Позачергові парламентські вибори у Вірменії прогнозовано закінчились переконливою перемогою революційної команди Нікола Пашиняна. Його політичний блок «Мій крок», отримавши 70,43% голосів, матиме у парламенті конституційну більшість. Вірменський лідер, використавши революційний запал, політтехнологічно блискуче пройшов етап отримання всієї повноти влади. Його команда на додачу до уряду, столичної мерії отримала повністю підконтрольний парламент, що дає всі законні важелі для кардинальних перетворень в країні, в тому числі, шляхом змін до Конституції.
Нинішній розклад для Нікола Пашиняна нагадує старий анекдот про преферансистів на похоронах свого партнера по пульці – могло бути ще краще, однак «і так непогано зайшло».
Декілька слів про «неприємні» для переможця тези, що активно розганяються опонентами і не лише. По-перше, низька явка на виборах (48,63%) об’єктивно дещо згладжує образ лідера революції із тотальною народною підтримкою. По-друге, команді Нікола не вдалося повторити результат, отриманий на виборах до парламенту Єревану у вересні поточного року (більше 80% підтримки).
Що стосується явки, то тут важливо розуміти декілька нюансів. Позачергові вибори проводилися за старими списками (щонайменше, вони не змінювалися від попередніх виборів до парламенту), в яких були враховані й громадяни, що виїхали з країни як трудові емігранти. Вони в силу різних причин об’єктивно не змогли взяти участь в голосуванні. Далі, на цих виборах була відсутня технологія підвозу (а також підкупу) виборців, чим традиційно «грішила» стара владна команда з метою підняття явки та, відповідно, власної підтримки. Це, безумовно, також «вибило» певний процент виборців. Не слід забувати й про традиційно істотний процент апатичних виборців, що ставляться до перегонів за принципом «навіщо ходити, якщо все й так вирішено і зрозуміло». (А кінцева впевнена перемога Н.Пашиняна сумнівів не викликала ні у кого). Відтак, спекуляції з боку опонентів на тему «провальної явки» виглядають штучно і непереконливо. Явка насправді була «базовою» для такої країни як нинішня Вірменія – ті, хто мав прийти, – прийшли.
Куди важливіше, що це були перші такого роду безпрецедентно прозорі та чесні вибори, які, можливо, започаткували нову політичну традицію у пострадянській Вірменії. У опонентів влади немає жодних шансів їх очорнити (такі спроби виглядають кумедно) – результати будуть визнані та позитивно оцінені всіма міжнародними спостерігачами. До слова, вірменська парламентська кампанія за критерієм «чистоти» однозначно відрізнялась в позитив порівняно із нещодавніми виборами президента Грузії – країни з об’єктивно більш усталеними демократичними традиціями «європейського зразка». І де перемога провладного кандидати Саломе Зурабішвілі – попри низку виявлених порушень і брудних технологій – не ставиться під сумнів міжнародними інституціями.
В той же час, все це не відміняє поступового згасання масової підтримки революційної команди. І в таких умовах більш як 70% «за» є дуже переконливим результатом. Ніколу Пашиняну вдалося зберегти свій мобілізаційний протестний ресурс. Водночас, чітко видно, чому революціонери поспішали із виборами саме зараз у грудні, а не в травні наступного року, як це планувалося одразу після усунення від влади Сержа Саргсяна. То ж технологічно все було реалізовано правильно, логічно і послідовно.
«Конструктивна» опозиція чи її імітація
Разом із блоком «Мій крок» до парламенту увійшли ще дві партії – «Процвітаюча Вірменія» із 8,27% голосів (лідер – відомий олігарх Гагік Царукян) та партія «Освічена Вірменія» Едмона Марукяна (6,37%).
З огляду на отримані результати, ці партії автоматично стають опозиційними. (За виборчим законодавством Вірменії, скільки б не набрала партія-переможець, третина мандатів все рівно відходить опозиції, а партій у парламенті не може бути менше трьох. «Мій крок» Пашиняна сьогодні не потребує підсилення навіть для проведення конституційних змін, чого раніше не було у Республіканської партії Вірменії Сержа Саргсяна).
Відтак, питання в тому – яким стане характер цієї опозиційності.
