РФ не розв’яже повномасштабну війну, бо вона може перерости у світову. Світ не готовий до нової повномасштабної війни, й Росія не може піти на повномасштабну та потужну ескалацію проти України. Таку заяву зробив 11 травня Президент України Володимир Зеленський у рамках Всеукраїнського форуму «Україна 30. Безпека країни».
Емоційна заява офіційного Києва, на перший погляд, виглядає сильною. У психологічній перев’язці, що «світ не готовий», це означає для слухача, що Україна не наодинці у протистоянні з ворожим Кремлем. Небезпідставно для посилення цієї тези згадав президент і про значну «дипломатичну роботу з підтримки Європи і США незалежності країни». Але рівень сприйняття цього послання приблизно такий, як і заяви посла України в Німеччині Андрія Мельника – про те, що Київ може відновити ядерний статус. Такі заяви виглядали б потужними застереженнями в разі наявності плану. Однак…
Поки що слова «світ не готовий до нової повномасштабної війни» радше стосуються нового хазяїна Білого дому, який справді розмірковує над проблемою стримання путінської чуми. Європа поки що багатіє думкою. Якщо вже нині існують непересічні проблеми з комплектуванням бундесверу, то чи реально на тлі нинішнього добробуту змусити європейців якщо не воювати за Україну, то рішуче забезпечити сучасними технологіями та зброєю? Відверто кажучи, сподіватися на це поки що замало підстав. Протягом останніх двох десятків років найбільш послідовною та наближеною до реальності залишається Польща. Напевно, Варшава добре зберегла генетичну пам’ять, що дозволило її військовим давно опанувати американські F-16, вчасно закупити чотири батареї сучасних ЗРС Patriot та віддавати величезні гроші за новітні літаки F -35. До речі, перебуваючи під захисною парасолькою НАТО, Варшава покладає головні сподівання на власну обороноздатність.
Позитивні новини, які не варто перебільшувати
Які склалися «вихідні дані» у протистоянні з РФ станом на травень 2021 року? Навіщо Путін зібрав біля українських кордонів від 100 до 150 тис. військовослужбовців, стягнув озброєння й навіть розгорнув військові шпиталі. А потім санкціонував оголосити про відведення своїх військ, хоча росіяни майже нічого не відвели?
Для Кремля з його ефесбешною аурою це просто сучасна гра на підвищення ставок. Путіну конче потрібні діалог на рівних зі США та із Заходом загалом, до того ж не зникли мрії про васальну Україну. А ще – наближення до всебічного визнання Криму російським, забезпечення його життєдіяльності, повний контроль над Донбасом як елементом впливу на Україну.
Васальна Україна посилює позицію Росії у протистоянні з Заходом. Системна слабкість Північноатлантичного альянсу навіть на тлі обраного Байденом шляху на відновлення дещо втраченого Трампом лідерства в НАТО ще дозволяє Путіну грати на суперечностях усередині блоку. Хоча з’являються й позитивні ознаки досягнення організаційної злагодженості. Як-от повернення Вашингтона до конструктивного діалогу з Анкарою в дражливому питанні літаків F-35. Або активізація діяльності так званого Східного флангу Альянсу у вигляді «Бухарестської дев’ятки», яка 11 травня згуртовано засудила ескалацію ситуації в Чорному морі та стягування військ до українських кордонів з боку Російської Федерації. Усе це працює на формування з боку НАТО швидшої та злагодженішої реакції в разі збільшення масштабу російської військової агресії проти України.
Якщо врахувати, що конфлікт з Україною в самій РФ подається як конфлікт із Заходом («Росія воює на території України зі США, що атакують її вітальні інтереси»), то й зрозуміло, будь-які досягнення на театрі військових дій подаватимуться як різні перемоги над США. Особливо це важливо після появи в Білому домі Байдена з його відверто провокативною, явно антипутінською риторикою. Тому Путін наразі активно тестує свої операційні можливості та досліджує реальні спроможності України і її найбільш вразливі місця. Як і спроможності Заходу спільно й злагоджено реагувати. Наприклад, та сама безпрецедентна мілітаризація Криму, хоч і адресована Західним країнам, може бути використана й безпосередньо проти України. Це такий собі гейм, коли в реальних умовах на території України проводяться чутливі лабораторні експерименти.
