Одразу підкреслю — я проти прямих аналогій між присутністю російських «миротворців» у частині Карабаху (на території Азербайджану) із кремлівською «миротворчістю» в Молдові чи Грузії, яка призвела до окупації Придністров’я, Абхазії та Цхінвальського регіону. Так само я категорично проти сліпого накладання воєнної перемоги ЗС Азербайджану в останній 44-денній війні за Карабах на ситуацію довкола окупованих українських Криму й частини Донбасу.
У мене немає сумнівів, що українські Міністерство оборони й Генштаб, а також інші відповідні установи ретельно вивчають особливості азербайджанської воєнної кампанії, що призвела до розгрому ЗС Вірменії (благо, матеріалу вдосталь), — тут без питань. Однак у плані вивчення карабаського досвіду є декілька «але» (даруйте мені такий «лікнеп»):
– Азербайджан воював на власній території все ж таки проти Вірменії, а невтручання Росії напряму стало однією із запорук перемоги Баку;
– Молдова, Грузія й Україна почергово стали об’єктами агресії Росії, тоді як у Карабаху Кремль як був «модератором» конфлікту, так і далі ним залишається — нехай і в нових для себе умовах;
– введення російського військового контингенту в Карабах — це «миротворчий гачок» як для Баку, так і — як не парадоксально — для Єревана;
– Азербайджан в особі Туреччини, яка порушила монополію Кремля на менеджмент карабаського конфлікту, має союзника й «запобіжник» від самодіяльності Москви, про що Київ, Тбілісі чи Кишинів можуть лише мріяти;
– Україна з переліку країн, що зазнали територіальних втрат, залишається єдиною, що утримується від невигідного для себе «миротворчого формату»: щодо частини окупованого Донбасу (Крим у логіці Кремля поки що взагалі винесений за дужки перемовин) Київ обстоює відновлення державного кордону з РФ. Такої ж позиції — миротворці на державному кордоні з Вірменією — до останнього тримався й Баку, однак російська військова інтервенція в Карабах стала частиною «пакетної» угоди в трикутнику Баку-Москва-Анкара (Єреван же опинився в умовах, коли був просто поставлений перед фактом).
Російські «миротворці»
У ніч на 10 листопада 2020 року спільною Заявою Азербайджану, Росії та Вірменії було закінчено Другу Карабаську війну, що тривала 44 дні. Азербайджан отримав безумовну воєнну перемогу. Однак російська «миротворча» присутність у частині Карабаху (зафіксована на папері на майбутні 5 років) переводить протистояння в принципово нову для цього конфлікту фазу.
Нагадаємо, що до підписання тристоронньої Заяви Азербайджан категорично заперечував ідею російських «миротворців» у Карабаху (читай: на своїй території). Публічна централізована риторика Азербайджану всі 44 дні боїв за Карабах була незмінною — «миротворці виключно на державному кордоні із Вірменією». Обстановка на фронті сприяла, і таке позиціонування було виправдане логікою пропаганди та інформаційної війни. Однак було зрозуміло, що Москва протисне в Карабах свій «миротворчий» контингент як ключову вимогу багаторічного «плану Лаврова» — питання було лише в новій лінії розмежування. Азербайджан пішов на вимушений компроміс, отримавши завдяки перемогам на фронті, як вважають у Баку, максимум. Так, Азербайджану перейшли під контроль 7 районів навколо колишньої НКАО (т.зв. «зона безпеки»), із яких 4 були відвойовані, а ще 3 райони (Кельбаджарський, Агдамський, Лачинський), хоч і не без ексцесів, були передані Азербайджану відповідно до підписаної тристоронньої Заяви. Також Азербайджан відвоював території власне Карабаху, а саме ключове місто Шуша, район Гадруту, а також низку сіл Ходжавендського і Ходжалинського районів.
Азербайджан намагається максимально уникати поняття «нова лінія розмежування», однак від цього поняття принаймні на найближчі 5 років відійти не вдасться. Під російським «протекторатом» сьогодні перебуває приблизно 3000 квадратних кілометрів, включно зі столицею Карабаху містом Ханкенді (Степанакерт). Лінія розмежування проходить кордонами, які ніколи офіційно не фігурували в переговорному процесі. Баку на полі бою зняв із порядку денного «пакетний» і «поетапний» плани врегулювання карабаського конфлікту. У логіці Баку наразі не йдеться навіть про вірменську культурну автономію. Натомість залишки «НКР» продовжують функціонувати під російським дахом. Москва досягла своєї ключової мети — розміщення «миротворчого» контингенту на території Азербайджану — однак на максимально невигідних для себе умовах. Адже на сьогодні паралельно легітимізовано військову присутність Туреччини в Азербайджані. Приміром, дислокація турецьких багатофункціональних винищувачів у місті Гянджа може бути легко трансформована в повноцінну турецьку військово-повітряну базу, і це лише верхівка айсберга. Таким чином, зруйновано багаторічну монополію Росії на «модерацію» карабаського конфлікту.
Нова лінія розмежування
Азербайджан чудово розуміє всі «вузькі місця» нової реальності із присутністю російського контингенту на власній території. Тристороння заява від 10 листопада містить дуже розмиті трактування. Так, вона не забезпечує виведення й роззброєння повною мірою вірменських збройних формувань із території Карабаху, які перебуватимуть під протекторатом Росії. Кремль залишає собі поле для маневру, зокрема в плані нарощування збройного угруповання за рахунок вірмен Карабаху (ці процеси можуть відбуватися не обов’язково за участі Єревана). Москва наразі спокійно ставиться до двозначного тлумачення таких понять, як Збройні сили Вірменії (мають бути виведені з території Азербайджану) й «Армія оборони Арцаху». Роззброєння останньої як незаконного збройного формування фактично контролюється Росією, — Азербайджан позбавлений дієвих інструментів контролю над цими процесами. Це зумовлює необхідність обладнання нової лінії розмежування, особливо в районі міста Шуша, через передмістя якого проходить контрольована росіянами траса з Вірменії до Ханкенді (Степанакерта).
Можна не сумніватися, що Росія намагатиметься модерувати на власну користь ситуативні вірменсько-азербайджанські зіткнення на новій лінії розмежування, а також на звільнених Азербайджаном територіях. Подібні спроби вже мали місце в низці сіл у районах Гадрута й Шуші. Поки що все вирішується на користь Азербайджану, однак владнання таких проблем у ручному режимі із залученням «миротворців» сприяє розширенню ареалу російської військової присутності в Азербайджані. Не забуваємо і про присутність російських «миротворців» у Кельбаджарському районі — як виняток під приводом охорони культурної та духовної спадщини — монастиря Худавенг (Дадиванк).
Триває процес демаркації азербайджансько-вірменського кордону на ділянках відвойованих районів колишньої «НКР». Однак прикордонний КПП у місті Лачин, який з’єднує Вірменію із частиною Карабаху під російським протекторатом, поки що не контролюється Азербайджаном. Баку наразі не має дієвих механізмів контролю над переміщенням особового складу й техніки російського «миротворчого» контингенту. Така ситуація, найімовірніше, збережеться й після побудови (за планами — упродовж трьох років) нової траси Вірменія – Ханкенді (Степанакерт) в обхід міст Лачин і Шуша. Очевидно, що Російська Федерація розгортанням і діяльністю «миротворчого» контингенту збільшила можливості з ведення радіоелектронної й агентурної розвідки проти Азербайджану.
Різні сценарії «конфлікту інтересів»
Для Азербайджану критично важливо сформувати й погодити мандат російських «миротворців» із конкретно прописаними їхніми функціями і, головне, системою контролю за його дотриманням і реагування на перевищення повноважень. До цього процесу активно залучається Туреччина, чия можлива присутність на новій лінії розмежування спричинятиме роздратування в Кремлі. Уже озвучені плани щодо розміщення турецько-російського моніторингового центру контролю за припиненням вогню у звільненому місті Агдам (розташоване за 25 км від Ханкенді). Баку намагається максимально врахувати інтереси Туреччини, водночас присутність російських військових в Агдамі розширює можливості Кремля щодо формування «гібридних впливів» на Азербайджан.
Росія планомірно створює повноцінну військову базу в Ханкенді (Степанакерті). Кількість російського військового контингенту (має становити 1960 осіб) наразі проконтролювати важко. На територію Карабаху під російським протекторатом активно прибувають медики, співробітники МНС РФ, а також персонал супроводу різних «гуманітарних вантажів». Росія вкладається в інфраструктуру Карабаху, однак суто дозовано — під функціонування військової бази. Росія намагатиметься погодити з Азербайджаном питання функціонування єдиного аеропорту Карабаху в місті Ходжали, яке перебуває під російським «ефективним контролем». З огляду на діяльність військової бази відбувається і процес повернення вірменських біженців. Звичайно, з точки зору логістики ця військова база перебуватиме в значно гірших умовах, ніж російські окупаційні контингенти в Грузії (Цхінвалі, Сухумі, Гудаута). У разі загострення Азербайджан у змозі швидко перерізати Лачинський коридор, а Росія логістично буде позбавлена можливостей із нарощування угруповання. Водночас, у разі масштабної конфронтації, у Москви залишається широкий спектр асиметричної відповіді Азербайджану. Не забуваємо про спільний російсько-азербайджанський кордон, російську Каспійську флотилію (з крилатими ракетами сімейства «Калібр» морського базування), систему «гібридних впливів» усередині Азербайджану, яку Москва багато років системно вибудовувала. Таким чином, остаточне вирішення питання Карабаху в логіці Баку жорстко прив’язане до стану російсько-турецького співробітництва, яке може трансформуватися в різні сценарії «конфлікту інтересів».
Операція «паспортизація»
Азербайджан декларує наміри видати азербайджанські паспорти вірменам Карабаху, проте у сприйнятті вірмен наразі це неможливо за визначенням. Цей «наратив несприйняття» буде всіляко підігріватися Росією через свою військову присутність. Кремль уже запустив інформаційний зондаж теми роздачі російських паспортів вірменам Карабаху. Схема — відома й неодноразово відпрацьована в Грузії та Україні, натяк — чіткий і недвозначний, нехай на поточний момент це Москві й невигідно, адже вірмени Карабаху, отримавши російські паспорти, можуть просто роз’їхатися. Однак із часом не варто виключати запуску Кремлем операції «паспортизація» та штучного створення умов для необхідності «захищати своїх громадян».
Насправді такий сценарій виглядає інструментом обопільного тиску і проти Баку, і проти Єревана. Зараз, приміром, «президент НКР» Араїк Арутюнян продовжує вести свої «державні справи» безпосередньо з Москвою через командувача російським військовим контингентом Рустама Мурадова, не озираючись на Єреван і, тим більше, на Баку. Уся «державна атрибутика НКР» поки що зберігається.
У контексті російської інтервенції в Азербайджан часто доводиться чути про «цхінвалізацію» Карабаху з усім набором добре відомих викликів і ризиків для Азербайджану. Однак у випадку з Карабахом, якщо вже і проводити паралелі, ми, імовірніше, маємо справу з варіантом «сиріїзації» конфлікту внаслідок військової присутності в регіоні Туреччини як антиросійського «запобіжника» для Баку. Багаторічна й безперспективна схема врегулювання Карабаху під егідою МГ ОБСЄ фактично замінена двостороннім російсько-турецьким форматом. Відсутність Туреччини в спільній Заяві від 10 листопада 2020 року не повинна нікого вводити в оману. При цьому на сьогодні турецько-російський формат у Карабаху виглядає якщо не більш надійним, то однозначно більш зрозумілим, порівнюючи з альтернативним Астанинським форматом із врегулювання конфлікту в Сирії. Ріднить їх те, що й там, і тут Москва й Анкара вибудовують свої відносини на хиткому принципі «співпраці й конкуренції».
Російська військова інтервенція стала консенсусним рішенням у трикутнику Баку-Анкара-Москва. Від погодженості цієї переговорної лінії залежатиме подальший баланс і в Карабаху, і в регіоні Південного Кавказу загалом.
Володимир Копчак, керівник Південнокавказького філіалу Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (Тбілісі)
Матеріал підготовлено для «Українського Журналу»