Відомий вірменський олігарх та меценат Гагік Царукян зі своєю партією «Процвітаюча Вірменія», скоріш за все, традиційно триматиметься «поближче до народу», однак при цьому «не дуже далеко від влади». Під час оксамитової революції він вчасно відчув «вітер змін» і став на бік народних мас. Насправді нічого дивного у такому флюгерстві немає – за часів Сержа Саргсяна близькість до влади була головною запорукою виживання фінансової імперії. Чи зміниться така парадигма зараз? Владній команді мабуть не зайвими будуть меценатські ініціативи олігарха у побудові дійсно процвітаючої Вірменії – не партії, але країни. Наскільки ж опозиційність цієї політичної сили носитиме принциповий і «конструктивний» характер, залежатиме переважно від сили і монолітності владної команди…
Із партією «Освічена Вірменія», на перший погляд, ситуація взагалі виглядає зрозумілою – мовляв, це не опозиція, а просто якась мрія для будь-якої влади. Лідер партії Едмон Марукян є соратником Нікола Пашиняна по колишньому опозиційному парламентському блоку «Єлк». Інша річ, що партія «Освічена Вірменія», виступаючи за зміну влади в країні, не погодилась із інструментами революційної боротьби Нікола Пашиняна. Блок «Єлк» розпався, і взагалі складалося враження, що сплеск масової народної підтримки революційної ініціативи Пашиняна став несподіваним більше для ряду його політичних партнерів, аніж для влади.
В оточенні Пашиняна швидко зрозуміли, що не потребують підсилення ззовні і зможуть капіталізувати одноосібний потенціал лідера, що власне і відбулося. Експерти, близькі до партії «Освічена Вірменія», вказують на те, що Едмон Марукян вагався, чи взагалі іти на вибори окремо. Наразі він не прогадав, отримавши певний кредит довіри виборців. Вже оголошено про перехід в опозицію до нової влади та побудову «ідейної» конструктивної опозиційної команди «європейського зразка». Звучить ідеалістично? Так. Викликає скепсис? Більш ніж. Нехай це виявиться нашими стереотипами.
Звісно, варіант кишенькової опозиції також відкидати не слід. Імітація опозиції в грі на довгу стане більшою загрозою для нинішньої влади, аніж власне наявність в стінах парламенту опозиції як такої. В чому точно можна не сумніватись, – обидві парламентські опозиційні партії не даватимуть спуску владі, як тільки відчують її слабкість чи ба більше – хитання її революційних основ.
Позапарламентський опозиційний фронт
Насправді виборча кампанія мала дві інтриги – чи потрапить до парламенту, з одного боку, «оновлена» Республіканська партія Вірменії (РПВ) Сержа Саргсяна – об’єктивно головна опозиційна сила до революційної команди; з іншого – чи буде у парламенті «Сасна Црер» – нова політична сила (лідер – Жирайр Сефілян), що офіційно перестала позиціонуватися як радикальне озброєне угруповання, ставши партією та переорієнтувавшись на політичні методи боротьби в акурат напередодні виборів. Політичні гасла «Сасна Црер» не стали менш радикальними – від повного геополітичного розриву з Москвою до обмеження одним роком перебування при владі нової революційної команди (далі – знову вибори).
І РПВ, і «Сасна Црер» ситуативно програли. І, якщо республіканці були близькі до потрапляння до парламенту (4,7%), то політичний експромт команди Сефіляна наразі виявився провальним. Партія «Сасна Црер» набрала менше двох відсотків голосів. Притому що більшість соціологічних викладок (передусім, з боку симпатиків революції) пророчили їй проходження до парламенту.
Виборчі кампанії і РПВ, і «Сасна Црер» були показові тим, що до їхнього «ребрендінгу» у пожежному порядку були долучені авторитетні лідери думок, м’яко кажучи, не із їхніх політичних таборів.
У випадку з РПВ зміг здивувати (а декого із прихильників і шокувати) Давид Шахназарян, який балотувався під №3 списку РПВ. Як експерт-міжнародник зі світовим ім’ям він не потребує окремого представлення. Шахназарян багато років виступав критиком режимів як Сержа Сарсяна, так і Роберта Кочаряна. А нинішній свій політичний поворот пояснює необхідністю запобігання загроз Нагорному Карабаху, ситуація довкола якого погіршується через відсутність у нової влади будь-якої стратегії щодо врегулювання конфлікту. Компетентність Шахназаряна в питаннях Карабаху сумнівів не викликає. Він взагалі не потребує чиєїсь адвокатури в світлі прийнятого рішення. Інша річ, що навіть такий нестандартний хід не зміг на поточному етапі реанімувати РПВ та нівелювати тотальне не сприйняття населенням.
