Насамперед, хотів би зазначити, що сьогодні надзвичайно важливо мати інформаційний майданчик для серйозної розмови як щодо загальних питань безпеки держави, так і ролі Української Армії в цих процесах, зокрема. Тому я усіляко вітаю ініціативу Центру досліджень армії конверсії та роззброєння підняти на рівень експертного обговорення такого роду питання. Нажаль, в нашому суспільстві ці теми тривалий час не піднімалися. Так, проблеми армії майже зникли з радарів громадського інтересу і зацікавленості суспільства. В нинішній період, коли наша держава переживає черговий дуже важкий момент нашої історії, ці проблеми, переконаний, проявлятимуться з новою силою й у новій якості.
Армія має відігравати ключову роль, будучи одним із стовпів будь-якої держави – демократичної, тим більше, недемократичної, якою поки нажаль є Україна. Однак, фактично весь період незалежності ми спостерігаємо процес нівелювання ролі армії. Вона в нас весь час перебуває в якомусь незрозумілому підвішеному стані. До такого стану речей призвела ціла низка взаємопов’язаних факторів. Зупинюсь лише на деяких, найбільш важливих і стратегічних моментах.
Насамперед, мову слід вести про недалекоглядну недооцінку тривалий час зовнішніх загроз державі. Аналізуючи спеціальну літературу, зокрема, різноманітні доповіді Ради національної безпеки і оборони України та інші документи, я завжди дивувався відсутності конкретики щодо зовнішніх загроз Україні. Складалося враження, що їх або не існує в принципі, або про них цураються говорити вголос. Особливо це стосується загроз військового характеру. Час показує, що такий підхід хибний. Це можна було остаточно зрозуміти після відвертої агресії, фактично війни Росії проти Грузії у 2008 році. Паралельно керівництво Кремля на рівні документів розглядає Україну як головний об’єкт впливу для Російської Федерації. Україна як суб’єкт міжнародного права має неодмінно перебувати в зоні геополітичних впливів Росії і лише Росії, – вважають у Москві.
Варто усвідомлювати, що тут немає нічого неприродного. Це абсолютно нормально вмотивована імперська ідеологія, яку поділяє значна частина російського народу. Тут немає нічого дивного – дивною би виглядала ситуація, якщо було б по-іншому. Там всерйоз вважають, що української нації не існує – це гілка російської, зіпсута західними впливами, що Україна не має права суб’єктності як держава, що це тимчасове утворення, яке обов’язково має бути підкорене Росією. Звідси і всі ці істерії щодо стремлінь України спочатку в НАТО, а зараз – у Європейський Союз. Повторюсь, для них це нормально. Інша річ, що така позиція сусіда несе пряму загрозу українським інтересам, українській державності. Заплющуючи багато років на це очі, ми маємо ситуацію, коли опинилися в так званій «сірій» зоні безпеки. Відмова від інтеграції в НАТО, утвердження у позаблоковому статусі жодним чином не відбилися на формуванні відповідної системи безпеки, зокрема щодо побудови самодостатніх збройних сил в реаліях позаблоковості. Ми відмовилися від працюючої багато років системи колективної відповідальності, а самостійницькій концепції не відповідаємо взагалі. Сьогодні, приміром, будучи позаблоковими, ми все одно скорочуємо Збройні Сили фактично до стандартів НАТО, робимо це де-факто за напрацюваннями періоду до 2008 року. Це виглядає, певною мірою, абсурдом.
Ситуація довкола армії – це лише одна із вибитих цеглин небезпечного антидержавного процесу руйнації системи безпеки загалом. Події в країні, що ми переживаємо сьогодні, наочно демонструють певну імпотентність системи спеціальних служб (СБУ, розвідки, контррозвідки), правоохоронних органів держави. Ми бачимо, що проблема носить глибокий системний характер. Кому вигідний такий стан речей? Відповідь очевидна. Сьогодні очевидним є цілеспрямований іноземний вплив на процеси в Україні. Те, що держава, по суті, опинилася перед загрозою розколу (рожева мрія Кремля, до речі) і є результатом бездіяльності і стагнації вказаних відповідних державних структур. Ситуацію рано чи пізно доведеться виправляти докорінно. Це потребуватиме неабиякої особистісної і політичної волі.
Рано чи пізно, чим би не завершилася політична криза в Україні, нам доведеться будувати стосунки з Росією в нових реаліях. В цьому плані, на мій погляд, варто спиратися на три сталі та незмінні постулати.
Перший – державність, суверенітет і територіальна цілісність України. Ми маємо жорстко спілкуватись з позицій незалежної держави з власними чітко сформованими державними інтересами. Всі «братські» розмови – це нікому непотрібні лірика, замилювання очей, облуда.
Другий – усіляка підтримка дружніх, взаємовигідних стосунків в різних сферах (культура, економіка, тощо). Наша державність в жодному разі не має підкріплюватись або супроводжуватись якимось антиросійським спрямуванням.
Третій постулат – свобода геополітичного вибору України. Ми не повинні належати до постімперського простору, як цього хоче цього Росія. Всі події, що зараз відбуваються, довели, що Україна хоче бути в Європі, хоче стати членом Європейського Союзу. Коли це станеться – важко сказати. Головним результатом останніх процесів, чим би вони не скінчилися, на мій погляд, є потужна підпитка нашого європейського вектору знизу. Така «низова» підтримка мільйонів людей є дуже важливою, і, вірю, саме вона стане визначальною. Саме нею вражена Європа, саме нею вражений весь світ. Ми довели своє право бути в Європі.
Я усвідомлюю, що наведені мною постулати у стосунках з Росією сьогодні певною мірою виглядають взаємовиключними. Однак, це лише питання часу. Ці постулати ми маємо сформулювати, насамперед, для себе, і добре їх усвідомити. Вони, скоріш за все, викличуть шалений тиск з боку Росії – економічний, інформаційний, політичний… Попри це слід розуміти, що Москва поводиться себе з нами брутально, насамперед, тому, що ми самі дозволяємо це робити. Отже, наші вихідні позиції мають бути непохитними. Тоді встоїмо і переможемо.
