Російська філософська і політична думка ще з середини 19-го століття, від Миколи Данілевського, і до дня сьогоднішнього, з усією геополітичною еквілібристикою Дугіна, підкреслювала імперський стан російської держави як єдину можливу форму її існування. При цьому, і російському владному класу, і російському суспільству притаманне імперське мислення та імперська картина світу.
За все своє життя я був у Грузії один раз, в далекому 1990 році. Ми відпочивали в невеличкому курортному містечку Гудауті та знімали кімнату у великому приватному будинку неподалік від моря. Стояв початок вересня, але південне сонце було жарким, а море теплим. В саду дозрівав інжир, і господар нашого обійстя періодично пригощав нас домашнім червоним вином, молодим і терпким. Я був звичайним радянським підлітком, київським хлопцем, школярем і піонером… До того я ніколи не чув про Абхазію, але якось в розмові з господарями вони досить різко і недобре відреагували на якусь нашу фразу: «Ми не грузини, ми абхази!». По їх тону було зрозуміло, що грузин вони не любили. Ці їх слова пригадались через декілька років, коли по телевізору у випуску новин я побачив якісь будинки, вони горіли, по вулиці бігли люди зі зброєю в руках, було чути постріли і вибухи, а в кутку екрана маленькими буквами світився напис – «Гудаута, Абхазія».
Зараз можна довго сперечатися, хто був винен в тому конфлікті і хто першим почав, але зрозуміло, що в результаті програли і грузини і абхазці. Одні втратили життя, здоров’я, родичів, друзів, дім, нарешті. Інші – вже третій десяток років живуть в такій собі «міжнародній зоні вітчудження» з якої сучасні «сталкери» люблять постити ефектні фото пост-цивілізаційного апокаліпсису, не гірші ніж із Прип’яті. Але що можна сказати точно, це те що головним бенефіциаром як цього конфлікту, так і низки інших, які виникли по периметру колишньої Радянської імперії, є її правонаступниця – Росія. Адже всі вони: від заворушень кінця 1980-х, кривавих війн початку 1990-х і до сучасних Донбасу та Криму мають різні історію, причини і особливості розвитку. Але наслідком їх усіх є та негативна роль яку вони грають в розвитку країн-жертв, і той вплив, який Росія зберігає завдяки підтримки та модерації (часто під видом «миротворчості») цих конфліктів.
Отже, наша задача розібратися, чому так відбувається, чому російська політика зорієнтована на конфлікт і яка роль відводиться Росією пост-радянським країнам у своїх сучасних геополітичних стратегіях. Це треба робити не тільки для того, щоб зрозуміти як дати собі раду з тими конфліктами, що вже є. Але і з тими, які можуть потенційно виникнути під російським впливом. І як нам всім, всьому цивілізованому світу, стримати Кремль і його агресивну політику.
Російська філософська і політична думка ще з середини 19-го століття, від Миколи Данілевського, і до дня сьогоднішнього, з усією геополітичною еквілібристикою Дугіна, підкреслювала імперський стан російської держави як єдину можливу форму її існування. При цьому, і російському владному класу, і російському суспільству притаманне імперське мислення та імперська картина світу. Це імперське мислення оперує такими категоріями як: «особливий шлях та особлива місія Росії», «захист православ’я», як варіант: «захист всіх слов’ян». Сюди ж додається і «русскій мір», як обґрунтування імперського простору і окремішності «російської цивілізації», яка, в першу чергу виступає як антитеза західній, європейській цивілізації. Звідси виходить і традиційна для російської імперської свідомості психологія «оточеної фортеці», яка завжди вимагає від влади побудови навколо імперії «активної оборони» по всім напрямкам.
Парадокс такого стану речей полягає в тому, що російські консервативні мислителі 19 століття та наступного т.зв. «Срібного віку» описували російську імперську політику того часу, коли і міжнародні відносини, і міжнародне право базувалося на тогочасних постулатах імперіалістичного світу і принципах «доконаних фактів». Образа на Європу була викликана тою «невдячністю», якою європейські монархії заплатили Росії за звільнення від Наполеона. Подальші програші у війнах, починаючи з Кримської, яку Росія і розпочала, і закінчуючи Першою світовою, в результаті якої впала монархічна імперія, завжди пояснювались підступністю Європи. Але подальші покоління російських властителів завжди поверталися до цієї парадигми не як до історичного артефакту, але як і керівництва до власних дій.
Навіть в часи СРСР на певному етапі, коли партійне керівництво зрозуміло, що мрія про «світову революцію» нездійсненна, відбувся певний поворот до старих концепцій. Вважається, що традиційна російська імперська психологія «оточеної фортеці» лягла в основу «доктрини Брежнєва». В ній було повністю відображено прагнення радянського керівництва за будь-яку ціну, не зупиняючись перед прямим збройним втручанням, забезпечити в сусідніх країнах контрольовані і ідеологічно «сумісні» режими. В результаті до 1985 року навколо СРСР було створено три геополітичних оболонки.
Перша – найбільш нестабільна, охоплювала віддалені соціалістичні країни – Кубу, В’єтнам, до певної міри КНДР, які отримували економічну і військову допомогу. Саме тут, а також в Африці, Радянський союз вів «оборонні» війни з умовним Заходом в особі США. Наприклад, в розумінні радянського керівництва, розміщення ракет з ядерними боєголовками на Кубі, що призвело до т.зв. Карибської кризи, було актом саме оборонного характеру.
Друга геополітична оболонка включала соціалістичні країни Європи та Монголію. Саме тут відбулися найбільші «внутрішні» конфлікти соціалістичної системи: Угорщина – 1956 та Чехословаччина – 1968. Польщу часів протистояння «Солідарності» та Войцеха Ярузельського тоді врятувало, мабуть, тільки чудо. Саме щодо цих країн в часи генсека Брежнєва було введено поняття «обмежений суверенітет», який не може суперечити інтересам СРСР – тогочасної реінкарнації російського імперіалізму. До конфліктів цього порядку можна віднести і війну в Афганістані. Про це може свідчити те, як швидко було прийнято рішення про ввід радянських військ до цієї країни на фоні несприятливої міжнародної обстановки та подальших суперечок щодо доцільності такого кроку. В уяві радянського керівництва Афганістан був інтегральною частиною загальної системи «оборони» і допустити закріплення тут Заходу було неможливо.
Існувала ще і третя, внутрішня оболонка, яка включала союзні радянські республіки. В результаті колапсу СРСР та розпаду соціалістичної системи дві зовнішні оболонки фактично зникли. Першою, ще під час перебудови, розпалася зовнішня геополітична оболонка, потім в результаті серії «оксамитових революцій» у Східній Європі – і друга. Розуміючи неминучість подальшого колапсу радянської імперії всі сили партапарату та радянських спецслужб було кинуто на утримання цієї внутрішньої оболонки. Саме тоді були закладені передумови та потенційні тригери майбутніх конфліктів на Кавказі та Придністров’ї, в Центральній Азії тощо. Головна мета – збереження впливу завдяки, в першу чергу, військовій присутності. Якщо для цього треба запустити конфлікт та пролити кров – так воно і буде.
Крім цього, тригери потенційних конфліктів закладалися і в «мирних» союзних республіках. Центр використовував для цього будь-який привід чи можливість. Дуже показовим є приклад України: поки росіяни не отримали від українського керівництва гарантій перебування Чорноморського флоту в Севастополі, на початку 1990-х Крим вважався наступним найбільш ймовірним кризовим регіоном на пострадянському просторі. Але, маловідомим є той факт, що наприкінці радянської влади Кремлем був реанімований і т.зв. русинський проект на Закарпатті. Наприкінці 1980-х для посилення інтелектуального та організаційного потенціалу русинського руху з Москви до Ужгорода переїздять кілька високопоставлених функціонерів ЦК КПРС, зокрема майбутній нардеп із фракції українських комуністів Іван Мигович та професор Іван Поп. Тому і сьогодні Закарпаття часто потрапляє в поле зору російських пропагандистів, адже в плани по дестабілізації України його було включено ще більше 30 років тому.
Злим жартом історії стало те, що наприкінці 1990-х років до влади в Кремлі приходять представники спецслужб, які і були авторами та ідеологами практично всіх конфліктів на пострадянському просторі. Ні для кого не є секретом, що Кремлівська верхівка та особисто Володимир Путін є великим прихильником таких російських консервативно-імперських мислителів як Данілевський, Леонтьєв, Бердяєв, Соловйов та Ільїн. У питанні Євразії цю роль грає історик і антрополог Лев Гумільов. У своїй книзі «Dans la tête de Vladimir Poutine» («В голові Володимира Путіна») сучасний французький філософ та спеціаліст по Росії Мішель Ельшанінофф пише, що саме філософські постулати вищезгаданих діячів і формують основу концепції путінської імперії. Яскравим прикладом того, що відповідні ідеї лягають в основу державного будівництва сучасної Росії є той факт, що на новорічні канікули 2014 року адміністрація російського президента подарувала збірник трудів згаданих філософів майже тисячі високопоставлених російських чиновників. Отже, на думку очільника Кремля вони повинні користуватися цими ідеями в своїй діяльності.
В результаті, Мішель Ельшанінофф приходить до висновку, що філософські джерела, на яких базується імперська концепція Путіна, мають два стовпи – ідею імперіалізму і обґрунтування війни. Однак концепція Путіна обґрунтовує війну не наступальну, а оборонну – з розрахунку, що ідеї сильної Росії не сподобаються Заходу. Російська ідентичність передбачає зіткнення, тому Путін вибудовує сильну федерацію.
Разом з новими геополітичними реаліями виникають і нові геополітичні концепції. Найбільш цікавою, на мою думку, є концепція «Великого Лімітрофу» Вадима Цимбурського, який є буфером між Росією та іншим світом, в першу чергу, Європою. До нього, крім іншого, відносяться і всі колишні радянські республіки. В подальших розвідках російської геополітики це поняття було поєднано з попередніми концепціями, у т.ч. «оточеної фортеці».
Як ще одну, «внутрішню», геополітичну оболонку можна розглядати ланцюг національних автономій уздовж кордонів Росії. За оцінками російських експертів, її розпад остаточно підірве існуючу конфігурацію як державної влади, так і суспільства та всієї країни як такої. Саме тому чеченський конфлікт свого часу був придушений з такою жорстокістю, не рахуючись із жертвами ні з боку російських військових, ні тим більше – чеченського народу. Хоча Кавказ і досі лишається найбільш проблемним та вибухонебезпечним регіоном Росії.
В результаті, геополітичний простір пострадянських країн усвідомлюється в сучасній Росії як необхідний оборонний рубіж від Заходу. При цьому він повинен зберігати залежність від Росії, бути джерелом певних ресурсів для імперського центру, наприклад, людських. Іншими словами його теперішній статус можна назвати «напівколоніальним». Саме тут Росія будує свою оборону і веде війну проти уявної експансії Заходу, у т.ч. і військовими засобами. У цьому бар’єрі є зони стабільності, які допомагають Росії комунікувати із зовнішнім світом. До недавнього часу до них відносили Вірменію та Білорусь. Всі інші є або відкрито ворожими, як країни Балтії, або нестабільними, де постійно відбувається протистояння.
І в цьому протистоянні вважається абсолютно нормальним переходити до застосування військової сили. Прикладів цьому багато. Успішність прозахідних реформ в Грузії за президентства Михайла Саакашвілі та політика «гуманітарної реінтеграції» отримала 2008 року відповідь у вигляді прямої російської агресії та визнання Кремлем незалежності Абхазії та Південної Осетії. Перебування американців на авіабазі Манас в Киргизстані супроводжувалась регулярними силовими змінами влади в країні, останній з яких був зовсім недавно. Чи стоять за цим російські спецслужби питання дискусійне, але всю Центральну Азію періодично підтряхає, коли хтось з місцевих правителів занадто активно заглядається на Вашингтон або Пекін.
Агресія Росії проти України, анексія Криму та розв’язання війни на Донбасі взагалі стали яскравою демонстрацією всіх імперських комплексів і фобій Кремля. На повному серйозі російські політики говорять що в Україні вони ведуть війну із Заходом, вони захищають від нього «русскіх людей», «православних» та їх «традиційні цінності». В їх уяві в Україні йде громадянська війна між «нормальними русскімі» та «неправильними русскімі», тобто українцями, національна свідомість яких сприймається як хвороба і помутніння розуму.
Більш того, деякі території лімітрофних країн сприймаються як інтегральна частина російського «lebensraum», або як його ще називають, «російського світу». До нього відносяться Вірменія і Білорусь, лівобережна Україна та Крим, Придністров’я і частина Молдови, Абхазія та Південна Осетія, північ Казахстану, тощо. Якщо Росія буде втрачати контроль над частинами свого лімітрофу, звісно, в результаті агресивних дій Заходу, то вона має природне право на відторгнення цих територій. Звідси і заяви Володимира Путіна про «подарований більшовиками Донбас», або «відсутність державності Казахстану до 1991 року». Саме цей постулат був основним тригером при захопленні Криму в 2014 році.
Показовою є політика Росії щодо сучасних подій довкола Білорусі та Вірменії. Лімітроф має бути слабким та легко керованим. Тому Кремль підтримує Олександра Лукашенка, який загнав себе і всю країну у безвихідну ситуацію. Чи піде цей останній диктатор Європи чи ні, Росія виграє у будь-якому разі. Для неї навіть більш важливим є факт визнання свого права вирішувати тут ситуацію з боку Заходу. Так само і у ситуації з Вірменією, де програш у війні за Нагорний Карабах значно послабив її позиції та знищив політичні перспективи неслухняного Ніколо Пашиняна. Росії навіть вдалося розширити свою військову присутність в регіоні, а як ми писали вище – це вважається Кремлем основою ефективного управління лімітрофом.
Аналіз існуючих конфліктів на пострадянському просторі дозволяє зрозуміти, що Росія є зацікавленою стороною в їх інспіруванні та підтримці. Так, не можна відкидати наявності певних передумов для конфліктів на Кавказі, зокрема в Грузії, між Вірменією та Азербайджаном. Об’єктивно там були певні етнічні та релігійні чинники для виникнення протистояння та пам’ять про попередні конфлікти сторічної давнини. Але те саме, не в меншій мірі було присутнє на Балканах, і конфлікти там були такі ж жорстокі. Але зараз це в минулому, частина балканських країн вже є членами європейського та євроатлантичного товариства, а інші цього щиро прагнуть. Не дивлячись на багато проблем ці країни намагаються відновлювати співробітництво та спільне мирне співіснування. В чому тут головна відмінність? Тут немає Росії, її миротворців та «гуманітарної допомоги». А на Кавказі Росія є.
Що стосується Придністров’я, а особливо українських Криму та Донбасу, то навіть побіжний погляд на джерела виникнення цих конфліктів дозволяє говорити про їх повну штучність та інспірованість ззовні. Російськими майстрами гібридних війн була створена та нав’язана ціла міфологія про якісь окремі народи, чи то Донбасу, чи то Придністров’я, чи то Криму. Для того, щоб під прикриттям необхідності їх захисту від міфічних «бандерівців» або «кривавих уніоністів» принести сюди хаос, смерть і зубожіння.
Отже які можна зробити висновки? По-перше, сучасна Росія це імперія, що усвідомлює себе окремою цивілізацією яка знаходиться у стані конфлікту із Заходом, в якому змушена оборонятися. Її геополітичні концепції багато в чому базуються на постулатах 19 сторіччя і є глибоко архаїчними. Вони знаходяться у прямому конфлікті не тільки із існуючим міжнародним правом, але і з сучасним цивілізаційним етапом розвитком всього людства. Весь пострадянський простір є зоною російських інтересів де допускається одностороннє застосування військової сили. Всі існуючі на цьому просторі конфлікти є сприятливим фактором збереження Росією своєї присутності в регіоні, а їх вирішення потенційно ослаблює російські позиції. Будь-які процеси на цьому просторі поза рамками російських інтересів сприймаються як недружні та інспіровані ззовні, в основному Заходом.
Тому треба розуміти, що зміна влади в Росії навряд чи призведе до кардинальних змін в цій парадигмі з огляду на консервативність російського суспільства та еліт, а також тяглість та інерцію описаної вище політичної традиції. Тому політика міжнародного співтовариства і, в першу чергу, Заходу повинна бути спрямована на подальше послаблення та стримування Росії. При цьому, треба усвідомлювати, що повернення до норм міжнародного права з боку російського керівництва, в результаті його послаблення, буде носити тимчасовий характер та не може сприйматися як вирішення проблеми. Тільки подальша дезінтеграція останньої імперії може бути ефективним інструментом по кардинальній зміні шляху розвитку цієї величезної території. Можливим напрямком докладання зусиль може бути описаний тут ланцюг національних автономій уздовж кордонів Росії, найуразливішим елементом якого є кавказькі республіки Російської Федерації. І хоча Захід негативно сприймає можливість розпаду Росії, але її збереження у нинішньому стані буде постійним чинником нестабільності для всієї Європи.
Матеріал підготовлено для «Українського Журналу»