Партійний проект «Сасна Црер» взявся в авральному порядку розвивати відомий політолог Степан Григорян. Багаторічний керівник Центру глобалізації та регіональних досліджень є знаковою фігурою революції, соратник Нікола Пашиняна, автор книги «Оксамитова революція Вірменії». Його ставка на нову політичну силу, що «перегорнула сторінку збройної боротьби», не спрацювала. Причини слід шукати і в певному рівні оздоровлення вірменського суспільства, що не сприйняло радикальні (в тому числі, й антиросійські) гасла, і у фальстарті в плані наїздів на команду Нікола Пашиняна. Цікаво, що провал «Сасна Црер» де-факто обмежує для Кремля пропагандистський інструментарій для дискредитації нового парламенту Вірменії. А для команди Н.Пашиняна у разі, якщо його про-європейська політика не обмежиться лише передвиборними деклараціями, відсутність в парламенті токсичних для вічно стурбованих європейців «радикальних націоналістів» – однозначно позитивний тренд.
Початок нової боротьби
Отже, для команди Нікола Пашиняна все лише починається. У законодавчому органі вперше немає представників т.зв. «степанакертського угруповання», владним уособленням якого багато років виступала РПВ. Деструктивний етап революції під гаслом «Відкинь Сержа» із руйнацією старої владної команди Пашинян подолав успішно (в тому числі, тому що безкровно).
В той же час, політичне протистояння перетікає у позапарламентську площину. На 11 грудня ц.р. вже оголошено мітинг проти чергового арешту екс-президента Р.Кочаряна. Можна не сумніватися, що відбудеться інтеграція оновленої РПВ із командою Р.Кочаряна, який активно повернувся у політику, набираючи відповідну вагу через взяття під контроль ряду ЗМІ та експертних майданчиків. Головним ресурсом позапарламентської опозиції стає, з одного боку, не сприйняття Москвою «політичної вендетти» проти Роберта Кочаряна (відповідні сигнали надходили особисто від Путіна), з іншого – резонування питання Нагорного Карабаху, де єдиним арбітром і регулятором одноосібно виступає Кремль.
Російська пропагандистська преса, за влучним виразом вірменського видання Аравот, вже «мікроскопіює» результатами виборів у Вірменії. А гасло «друзі Росії під судом» стає ключовим пропагандистським трендом…
Про економіко-інфраструктурну залежність Єревану від Росії повторюватися не будемо. Ризики воєнного характеру з боку Азербайджану унеможливлюють швидкий та «безболісний» розрив із Росією. У стадії глибокої турбулентності через режим міжнародних санкцій перебуває Іран – ключовий партнер Вірменії в умовах блокади з боку Азербайджану та Туреччини та за відсутності кордону із Росією. А поглиблення співробітництва з Тегераном автоматично стає токсичним для Білого Дому. Не забуваємо, що Нікол Пашинян вже встиг ув’язатися у сирійську авантюру з подачі Кремля, відправивши до Сирії гуманітарний контингент під егідою Міноборони. Серж Саргсян, що цікаво, від цього «проекту» дистанціювався довго і системно, стримуючи відповідний тиск Москви.
Перспектива диверсифікації гарантів безпеки для Єревана погіршується дестабілізацією обстановки у Франції, де конкретно так хитається крісло під Емануелем Макроном. Годі нагадувати, що саме Париж (франкофонія, діаспора) розглядався головним якщо не локомотивом, то однозначно лобістом Вірменії в її зближенні з Євросоюзом та, відповідно, в економічних перетвореннях за рахунок європейських інвестицій і т.п.
Офіційний Єреван із Ніколом Пашиняном на чолі стає все більшим фактором дестабілізації всередині ОДКБ. І питання далеко не лише в останньому конфлікті довкола посади генсека організації за квотою Вірменії. «Прогресивний і незрозумілий Нікол» при всій своїй залежності від Росії є ментально токсичним і для путінського режиму, і для інших пострадянських політичних мастодонтів. Для Лукашенка і Назарбаєва автократ Ільхам Алієв є більш близьким і зрозумілим. А партнерські зобов’язання перед Єреваном за лінією ОДКБ – це вже незначні деталі…
Залишається сподіватися, що в команді Н.Пашиняна усвідомлюють масштаби «авантюри», в яку вв’язалися. Виклики і ризики для Вірменської держави носять без перебільшення екзистенціальний характер. В Пашиняна в руках всі важелі державного управління. Однак в союзниках у вірменського лідера у сухому залишку, як і раніше, – лише народ, що підтримав його у боротьбі із авторитарним режимом.
Нічого не змінилося, за виключенням того, що він сам тепер режим…
Володимир Копчак,
керівник Південнокавказького філіалу ЦДАКР, Тбілісі
