Криза відносин росія-Азербайджан як індикатор втрати кремлем позицій на Південному Кавказі. Причини, перебіг, наслідки
«Мир між Вірменією і Азербайджаном уже існує. Війну завершено. Якщо ви подивитися на наші кордони, то побачите мир і стабільність. Більше того, я б сказав, що в регіоні склався новий статус-кво, заснований на законності й легітимності… Ми дивимося в майбутнє. Текст мирної угоди погоджений…».
Це нещодавня, багаторазово повторена і процитована, пряма цитата помічника президента Азербайджану, завідувача відділом із питань зовнішньої політики президентської адміністрації Хікмета Гаджиєва. Вона найбільш влучно описує нинішній стан вірменсько-азербайджанських відносин і фіксує поточний, нехай поки що і проміжний результат. Якого вперше за всю історію понад 35-річного конфлікту досягнуто у двосторонньому(!) форматі перемовин між Баку і Єреваном без зовнішніх, передусім кремлівських, модерації, арбітражу, посередництва…
Саме перспектива реального мирного співіснування двох країн і народів стала не єдиною, однак ключовою причиною останніх нервових рухів кремля проти Азербайджану й Вірменії, які системно погіршили відносини з обома країнами. Адже після перемоги Азербайджану у війні за Карабах, повного звільнення своїх територій із достроковим виведенням російського «миротворчого» контингенту, ставки офіційного Єревана на нормалізацію стосунків із Баку й Анкарою — москва втратила «карабаський гачок», на якому тримала в підвішеному стані обидві протиборчі сторони.
Російська стратегія «поразки обох країн»
З кінця 2020 року, коли Азербайджан переміг у 44-денній війні, звільнив значну частину територій, однак був вимушений погодитися на російську воєнну присутність у себе в рамках Тристоронньої угоди (від 9/10 листопада 2020 року), росія намагалася реалізовувати стратегію «поразки обох країн». Якщо спрощено, то кремль, з одного боку, маніпулював надіями вірмен на реванш (паралельно хитаючи режим у Єревані на темі «Нікол Пашинян — зрадник»), з іншого — нав’язував стереотип довкола Баку, що, мовляв, Азербайджан переміг у війні лише «з дозволу москви». Недопущення повноцінної мирної угоди між Азербайджаном і Вірменією для росії стало базисом для подальшого конфліктного управління регіоном Південного Кавказу.
Після лютого 2022 року — внаслідок повномасштабного вторгнення в Україну, стратегічного провалу на українському фронті, звірств проти мирного населення — росія потерпіла морально-геополітичне фіаско й на Південному Кавказі, системно втрачаючи потенціал силового (конвенціонального) тиску. У вересні 2023 року москва вже нічого не змогла (не захотіла, бо знала, що не зможе) протиставити намірам Азербайджану провести контртерористичну операцію на території Карабаху. У результаті Баку повністю взяв під контроль власні території, вірмени Карабаху в повному складі покинули регіон, а перебування російських військ там втратило будь-який практичний сенс. «Миротворці» достроково покинули територію Азербайджану разом із рештками техніки сепаратистів.
На мирному треку між Баку і Єреваном забаганки москви скукожилися до відверто істеричного підходу: «підписуйте мирну угоду в нас або не підписуйте ніде». Однак це вже не влаштовувало ані Баку, ані Єреван.
Вбивство в небі, мирний трек із Єреваном як ключові фактори загострення
25 грудня 2024 року в аеропорту міста Грозний під час заходу на посадку був підбитий пасажирський лайнер Азербайджанських авіаліній (AZAL). Загинули 38 людей (громадяни Азербайджану, Казахстану, рф). Найвищий професіоналізм пілотів, які дотягнули підбитий літак через Каспій до казахстанського міста Актау (колишнє Шевченко), під час жорсткої посадки зберіг життя 29 пасажирам.
Відтоді в медіа та серед експертної спільноти росіяни (однак не лише) почали максимально забовтувати базову неспростовну, фактологічну інформацію, а саме:
– літак AZAL був збитий російською системою ППО «Панцирь-С1». Це стало зрозуміло в деталях за 15 хвилин – максимум годину після публікації місцевим казахстанським блогером Азаматом Сарсенбаєвим відео і фото в ідеальній якості із наслідками влучання уражаючих елементів бойової частини ракети в різні частини літака. (Хлопець, до речі, відсидів у в’язниці «не зрозуміло, за що» 10 діб);
– паралельно в цей же проміжок часу азербайджанська сторона на місці в Актау отримала і власне зразки уражаючих елементів бойової частини ракети (так, не офіційно, але всім, кому належить, стало все зрозуміло й без публічних доказів);
– згодом азербайджанській стороні, у т.ч. і за агентурними каналами, стали відомі прізвища, імена, по-батькові членів розрахунку системи ППО «Панцирь-С1», які здійснювали постріли, а також того, хто віддав наказ на ураження ІДЕНТИФІКОВАНОЇ як пасажирський літак цілі (ні з яким дроном не переплутаної); дещо пізніше виявилося, що і дронів саме в той період часу над Чечнею під план «Ковьор» не було.