Чи може Україна бути уражена під час такого тестування? По-перше, вона й так вже уражена – самою війною, що розгорнув Кремль. По-друге, власне Москва обирає стратегію і тактику, а Київ лише реагує в межах вузького коридору власних можливостей. Тому нові удари цілком можливі, допоки Україна залишатиметься легкою здобиччю.
Однак не варто забувати, що Путін швидко схиляє голову перед силою. Так було після збиття турецькою ППО російського фронтового бомбардувальника Су-24 в листопаді 2015 року, і це відбулося після оголошення західним світом про ймовірність жорстких санкцій (включно з відключенням від системи SWIFT). Тож гра РФ воєнними м’язами може бути присвячена й просто підготовці належної зустрічі Путіна з Байденом.
Росія існує у глухому куті путінської політики – все більше з відчуттям політичної облоги. Виснажена технологічно. Але ще здатна залишатися небезпечним противником для Заходу.
Час прискорити темпи?
Буддійська філософія твердить, що Всесвіт не містить негативної інформації. Є лише причини та наслідки. Для України все виглядає досить просто: вона власними зусиллями перетворилася на вразливу мішень і досі перебуває в такому неприємному статусі. Тому залишається привабливою для Росії. Серед іншого – як інструмент протистояння із західним світом.
Показово, що глава держави у своїй промові про ймовірну масштабну війну не сказав нічого нового. Але з уст президента навіть повторені слова щодо відсутності ймовірності широкомасштабної війни можуть інтерпретуватися неоднозначно. У тому числі як заколисування: «Великої війни не передбачається, а до нинішньої ми й так уже готові».
Справді, обґрунтовані припущення, що Путін не наважиться на широкомасштабну війну, були й раніше. Наприклад, ексміністр оборони та перший голова СБУ Євген Марчук наприкінці квітня зазначив: «Путін не напав, щоб не потрапити у світову «м’ясорубку». Ніяких ілюзій не повинно бути стосовно того, що нічого не станеться. Не думаю, що буде широкомасштабний наступ для захоплення території. Я боюся таких прихованих речей: якщо зараз буде ніби пом’якшення, то точно буде активізація за лінією спецслужб. Треба готуватися до серйозної провокації». Тож і у промові досвідченого спецслужбіста ключові слова не про масштабну війну, а про те, що «треба готуватися до серйозної провокації».
До речі, у путінській версії широкомасштабна війна й може вийти результатом «серйозної провокації», що має тенденцію до розвитку й розгортання воєнних зусиль. На тлі мовчання Заходу.
Україна протягом років війни встигла стати ланкою Західного світу. Не інтегрованою у воєнну машину Заходу, але вже такою, у виживанні якої Захід точно зацікавлений. При цьому Україна перебуває в небезпечному півкільці, коли Кремль має величезні можливості «створення подій» за власним сценарієм: від десантно-штурмової операції з моря до появи кількох десятків (сотень) диверсійно-розвідувальних груп із території Білорусі. Уже не згадую про чотири повітрянодесантні дивізії РФ поблизу кордонів. Звісно, ідеальна для Кремля версія, про яку вже було багато розмов – відрізати Україну від моря, створивши так звану «Новоросію».
У цьому контексті відповідь Зеленського на запитання, чи зможе Україна в разі вторгнення впоратися сама, без допомоги іноземних партнерів – «Будемо боротися до останнього», – могла б вважатися логічною та правильною. У разі нарощування Україною підготовки до війни. Бо, звісно, у разі поступового нарощування ескалації Кремлем усе залежить від «рівня обраної масштабності» війни проти України. Наприклад, оцінюючи характер імовірної воєнної операції майбутньої повномасштабної війни, ексміністр оборони України генерал армії Олександр Кузьмук у розмові з автором цієї статті висловив переконання, що перші авіаційні удари взагалі відбуватимуться без перетину кордонів – ракетна та авіаційна зброя дозволяють це зробити. Це – щодо питання, чи варто було б повернути у стрій ЗРК С-200 («Вега») – за прикладом тієї самої Польщі. Тож і в разі суто наземної (морської або десантної) операції ймовірність підтримки з повітря нікуди не зникає.
