Що означають «маневри» Кремля у Білорусі? Як Росія переозброює угруповання «ДНР»/»ЛНР»? До чого треба бути готовою Україні? Яким є рівень загрози початку широкомасштабних бойових дій? Про це в інтерв’ю з директором Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Валентином Бадраком.
– Відбувається системне і цілеспрямоване втягнення Білорусі й держав, які увійшли в ОДКБ (Організацію договору про колективну безпеку), в ситуацію, коли вони знаходяться у зоні ризику, і цей ризик пов’язаний з можливістю бути втягнутими в регіональний конфлікт і, передусім, щоб атакувати Україну. Білорусь просто використовується, як і всі з цих держав, на тлі наявності в них внутрішніх проблем, на яких грає Росія.
Якщо говорити про Білорусь, то вона «підгодовується» різноманітними російськими збройними системами: це і бойові літаки, і новітні системи ППО. За рахунок того, що Росія обіцяє, що не буде агресивно поводитися з Білоруссю і збереже повний пакет можливостей для Лукашенка, останній змушений іти на ці кроки, зокрема на створення системи протиповітряної оборони.
Нагадаю, що колишній Генеральний секретар ОДКБ генерал Бордюжа активно працював над тематикою спрощеного механізму отримання мандату ООН для ОДКБ. Про це він заявив перед тим, як пішов з посади, що, мовляв, ОДКБ може виконати миротворчу місію, і для цього їй не потрібен мандат.
Сьогодні вже вірменський генерал очолює цю організацію, але організація «кишенькова», тому Росія має повну можливість грати на вірменсько-азербайджанському конфлікті.
Тож, безумовно, дії Кремля у Білорус слід розглядати, як потенційні можливості використання Республіки Білорусь для того, щоб зайти з так званою «миротворчою місією» в Україну.
– Це все означає посилення загроз?
– Ми говоримо про трансформацію загроз. Повністю зберігається воєнна загроза: створена загальновійськова армія, яка фактично стоїть на кордоні, і розгорнуті чотири додаткові мотострілкові дивізії. Все це є реальною загрозою.
Разом з тим Росія напрацьовує паралельно більш тонкий механізм атакування України: відпрацьовуються загрози терористичного плану, відпрацьовуються ідеї розхитування суспільної стабільності і створення «картинки», коли внутрішня ситуація в Україні може ззовні видаватися малоконтрольованою. І от тоді, для того, щоб начебто захистити права і інтереси російськомовного населення, може бути використана така «миротворча ідея».
Безумовно, сама наявність білоруської ділянки кордону є додатковою небезпекою, тому що у такий спосіб Росія зможе втягнути одночасно і Білорусь у такий конфлікт. Ця тенденція набирає обертів приблизно з осені 2016 року, коли спостерігалася найбільша активність ОДКБ щодо реалізації цієї стратегії у майбутньому або приміряння на собі ролі «миротворчої» структури.
Такий спосіб атаки, на мій погляд, є найбільш небезпечним, тому що так Росія вирішує питання автоматичного створення певної проросійської коаліції.
І тоді вже буде важко казати про особисту злочинну відповідальність Путіна та його оточення, про те, що Кремль підірвав міжнародну безпеку у світі. Ситуація потребуватиме вже розмови про те, що сформувалася ціла когорта країн, які є на одному боці з Росією.
– Що може і має робити Україна у цій ситуації?
– По-перше, продовжувати справу, яку вона вже робить, тобто використовувати політично-дипломатичні важелі, й зокрема, намагатися вплинути на Лукашенка та його оточення через різноманітні європейські структури. У тому числі такими питаннями, як пом’якшення ставлення до Білорусі на міжнародній арені, тобто реалізації ідеї, коли Білорусь може отримати певні преференції на політичному, дипломатичному, можливо, економічному рівнях. Але це часткове завдання, яке українська влада намагається вирішувати.
Більш вагомим аспектом тут, на мій погляд, має бути посилення не тільки суто воєнного потенціалу, а також посилення структур, які можуть запобігти розвитку парамілітарних антиукраїнських або ризикових проросійських течій. Потрібне посилення контррозвідки, розвідувальних органів, всебічне забезпечення, зокрема на законодавчому рівні, певних структурних безпекових елементів.
Я тут не можу не згадати, що у нас є проблема із забезпеченням діяльності агентури на окупованих територіях, тому що до цього закон передбачав їхню діяльність лише на територіях іноземних держав. А це наша територія, але вона окупована. Тобто з’явилися нові виклики, зокрема і у цій сфері.
Тут, безумовно, потрібне створення, я б сказав, державно-громадської ініціативи в інформаційній сфері. Певною мірою такі ідеї реалізовуються, зокрема і наш центр бере участь у такому інформаційному консорціумі «Бастіон». Там досить багато громадських, аналітичних, інформаційних структур. Але цього, звісно, недостатньо.
Потрібно, щоб реалізувалася стратегія у широкому сенсі, щоб на такі речі, як прояви українофобії, як заклики до проросійського майбутнього України, мали системний характер реагування. І реагування це вимагає законодавчого забезпечення, бо за умов агресії українська влада має піти на кроки більш жорсткого характеру.
Що стосується армії, то в України тут теж багато проблем. Починаючи з того, що українська влада відмовилася від створення професійного війська, і в цьому я вбачаю одну з головних проблем сьогоднішнього оборонного будівництва. Тому що занадто велика армія у 250 тисяч, не рахуючи гвардії і так далі, це все забирає величезні кошти на утримання і не дозволяє здійснити системне адекватне високотехнологічне переозброєння для війська і зробити його цілісним інститутом для того рівня агресії, на який здатна Росія.
Цього поки що не зроблено, хоча минуло вже три з половиною роки війни, і це є дуже «смачний» подарунок для ворога, який нині розробляє агресивні плани. І хоч ці плани приховуються, елементи прориваються. Вже є дані про те, що рівень нових озброєнь у частинах оперативного реагування, до яких можна зарахувати і те формування, що є на сході, має рівень переозброєння новими системами понад 58%. Найбільш активно переозброюються повітряно-десантні війська. Це додає нам багато потенційних проблем і ризиків.
І ще раз хочу сказати, що крім навчань, які відбуваються на кшталт «Захід-2016» такого загальновійськового рівня, також нас турбують навчання у межах ОДКБ із наявними фейковими сценаріями «миротворчості». Фактично йде відпрацювання таких ідей вже протягом двох років. І рівень залежності від Росії її партнерів в ОДКБ такий, що їм буде важко уникнути участі в тому, що Росія може їм оперативно запропонувати.
Як приклад можу навести те, що тривалий час ОДКБ не мала генерального секретаря, і ці півроку, як мені здається, вірменська сторона намагалася уникнути моменту, коли її можуть використати легко і швидко. Але, врешті-решт, ОДКБ отримала керівника, хоча ми розуміємо, що все керування військовими контингентами ОДКБ відбуватиметься з Кремля.
Тому ту є багато проблем, уроків для української влади. І тут, на мій погляд, потрібна певна ревізія оборонного будівництва і того, як ми підходимо до сучасних загроз. Критичні дати, на наш погляд, будуть за декілька місяців до президентських виборів у Росії.
Автор інтерв’ю Ірина Штогрін
(Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа»).
