Валентин Бадрак: військові показали, що не хочуть застосовувати зброю проти людей

Вчора стало відомо, що два човни ВМС США увійшли в Чорне море. Кораблі допоможуть забезпечити безпеку під час Олімпіади в Сочі. Але самого факту появи біля України суден шостого флоту як символу потуги найвпливовішої держави світу вже було достатньо для актуального інтерв’ю з відомим військовим експертом – Валентином Бадраком.

Що це означає на тлі ситуації в Україні? Збіг обставин чи закономірність? Як вплине на Україну геополітичне протистояння «США-Росія»?

Валентин Бадрак – директор неурядового аналітичного центру «Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння». Розмова вийшла далеко за рамки ситуації з кораблями, вмістивши обговорення суперництва між РФ та США, домінування Росії в українському інформаційному просторі, небажання української армії йти проти власного народу та багато іншого.

Пане Валентине,  отже,  два човни ВМС США увійшли в Чорне море. Як Ви можете це прокоментувати?

Офіційно цей маневр є узгодженим з російською стороною і проводиться задля забезпечення безпеки  під час проведення Зимової Олімпіади. Проте я не виключаю, що в нинішніх умовах це є також аргументом активної дипломатії Сполучених Штатів.

Навіщо США вдаватися до «активної дипломатії» у нашому регіоні?

Російська сторона поводиться досить агресивно щодо України. Вона готова втручатися більш активно, ніж на рівні заяв. З іншого боку, європейська спільнота не готова боротися за Україну. Сполучені Штати, як завжди, грають свою окрему гру. І я не виключаю, не стверджую, але й не виключаю, що США можуть сформувати більш активну позицію стосовно України. Тим більше, що, як Російська Федерація, так і США, а ще третя сторона, яка мовчить, – Великобританія, є так званими гарантами України. 20 років тому на Будапештському саміті вони надали гарантії цілісності та недоторканності української держави у зв’язку з ядерним роззброєнням. Тому я не виключаю, що Вашингтон у такий спосіб хоче продемонструвати відповідальність за надані гарантії.

Виходить, що США вирішили більш активно вступити у конфлікт з РФ саме через Україну?

На те, що відбувається, в жодному разі не можна дивитися виключно через призму України. Варто обов’язково враховувати такий фактор, як посилення суперництва між США і Росією в євразійському регіоні взагалі. Передусім я маю на увазі нещодавнє рішення США про початок активного оснащення системи ПРО в Європі. На тлі того, що відповідні об’єкти вже з’явилися у Польщі та Румунії, під час мюнхенської конференції США заявили про відправку свого есмінця, оснащеного системою ПРО, в Іспанію. Більше того, в майбутньому до  цього корабля будуть додані ще 3 американські есмінці ПРО. Це, безумовно, дуже збентежило російську сторону, яка навіть заявила, що може вийти із договору про звичайні та наступальні озброєння. Тож в загальному ситуація вказує на те, що це позиціонування бойових кораблів більшою мірою пов’язане із суперництвом між США та РФ. Хоча українське питання теж нависає тінню.

Цікаво, що новина про човни ВМС США була поширена саме російським інформаційним агентством «Інтерфакс-Україна» із посиланням на «військово-дипломатичне джерело».  Навіщо цей інформаційний витік був потрібен росіянам?

Тому що набагато краще вирішувати всі ці питання за допомогою публічного режиму. З іншого боку, в інформаційному сенсі у російськомовному просторі Росія домінує. У питаннях проведення інформаційних акцій на території колишнього СРСР Російська Федерація почувається дуже впевнено. Це можна бачити, зокрема, по заявах щодо ситуації в Україні, які російська сторона видає по кілька в день. Ці заяви мають вкрай різнополюсну риторику від істеричних повідомлень пана Жириновського, до серйозних заяв, як то заяв від МЗС Росії з поясненням дій української опозиції. Тобто ми бачимо цілком явне втручання в справи суверенної України з боку іншої держави – Російської Федерації. І той факт, що російська сторона першою надала цю інформацію, свідчить про те, що вона розраховує і надалі бути лідером та домінувати тут. Росія має на меті формувати громадську думку щодо цих кораблів, зокрема, й у таких моментах, як захід якогось корабля в порт, скажімо, в Севастополь. Росія сьогодні може унеможливити це за допомогою маніпулюванням громадською думкою в регіоні, у неї є вдосталь можливостей для цього.

