Гаряча дискусія довкола питання подачі заявки стосовно отримання Україною Плану дій щодо членства, насправді піднімає інший пласт проблем, які варто зрозуміти і Україні, і Альянсу.
Заклики подати ще раз заявку на отримання ПДЧ на саміті НАТО в Лондоні у грудні ц.р. щоб показати свою відданість євроатлантичній інтеграції наштовхуються на аргументи, що Україна це зробила у 2008 році і немає сенсу знову стукатися в стіну, якщо в ній навіть немає дверей.
У січні 2008 року тодішній міністр закордонних справ України Володимир Огризко передав генсеку НАТО Яапу де Хооп Схефферу так званий лист трьох, підписаний президентом Віктором Ющенком, прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком. Лист декларував готовність України почати виконання Плану дій щодо членства в НАТО.
Однак, замість позитивної відповіді Києву, НАТО пішло на поступки Москві. У квітні 2008 року на саміті Альянсу в Бухаресті стався один з найбільших провалів західної політики на пострадянському просторі. Президент Росії Путін, який особисто прибув на саміт НАТО, добився від Німеччини та Франції блокування надання Україні та Грузії ПДЧ, продемонструвавши виключне право Росії на вирішення долі пострадянських країн.
Виступ Путіна на Бухаретському саміті взагалі є зразком традиційної імперської політики Росії і складається з відвертих концептуальних моделей майбутньої поведінки РФ на пострадянському просторі. У квітні 2008 року Путін відкрито заявив про неприйнятність вступу Грузії до НАТО, бо, за його словами, «…Для наших грузинских друзей, конечно, это один из способов восстановления территориальной целостности, как они думают. Причем, с помощью силы, под прикрытием НАТО». І пригрозив країнам НАТО: «…Ведем себя очень ответственно, очень взвешенно и вас призываем вести себя также аккуратно». Вже у серпні 2008 року Путін продемонстрував, що йому сподобалась «акуратна» слабкість НАТО в Бухаресті і відкрито напав на Грузію.
Стосовно України промова Путіна взагалі складалась виключно з брехні і погроз. Про третину російського населення і 17 мільйонів росіян, які проживають в Україні. Про Крим в якому «целиком только русское население проживает». І про свій погляд на створення України: «Украина в том виде, в котором она сегодня существует, она была создана в советское время; она получила территории от Польши – после Второй мировой войны, от Чехословакии, от Румынии – и сейчас еще не все решены приграничные проблемы на Черном море с Румынией. Значит, от России огромные территории получила на востоке и на юге страны». І далі пряма неприкрита погроза: «Это сложное государственное образование. И если еще внести туда натовскую проблематику, другие проблемы, это вообще может поставить на грань существования самой государственности». У 2014 році Путін виконав свої погрози, як тільки отримав таку можливість на фоні ослаблення Української держави.
Рішення Бухарестського саміту стосовно України та Грузії можна назвати гібридним. З одного боку, НАТО пообіцяло двом країнам, що вони стануть членами НАТО та отримають ПДЧ. З іншого – заперечило можливість початку формальної та практичної реалізації процесу вступу. Фактично, НАТО тоді визнало виключне право Росії на контроль за пострадянським простором. І скільки б західні політики не намагалися виправдати свої дії і довести, що рішення саміту в Бухаресті не мають прямого відношення до агресії Росії проти Грузії та України, факти все ж говорять про протилежне.
Тепер до сьогоднішнього дня і сьогоднішньої дискусії про доцільність подачі заявки про ПДЧ на саміті в Лондоні, який відбудеться в грудні ц.р. За останні 11 років після Бухарестського саміту відбулись колосальні зміни у Європейському безпековому просторі. Росія окупувала території в Грузії та Україні, відкрито анексувала Крим, завершує перетворення Чорного моря на «російське озеро», веде відкриту неоімперську війну в Сирії і здійснює експансію в Африці. Іншими словами, воєнно-політична обстановка довкола НАТО радикально погіршилась.
Ще більш глобально – світова система перебуває у стані загострення конкуренції між головними центрами сили (США-Китай) з відповідним переформатуванням євроатлантичного, європейського та євразійського безпекового середовища. При цьому, країни Західної Європи (насамперед, Франція та ФРН) розглядають можливості використання РФ як інструмента у протистоянні з Китаєм та США. Відбувається відповідне розмивання традиційної «цінностної» бази Європейської спільноти з трансформацією до застосування так званої «Realpolitik», яка ґрунтується на силі та прагматизмі.
Сама Організація Північноатлантичного договору перебуває у стані стратегічного збентеження. Курс адміністрації Трампа на «справедливий» розподіл витрат та відповідальності всіх членів організації з одночасними роздумами європейських союзників про необхідність набуття «стратегічної автономності» на фоні одноосібних дій Туреччини та «Брекзіта» створюють складну суміш векторів, яка не дозволяє НАТО відкрито взяти на себе відповідальність за стримування агресії Росії і стабілізації ситуації довкола Альянсу.