Чи готується Україна насправді до найгірших сценаріїв? Знаковим епізодом того самого Всеукраїнського форуму «Україна 30» стало повідомлення міністра оборони Андрія Тарана про те, що в оборонному відомстві завершується розробка двох концептуальних документів – нової редакції Стратегічного оборонного бюлетеня і Плану оборони України. Серед іншого, Міноборони спільно з народними депутатами розробило низку законопроєктів. Зокрема, проєкт закону про територіальну оборону вже перебуває на зовнішньому погодженні. Також очікуються зміни до законів України «Про розвідку», «Про оборону України», «Про Збройні сили України». Крім того, у Міноборони завершується розробка двох важливих концептуальних документів – нової редакції Стратегічного оборонного бюлетеня і Плану оборони України. Згадав очільник Міноборони й про розвиток боєздатності всіх складових сил оборони, і про переозброєння українського війська, зокрема, закупівлю сучасної військової техніки.
Це добрі новини. Але наскільки швидко відбувається нарощування оборонного потенціалу держави?
Наприклад, якщо казати про впровадження всеосяжної оборони (саме цей аспект насправді понад усе стримує Путіна), то поява «Закону про територіальну оборону» запізнюється щонайменше на 4-5 років. Так само нічого не чути й про реформу СБУ. Про підготовку першого Плану оборони зазначалося рік тому, й основні елементи його ідеології формувалися тоді в ОПУ.
Щодо бойового потенціалу, то навряд чи можна серйозно говорити про переозброєння, якщо держава здатна виділяти на це менше від мільярда доларів щорічно. Начебто є підстави говорити про ознаки послідовності в цій сфері. Наприклад, у першому кварталі 2021 року очікується поява у ВМСУ першого дивізіону берегових ракетних комплексів «Нептун», при цьому розроблено й наразі випробовують і систему наведення цих ракет на ціль. Здійснено замовлення партії розвідувально-ударних безпілотних комплексів Bayraktar TB2, на параді до 30-річчя Незалежності України ми побачимо перші наземні бойові роботи (принаймні є таке розпорядження глави держави). Та ще багато іншого. Однак порівняно з нарощуванням бойового потенціалу противника це кроки поки що мікроскопічні. Вони явно незіставні.
Україна поки що ніяк не просунулася у створенні єдиного цифрового поля бойових дій. Не розгорнуто й діяльності «за усім фронтом технологічних можливостей». У тому числі активізації розробок зброї на нових фізичних принципах. Окремий приклад: в Україні є розробки електромагнітної зброї – використання енергії електромагнітного випромінювання безпосередньо для ураження цілі. Цікаво, на думку директора харківського Інституту електромагнітних досліджень, професора Юрія Ткача, число зарубіжних замовників електромагнітної зброї безперервно зростає. І це країни Південно-Східної Азії, Європи, Близького Сходу. «Делегації безперервно в нас із цих країн присутні, ведуть переговори. І ці переговори закінчуються конкретними контрактами», – підкреслив він. У ЗСУ така зброя наразі не тільки не застосовується – немає навіть попиту на наявні дослідження чи відкриття нових дослідно-конструкторських робіт.
А сусідня Росія цим напевно активно займається. Наприклад, 11 травня з’явилися публікації (зокрема в Politico), що офіційні особи в США підозрюють, що за загадковими атаками на американських службовців і розвідників у різних країнах може стояти Головне розвідувальне управління Міноборони Росії. При цьому агенти, ймовірно, використовували лазерну зброю спрямованої енергії. Яка випромінює енергію у заданому напрямку без застосування дротів та інших провідників і може досягати летального та нелетального ефекту.
Але якщо питання електромагнітної чи лазерної зброї можна вважати вищою математикою для військово-політичного керівництва країни, то, скажімо, розробки вітчизняних ЗРК або модернізацію парку бойових вертольотів, напевно, варто було б включити у середньострокове планування. Фахівці наполягають: мають бути професійні дискусії із залученням безпекових міністерств і відомств, мають бути фахові, виважені рішення на 3-5 майбутніх років щодо національних пріоритетних програм, які б ніяк не залежали від питань імпорту зброї.
Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