Крапка. Так, наведене вище є самодостатнім набором даних для всіх подальших «охолоджень», «ескалацій» та «розривів» відносин із боку Азербайджану. Усі наступні 7 місяців реакцію Баку слід оцінювати не просто як адекватну, але й як єдине можливу. Усе решта — це розмивання фактажу в різні зручні чи незручні сторони: від «українських дронів» до панельних дискусій на тему «Чому у відповідь Азербайджан наїхав на філіал “русского дома” Примакова-онука, а не на паб “Пушкін” на вулиці Пушкінській у Баку».
Ще раз підкреслимо — наведене вище було з’ясовано буквально за лічені дні після трагедії. Російська сторона, попри беззаперечні докази, повела себе (очікувано) відверто дико й цинічно. Досі жодного визнання провини, жодних вибачень, компенсацій у рамках нормальної цивілізованої практики під час подібних інцидентів. 28 грудня 2024 року дзвінок путіна Алієву (який уже мав усю вичерпну інформацію) азербайджанську сторону не задовольнив. Баку відмовився і продовжує відмовлятися від будь-яких половинчастих кулуарних варіантів «зам’яти питання по-тихому» — від компенсації загиблим від імені господаря Чечні Р. Кадирова до різних спеціальних посланців (засланців) путіна до Баку.
Москва не пробачає бажання з нею дружити
Москву обурила не загибель людей — проблемою для росіян якраз стало те, що літак не впав у море чи на території росії, а частина пасажирів вижила, додавши доказів для повноти картини (зокрема, у тілах щонайменше двох пасажирів були виявлені уражаючі елементи бойової частини ракети).
Усі останні сім місяців багатошарове системне охолодження між Баку й москвою розвивається строго в контексті трагедії літака AZAL. Мирний трек із Вірменією без участі росії розвивався як паралельний процес, який окремо дратував москву. Й ось ці паралельні лінії, на відміну від евклідової геометрії, перетнулися в місці й часі, спонукавши кремль на істеричні кроки, які подекуди нагадують агонію.
Азербайджан постійно залишав вікно можливостей для нормалізації відносин. Незмінною залишалася умова — визнання провини за збитий літак.
…Весь час після повномасштабного вторгнення росії в Україну Баку надавав масштабну гуманітарну допомогу Києву, приймав на лікування і відпочинок українських дітей, наголошував на територіальній цілісності України, однак вів business as usual із рф, просуваючи стратегію добросусідства та уникаючи будь-яких публічних проявів, які б дратували кремль. Нагадаємо, що за якихось три місяці до трагедії літака AZAL президент Алієв приймав путіна із державним візитом у Баку, роблячи безпрецедентну послугу кремлівському вождю щодо його міжнародної легітимації (гляньте на географію візитів очільника кремля після лютого 2022 року) і несучи відчутні іміджеві, репутаційні втрати як усередині Азербайджану, так і на міжнародній арені. І в Баку резонно сподівалися на адекватну поведінку у відповідь. Однак, як відомо, москва не пробачає бажання з нею дружити.
У відповідь на збитий літак в Азербайджані був закритий місцевий «русскій дом» (філіал «Россотруднічєства», шпигунський осередок, яким керує Євген Примаков-онук), з інформаційним супроводженням у пресі з епітетами на кшталт «розсадник шпіонажу». Москва, попри істерики в ЗМІ, усе ж намагалася владнати питання кулуарно, однак безрезультатно. Ільхам Алієв в останній момент відмовився відвідувати парад у москві на 9 травня. До цього з’ясувалося, що на низку державних установ Азербайджану було здійснено хакерські атаки, а розслідування «раптово» виявило там російський слід. Особисті публічні образи президента Алієва стали в росії робочою практикою, що призвело до заборони на в’їзд до Азербайджану й без того дивного депутата Держдуми Ніколая Валуєва. У відповідь росія дзеркально не впустила депутата Міллі Меджлісу АР Азера Бадамова, який до цього публічно сказав усе, що думає про Валуєва. Процес став нагадувати рутину, до якої почали звикати.