Через це політика НАТО стосовно Росії характеризується «пасивним стримуванням», спрямованим на демонстрацію серйозності намірів щодо силового відпору у випадку загрози членам НАТО і, в той же час, недопущення створення умов для прямого збройного конфлікту з РФ, що потребуватиме активації статті 5 Вашингтонського договору НАТО. Іншими словами, НАТО буде максимально уникати прямого зіткнення з РФ, навіть, якщо РФ буде створювати ситуації «на межі» (на кшталт, агресії Росії 25.11.2019 року проти кораблів ВМС України в Чорному морі). Таким чином, НАТО на цей час має головне завдання (яке в принципі, цілком відповідає її першопричинному мотиву існування) – забезпечення оборони членів організації з максимальним уникненням прямого конфлікту з агресивною Росією, який, безумовно, знизить рівень безпеки членів Альянсу.
В цих умовах, Україна, яка на жаль, не є членом НАТО (втративши кілька шансів на вступ протягом 2000-х років) займає місце «сірої» зони, буферу між ЄС/НАТО та російською агресивною неоімперією (яка в той же час, розглядається європейцями як джерело ресурсів та військовий засіб вирішення конкретних завдань як регіонального, так і глобального масштабу, зокрема, у протистоянні з Китаєм).
Така є реальна ситуація. На жаль. Ця ситуація є набагато гіршою, ніж у 2008 році, коли НАТО в Бухаресті не пішло на загострення стосунків з Росією через Грузію та Україну. Тому, на цей час, вступ України та Грузії до Альянсу буде розглядатися більшістю членів організації як фактор, який радикально підвищить загрози та ризики для НАТО, внесе дисбаланс і знизить ефективність цього воєнно-політичного блоку з точки зору виконання свого головного завдання – забезпечити безпеку країн-членів. Тобто, говорити в даний момент про реальність вступу України (і, найбільш ймовірно, й Грузії) до НАТО не можна. Ситуація зміниться лише тоді, коли зникне головна причина дестабілізації та агресії в Європі – нинішня Російська Федерація, а більш точно Московська неоімперія. І хоча, наразі цей сценарій начебто є малоймовірним, насправді, внутрішні процеси в РФ говорять про постійне посилення факторів, які можуть призвести до дезінтеграції цієї великої багатонаціональної території. Але це окрема тема для дискусій та досліджень.
Що робити в поточній ситуації Україні? Як мені здається, сам факт подачі чи не подачі заявки щодо ПДЧ жодним чином не змінить ситуацію. Від повторення слова «НАТО» ми не переможемо Росію і не забезпечимо відновлення територіальної цілісності та суверенітету. В той же час, варто чесно визнати, що дрейф у фарватері світових та регіональних процесів без визначення власної ролі, мети, національних інтересів призведе до закріплення нашої держави в якості «буфера» між НАТО та все більш агресивною Росією.
Враховуючи це, Україні слід сформувати нові підходи до реалізації власних національних інтересів, відійшовши від «наївного» розуміння європейської зовнішньої політики як базованої на демократичних цінностях, а виходити з того, що країни Європи (так само як і США) діятимуть в найближчому майбутньому в рамках концепції «Realpolitik» (орієнтованої на реалізацію власних національних інтересів). При цьому, Росія (яка порушує міжнародне право і діє як агресор та окупант) може розглядатися світовими центрами сили як корисний інструмент для реалізації власних інтересів як на глобальному, так і регіональному рівні.
В України не залишається іншого виходу, як виробити прикладну концепцію національної геополітики, яка б враховувала глобальні та регіональні процеси зростання конкуренції головних центрів сили та небезпеку злуки між Європою та Росією для реалізації власних інтересів за рахунок інтересів України. Найбільш ефективним у цьому плані може бути вибудовування союзницьких відносин поза НАТО (аж до моменту вступу України до Альянсу) з США, Канадою, Великобританією, країнами Балтії, Польщею, Румунією, а також створення «поясу добросусідства» довкола України, що означає забезпечення максимально позитивних, ефективних та взаємовигідних стосунків з Польщею, Словаччиною (а також Чехією), Угорщиною, Молдовою, Румунією, Болгарією, Туреччиною, Грузією і Білоруссю (яка, незважаючи на сучасну воєнно-політичну близькість з РФ рано чи пізно стане близьким союзником України).
Це створить об’єктивні умови для перетворення України на регіонального лідера (або принаймні на країну з власним баченням розвитку нашого регіону) і недопущення зсування нашої держави в «сіру» зону між Європою та агресивною Росією (внутрішній розвиток якої у найближчі 10 років буде характеризуватися наростанням деструктивних тенденцій).
На цьому фоні, розбудова Збройних сил України на основі стандартів НАТО буде залишатися базовим та головним фактором забезпечення національної безпеки, відновлення територіальної цілісності та суверенітету. Лише побудова сучасних, навіть інноваційних ВМС забезпечить Україні безпеку в Чорному та Азовському морях. Лише наявність ракетної зброї стримування та ефективної протиракетної та протиповітряної оборони гарантуватиме, що російські агресори не будуть далі планувати просування в глиб території України. Іншого рецепту для нашої держави зараз не існує. З заявкою стосовно ПДЧ чи без неї.
Опубліковано “Деловая столица”
Михайло Самусь, заступник директора з міжнародних питань,
Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння
