Головні висновки пригожинського “тесту на міцність” режиму Путіна:
режим більш вразливий, ніж очікували;
влада Путіна нестабільна й хитається;
суспільство РФ розбалансоване, а маси таємно очікують змін;
спроможність та підготовленість військових резервів в РФ відчутно перебільшена;
контроль над ядерною зброєю стає все більш сумнівним.
Усе це має місце навіть за умов, що “заколот Пригожина” був постановкою.
“Похід на Москву” кишеньковою армією відомого терориста Пригожина довів не тільки очевидну слабкість злочинного режиму Путіна, але й те, що рівень дисбалансу й нестабільності сучасного світу набагато вищий, ніж можна було передбачати до 23 червня 2023 року. Йдеться передусім про контроль над ядерним арсеналом РФ, який за певних умов може швидко стати неконтрольованим.
Але чи контрольована ядерна зброя в руках іншого терориста, злочинця світового масштабу — Путіна? Часова відстань від підриву Каховської дамби до дивного “виступу” Пригожина свідчить, що готовність кремлівського диктатора до ядерної катастрофи відчутно зросла — на тлі того сумного факту, що адміністрація Байдена відверто “дала задню”. Відсутність належної реакції блоку НАТО на згаданий теракт без сумніву вплинула на розвиток подій, оскільки мовчазність була сприйнята як зростання побоювання Путіна, і це дозволило ситуації “варитися у власному соку”. Хоча загострення всередині Росії зроло давно та чекало свого часу. Скоріш за усе, у генералітету на чолі з Шойгу не витримали нерви, й було віддано наказ ПВК роззброїтися: для військового керівництва РФ було очевидним поступове накопичування ПВК “Вагнер” та її ватажком потенціалу. Командир кишенькової армії не підкорився ультиматуму генералів та начебто впевнено перейшов свій рубікон з вірою у військові спроможності (навіть власну авіацію Пригожин почав формувати), політичну вагу та союзників (це далеко не тільки генерал Суровікін, з яким Пригожин чудово заробляв гроші на Близькому Сході та в Африці). Фахівці називать серед покровителей Пригожина й впливових керівників від ФСБ, й братів Ковальчуків, й деяких губернаторів, й “друга” Кадирова. Але більш потужними мотиваторами кривавого ватажка найманців, здається, були справді його особисті амбіції (тут Кадиров не помиляється) та втомленість можновладців і народу від виснажливої війни й тупікової політики Путіна.
На підтвердження цього припущення варто звернути увагу на легкість “ходи” ПВК “Вагнера” (включно з захопленням воєнних об’єктів) майже до Москви — населення майже підтримувало заколот з прихованим бажанням змін, як не чинили опору прикордонники, поліція, місцеві адміністрації. Звісно, підконтрольних Пригожину злочинців боялися, але й від Путіна втома очевидна.
Але чому тоді за 200 км до Москви Пригожин зі своєю армією найманців – зеків несподівано повернув назад? Тут вже треба звернути увагу на інших гравців: на нервове відеозвернення Суровікіна, на роздуми протягом багатьох годин Кадирова та на показову рішучисть зляканого Путіна. Те, що Пригожина не підтримали ті, хто міг та мав підтримати, може означати й намір політичних гравців “утилізувати” ПВК “Вагнер” разом із ватажком як особливо небезпечну та непередбачувану силу — в тому числі, з метою розчистити поле для інших гравців напередодні президентської передвиборчої кампанії 2024. Як би там не було із нюансами, Путіна хочуть позбутися — хоч легальним шляхом, хоч таємним силовим.
Що було б важливим для України? Звісно, отримати нову зброю — передусім у вигляді довгої ракетної руки, щоб наблизити падіння путінського режиму. А може, для порятунку людства від втрати контролю над найпотужнішим ядерним арсеналом планети.
Валентин Бадрак,
керівник Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР)