Ритуальне вбивство в Єкатеринбурзі, антиазербайджанська істерія і нова фаза загострення
Ситуацію прорвало 27 червня в Єкатеринбурзі, де місцеві силовики здійснили масовий рейд проти представників азербайджанської діаспори. На тлі масових затримань (понад 50 осіб) було скоєне «ритуальне вбивство» братів Гусейна й Зіяддіна Сафарових. Тіла при цьому були оперативно передані азербайджанській стороні, щоб місцеві фахівці й загалом суспільство пересвідчились, що люди загинули насильницькою смертю внаслідок тортур. Навіть поверхневий аналіз російського медіаполя (зокрема місцевого в Єкатеринбурзі) свідчить, що кремль готував населення до антиазербайджанської істерії. Аналогічні рейди проти етнічних азербайджанців із різних кластерів (очільники місцевих регіональних діаспор, кримінал/злодії в законі, середній та дрібний бізнес) почали множитися територією росії. Зафіксовано випадки висилки або примусу до виїзду етнічних азербайджанців (безвідносно громадянства — азербайджанського, російського, подвійного).
Баку знову почав відповідати дзеркально. У Баку нарешті було оперативно закрито редакцію «Спутнік – Азербайджан», затримано 7 співробітників редакції, зокрема директора й шеф-редактора (насправді чинних офіцерів ФСБ) Ігоря Картавих та Євгенія Бєлоусова. Паралельно відбулися затримання з арештами на 4 місяці громадян рф, т.зв. «рускіх православних айтішників» зі звинуваченнями в онлайн-торгівлі наркотиками через Іран.
Тут треба розуміти специфіку роботи СДБ та інших азербайджанських силовиків. Подібні «дзеркальні» затримання Азербайджан може дозовано видавати пачками протягом тижнів, місяців, років. Російська гібридна присутність в Азербайджані, як і в будь-якій пострадянській країні, носить масштабний характер у дуже різних сферах. Однак не плутаємо присутність із реальним поточним впливом. Саме в Азербайджані всі ці осередки та їхня місцева агентура обставлені прапорцями, обведені крейдою і переписані в стовпчик олівцем або в Excel, та можуть бути викриті або прикриті моментально з різним градусом розголосу в ЗМІ.
З медіаекспертною спільнотою Азербайджану для кремля взагалі склалася «весела» картина. «Раптово», за командою в азербайджанських ЗМІ, путін став нарешті собою, тобто фашистом і м’ясником, з’явилися сюжети про звірства росіян у Маріуполі й Бучі, на тлі яких заяви про «русскій дом у Баку — розсадник шпіонажу й агентури» виглядали дитячою забавкою. (Подейкують, що владіміру владіміровічу кладуть на стіл відповідні скріни й записи). Пікантності ситуації для кремля додає те, що найменш витончено й найбільш зухвало «кремлівського людожера» почали (даруйте за сленг) мочити азербайджанські медіамайданчики, які роками виглядали ледь не як філіали «раша тудей» чи «кремлін.ру», а тут моментально розвернули гармати. Нічого не поробиш, гібридна специфіка азербайджанського медіаринку. Плюс у кремля проблема: до Азербайджану не можна, як до Вірменії чи до Грузії, надіслати підконтрольного олігарха — етнічного вірменина/грузина, який би почав модерувати, розбурхувати чи очолювати політичне опозиційне поле, розхитуючи чинний режим. Політичне поле там давно зачищене, опозиція має карикатурний вигляд, а голову — раптом що — відкрутять одразу. У росії не змогли навіть через кишенькові осередки діаспори зліпити заяви на кшталт вічної дружби між російським і азербайджанським народами. Місцеві азербайджанці у рф, усе розуміючи, не підписуються на різні опозиційні теми проти офіційного Баку.
В унісон з антиазербайджанською істерією кремль незграбно почав хитати режим Нікола Пашиняна у Вірменії. (Вірменський кейс конфлікту із рф не унікальний, однак самодостатній і заслуговує на розгляд в окремій статті). Ми ж поки що зупинимося на низці збігів у часі. 19-20 червня Ільхам Алієв і Нікол Пашинян здійснюють синхронний візит до Туреччини. Між собою не перетинаються, мають зустрічі із Р. Т. Ердоганом, а робочий візит вірменського лідера називають «історичним».
На тлі описаної вище агонії в кремлі з’являються чутки про те, що лідери Азербайджану та Вірменії можуть зустрітися вже наприкінці липня в ОАЕ. Попри те, що навіть кінець місяця для такої зустрічі виглядав надто оптимістично, Алієв і Пашинян змогли «раптово» з’їхатися в Абу-Дабі вже 10 липня. При цьому зустріч відбулася в розширеному двосторонньому форматі за присутності профільних міністрів. П’ятигодинна особиста зустріч лідерів тет-а-тет; компліментарні, наче написані під копірку, офіційні комюніке в обох столицях за наслідками візиту; спокійно-позитивна атмосфера в урядовій пресі. Просто нонсенс на контрасті із попередніми періодами мирного процесу й особливо із тим, що відбувається на російському інформаційному фронті. Усе це накладається на заздалегідь погоджений сторонами текст мирної угоди.
Після Абу-Дабі різко актуалізувалося не лише питання дати й місця підписання мирної угоди (оптимісти навіть натякають на жовтень 2025-го і Швейцарію), а й тема розблокування комунікацій у регіоні, насамперед дороги через Сюнікську область Вірменії (відому як «Зангезурський коридор»), що має з’єднати суходолом «материковий» Азербайджан із його ексклавом — Нахчиванською Автономною Республікою (а далі — із Туреччиною). Тему винесено із тексту власне мирної угоди, однак вона напряму пов’язана із двостороннім мирним порядком денним, додаючи йому регіонального й навіть геополітичного контексту.
З високою ймовірністю можна стверджувати, що саме тема цієї дороги (витоки інформації були значно раніше) стала ключовим тригером для кремлівських істерик та незграбних рухів. Адже сторони (плюс Туреччина) предметно обговорюють відкриття дороги БЕЗ російського контролю на території Вірменії (а саме контроль цієї дороги залишається базовою забаганкою кремля). На це накладається (нехай поки що й на рівні чуток та інсинуацій) сценарій присутності США як спільного із Вірменією чи то оператора, чи то контролера 42 км вірменської ділянки маршруту. Нікол Пашинян і компанія в притаманному для себе стилі чи то підтвердили, чи то не спростували таких переговорів. Спокійна реакція Азербайджану на такий розвиток подій відверто дратує москву. А тут ще й помішаний на Нобелівській премії миру Дональд Трамп намагається на фінальному етапі очолити процес та хоч десь почепити собі лаври справжнього миротворця.
«Каспійський фронт» Z-блогерів
Потенційний прихід США на Південний Кавказ «на землі» (тут поки що без прогнозів) у будь-якому форматі на темі Зангезуру стане без перебільшення проривом для всього регіону. Нормалізація відносин між Вірменією і Азербайджаном/Туреччиною за присутності США призведе до природного витискання росії з регіону та мінімізує її можливості (у тандемі з Іраном) для нової агресії проти країн Південного Кавказу.
А поки що станом на кінець липня 2025 року:
– російські Z-блогери і Z-воєнкори з подачі кремля відкривають новий «каспійський фронт» проти Азербайджану. Мусується «український сценарій», за яким йде Баку в плані «русофобії». У російському медіаполі з’являються міські божевільні на завданні із тезами на кшталт «Расулзаде — ідеолог азербайджанського легіону СС». Отже, усе знайомо, усе як завжди…;
– з іншого боку, Азербайджан готує позов проти росії до міжнародних судових інстанцій у справі збитого літака AZAL. (Із прямими публічними аналогіями з малайзійським «Боїнгом» МН17 із вуст президента Алієва). Підконтрольне АП азербайджанське видання Minval «раптово» дізнається і публікує інформацію, що наказ на збиття літака в районі аеропорту Грозний віддав генерал-майор Толопіло, який після цього не лише уникнув відповідальності, а й пішов на підвищення;
– під ударом у рф перебувають олігархи азербайджанського походження, у т.ч. наближені до кремля. Подейкують про можливі обопільні проблеми дружнього тандему Год Нісанов – Сєргєй Наришкін (глава СЗР рф). У росії запущено процес масштабної націоналізації, то чому б найбільш показово й голосно це не розпочати з етнічних азербайджанців;
– відкрито навстіж «вікно Овертона» щодо потенційної появи воєнної бази Туреччини на території Азербайджану (ті ж самі азербайджанські ЗМІ підкреслено це подають як «базу НАТО»). Називається навіть можлива дислокація — Хачмазький район неподалік від кордону з рф;
– росія декларує проведення спільних з Іраном воєнно-морських навчань на Каспії, що може викликати криву посмішку. Однак слід пам’ятати, що каспійська флотилія рф могла бути посилена за рахунок не потоплених кораблів Чорноморського флоту, які втікали не лише до Новоросійська.
Чи можливий відкат у російсько-азербайджанських відносинах? Ситуативно, у вигляді розтягнутої в часі імітації — так. Однак повноцінна нормалізація, на мою думку, уже неможлива. Росія здатна ще погрожувати й тиснути, та чим слабшими є її позиції, тим більш різкими (і кривавими) є її кроки. Варіант війни через вторгнення на територію Азербайджану (або ракетні обстріли територій) за нинішньої ситуації на українському фронті розглядати немає ніякого сенсу. Інша річ, коли — у якому стані і за яких умов на папері й на землі — кремлівський режим вийде хоча б на ситуативне замирення з Україною. Останнє, на мою думку, справа не найближчої перспективи. Тому, чим можемо, допомагаємо Силам Оборони України.
Матеріал підготовлено для Українського Журналу (УЖ, Ukrajinský žurnál). Окрема подяка Лєнці Віховій (Lenka Víchová) за інтерес до теми.…
В.Копчак, ЦДАКР