Пентагон же, як бачимо, не зробив ніяких заяв…

Американська сторона діє обережніше, а от російська використовує і симетричні, і асиметричні можливості для боротьби. Тим більше, що дуже важливо, яким за своєю суттю є інформаційний простір. Україна – це часто  російськомовний простір, з наявністю російських редакцій, російських інформаційних центрів і так далі, в тому числі проросійськи налаштованих напівполітичних та громадських об’єднань, яких в Україні є дуже багато. Тому Росія тут має великий потенціал впливу і це, безумовно, створює додаткові можливості для оперативного інформаційного втручання. Тож для Росії було вигідно зробити це питання публічним.

Повертаючись до українських реалій, наскільки втягує українську армію в громадянський конфлікт недавнє звернення Міністерства оборони до Президента із закликом «вжити невідкладних заходів для стабілізації ситуації в країні»?

Я не поділяю думки про таке «втягування». Навпаки,  вважаю, що поява звернення – це хороший знак. Воно певною мірою допомогло розгерметизації ситуації навколо армії. Наскільки ми розуміємо, і для Президента, і для багатьох політиків армія була останнім силовим аргументом, значним і начебто сильним. Проте такі ідеї могли існувати в думках лише тих людей, які до кінця не розуміють, що чим сьогодні є українська армія, як з морально-психологічного боку, так і стосовно ставлення до нинішніх протестів загалом. На моє переконання, поява цього листа фактично продемонструвала, що військові хочуть залишитися осторонь, не втручатися в цю справу. За цим зверненням я побачив неготовність основної сили війська підтримати ті накази щодо силового втручання у внутрішньо політичну кризу, які  можуть потенційно бути віддані. Варто розуміти, що зміст і риторика могли би бути зовсім іншими, якби й справді з боку військового керівництва і з боку самих вояків існувала непохитна готовність захистити справу Президента. Саме тому я оцінив появу листа як позитив. Завдяки його оприлюдненню багатьом гарячим та нетверезим головам, які вважали, що можна дійсно використати армію у силовому протистоянні, стала очевидною правда. Мені навіть здається, що після цього листа майже ніхто не допускає можливості зробити такий крок, який в результаті призвів би до швидкого програшу влади.

У Міністерства оборони є інші шляхи донести свою позицію до Головнокомандувача, окрім як через прес-службу відомства. Чому для цієї мети було обрано саме форму публічного звернення?

Справа у тому, що відкритий лист надає будь-якій пропозиції рис внутрішнього, громадського характеру, начебто вона йде від усієї армії. Точно невідомо, але я допускаю, що до звернення дійсно долучилася велика кількість військових, хоча це не важливо. Важливо навіть не те, як і хто  народив цей лист. Важливо те, чим він є по суті. Його зміст вказує, що армія побоюється втягуватися у силове протистояння. І це добре, що вона побоюється, добре, що вищі військові чини остерігаються того, що може бути відданий такий наказ. В нинішній кризовій ситуації дуже важливо утримати армію від втягування у конфлікт і все ж таки зберегти її для держави, адже армія нам потрібна для інших цілей.

Загалом, якщо хочете, військові зіграли в певний паліатив:  вони продемонстрували Президенту свою лояльність ( кому з генералітету хочеться втрачати втрачати  посади, крісла та привілеї!), але при цьому подали сигнал: не впевнені, що зможемо  виконати наказ (якщо такий буде!) про залучення армії в силовий конфлікт. І це правда. Вищий командний склад – це вихідці з радянського часу з певним рівнем дисципліни , потенційної готовністю підкоритися. Але ядро армії – люди , що виросли в Україні , що отримали тут освіту . Це інший менталітет. Ну і пріоритетом державної влади в останнє десятиліття, дипломатично кажучи,  армія не була, тому гасла Майдану їй близькі .

Колишній Міністр оборони Анатолій Гриценко стверджує, що військових, які відмовлялися підписувати звернення, «пресингували старші командири і начальники», примушуючи подавати рапорти на звільнення. То чи була згода офіцерів-підписантів добровільною?

Напевне, екс-міністр Гриценко має власні джерела і знає, що говорить. Мені про подібні факти невідомо. Я свідомий того, що думки всередині армії різні. Є люди, які  щиро підтримують владу, але є й ті, хто обурений її діями і відверто їх засуджує. Але головне інше. Одна справа – мати ті чи інші настрої, але зовсім інша – виконувати певні конкретні накази, пов’язані, наприклад, із силовим контактом із населенням. Це і є ключовий момент. Я впевнений, що навіть люди всередині армії, які підтримують владу, не готові і не хочуть виконувати накази щодо силового протистояння з мітингуючими. І це для мене є головним: я вважаю, що армія не виконає такий наказ.

Інтерв`ю взяв Максим Громовенко