слід нарощувати та ефективніше використовувати фактори сили (жорсткої та м’якої), – тільки сила здатна обмежити деструктивний вплив Росії на міжнародні відносини, «стриножити» особисті фантазії, страхи та комплекси Путіна;
– цінності мають стати системним елементом політики Заходу, – прийшов час ідеалполітики, час жертвувати ситуативними інтересами заради стратегічного успіху, збереження історичного проекту.
Агресія Росії проти України не відкрила в поведінці першої нічого нового, вона просто зробила очевидними походження та сутність її політики. Обережність Заходу в підтримці Києва та тиску на Москву демонструє перевагу ситуативних інтересів над базовими цінностями. Відносини з Росією слід переосмислювати та перебудовувати не через необхідність захистити Україну, а з причини нежиттєздатності російської моделі, чиї можливості взаємовигідного співробітництва приречені на скорочення. Теперішня політика США та ЄС є ілюзією захисту інтересів, тому що призведе вже в середньостроковій перспективі до масштабніших втрат, вона загрожує корозією стрижню самої історичної «ідеї Заходу».
Юрій ТЕМІРОВ,
доцент кафедри міжнародних відносин Донецького національного університету, експерт науково-інформаційного Центру міжнародної безпеки Донецького національного університету, член Експертної Ради ЦДАКР
