Гаряча фаза війни Росії проти України може тривати ще багато місяців чи років. А може перейти у стадію “заморозки” умовно хоч завтра – причому дуже різко і непередбачувано. Однак українці давно і добре знають, що це не закінчення війни, а лише її трансформація в іншу форму. Бо світ дозволив злочинцю в Кремлі вдруге поцілити на створення нової імперії, яка (в його хворій уяві) неможлива без України.
Тому чисельність ЗСУ навіть після війни має становити 800 000 військових – на цьому пункті мирного плану наполягає президент Володимир Зеленський. Але навіть удвічі менша армія – у 400 000 військових – стане надзвичайно важким фінансовим тягарем у “мирний час”. Чому закінчення війни – це величезна загроза для українського ОПК та як побудувати сильну армію майбутнього?
Яку армію може мати Україна
Створення потужної армії майбутнього як інструмент стримування РФ можливе – за певної умови. Шлях до такої армії лежить через усвідомлення країн європейського НАТО, що без США Європа здатна вистояти лише з Україною.
Що швидше ця теза пануватиме у свідомості усіх західних лідерів, то більше шансів облаштувати колективну оборону континенту від путінської чуми.
Можна не сумніватися, що падіння України стане передвісником довготривалого й безнадійного занепаду Європи.
Без повної європейської єдності облаштувати нові Сили оборони вкрай складно – внаслідок тотальної залежності Києва від європейської фінансової підтримки та зброї. До того ж українська армія, яка нині у системній кризі та воює, вже потребує термінового й системного лікування – її перепакування має розпочатися негайно.
Як саме це зробити разом з Європою?
Повернути мотивацію: потрібні величезні гроші
Потребує доопрацювання потужний мотиваційний пакет, який потім використовуватиметься для армії майбутнього: повною мірою для професійного ядра (офіцери та контрактники трьох та більше років) та частково – для перемінного складу (служба тривалістю до трьох років). Це грошове забезпечення має бути щонайменше втричі більшим за середнє у “найдорожчому” регіоні.
Якщо восени цього року середня зарплата у Києві перевищила 40 000 гривень на місяць, а середня заробітна плата в Україні становила 26 913 гривень, значить, брати треба столичний показник. Не може перемогти у війні країна, де нардепи втричі збільшують собі зарплату, а військові від солдатів до офіцерів середньої ланки жебракують із 25 000-35 000.
Потрібні справді величезні гроші. Відповідно, необхідні термінові перемовини із європейськими партнерами щодо участі української армії у стримуванні Росії. На тлі системних проблем комплектування європейських армій (наприклад, у Німеччині в листопаді кількість відмовників від служби сягнула найвищого рівня з моменту призупинення призову 14 років тому), це здається можливим.
Але не тільки країни Європи. Важливо невідкладно активізувати роботу з азійськими країнами, які опинилися під потужним тиском Китаю. А ще більш важливо у цей критичний для нації час припинити розгорнуті масштабні будівництва й ремонти доріг по всій території України та спрямувати гроші на армію і зброю.
Окрім грошового забезпечення, мають ширше використовуватися такі мотиваційні стимули: додаткові винагороди, сертифікати на придбання житла, пільги на освіту, гарантоване медичне обслуговування та ще багато додатків. Водночас у суспільстві мають жорстко каратися злочини проти військових. Потрібно багато нових перспективних ліній для військових, і держава здатна це зробити.
Військовий (людина у погонах) має бути у самому центрі суспільства, якщо нація хоче вижити.
Чисельність армії та елітні ПВК
Вже зараз слід провести розрахунки чисельності армії майбутнього та визначити потенціал Сил оборони. ЗСУ мирного часу навіть у 400 000 осіб (а Зеленський домовляється про 800 000) будуть надзвичайно важким фінансовим тягарем.
Але існує чимало лазівок, якщо тільки українська армія стане пріоритетом для усієї Європи та офіційно увійде у спільні оборонні структури континенту (це, до речі, прискорить вступ у ЄС та розбудову європейської оборонної достатності).
Варто ставити питання про створення за участі України Європейських сил стримування, Європейських сил швидкого реагування, Європейської системи ППО-ПРО. А ще почати створювати Європейський іноземний легіон для ЗСУ, про що наголошували раніше, та що стало ще більш актуальним.
Надзвичайно корисним буде розвиток елітних структур спецпризначення – в межах Сил спеціальних операцій ЗСУ, ДШВ, Корпусу морської піхоти ВМСУ, Штурмових військ, ГУР Міноборони, Служби зовнішньої розвідки, СБУ, Нацгвардії, ДПСУ.
Це не просто клонування спецпідрозділів – це створення цілої системи з найбільш підготовлених та найбільш мілітаризованих вояків, частина яких точно не враховуватиметься будь-якими “обмеженнями чисельності української армії”, в разі появи такого пункту “мирної угоди” (це пункт, який обійти найлегше).
Для України підхід “розпорошення” “військових організмів” може виявитися вдвічі корисним. Бо вже відомо, що довід українських вояків для європейців становить надзвичайну цінність, але участь у підготовці євроструктур можуть брати не тільки чинні військові, але й ветерани – у складі низки приватних військових компаній (ПВК).
Варто не обмежуватися нинішньою парочкою ПВК у спецслужбах, а надати цьому руху широкі можливості під безпосереднім доглядом держави.
ПВК – це також і спосіб “сховати” боєздатну частину досвідчених військових, які у мирний час, зокрема, зможуть заробляти гроші в інших регіонах планети, де держава має свої інтереси. Це, варто сказати прямо, консервування частини армії, яка до того ж і підтримуватиме бойовий досвід.
Вже зараз в Силах оборони є досвідчені комбати, які відверто кажуть, що не повернуться у цивільне життя. Маючи глобальний досвід використання величезної номенклатури безпілотних систем, вони планують використовувати його приблизно як Ерік Прінс, засновник Blackwater – найбільшої ПВК у світі.
Є цілком справедлива й реалістична можливість залучення до розвитку завдяки приватному бізнесу специфічних структур – як-от парамілітарних або взагалі цивільних загонів ППО-ПРО. Де бізнес сам забезпечить закупівлю та використання засобів захисту об’єктів з повітря, а ветерани профільних підрозділів охоче заповнили б штатні клітинки за відповідну фінансову винагороду та ще й підтримували б навчання.
В цілому країна має стати максимально мілітарною у частині реальної підготовки до наступної війни з Росією. Зрештою, Україна просто зобов’язана стати сильнішою за ворога – як на рівні людського фактора, так і технологічно.
За спільної допомоги країн НАТО та Канади, Україна цілком зможе утримувати 500-тисячну високомотивовану армію (ЗСУ, підрозділи інших військових формувань, спецпризначенці спецслужб, ПВК та парамілітарні структури), в якій 300 000–350 000 можуть бути воїнами професійного війська, тобто служити за контрактами від трьох до 25 років, а решта – строковики або контрактники до трьох років служби.
Крім того, завдяки розвитку Сил ТрО можна підтримувати мобілізаційний резерв до 1,5 млн осіб. Бо за умов обмеженої чисельності армії ТрО матимуть лише кадрований офіцерський та сержантський склад, а збори забезпечуватимуть рівень базової підготовки й злагодження на рівні підрозділів, з урахуванням володіння зброєю.
Загроза стрімкого падіння ОПК – що робити
Перевага у технологіях – вагомий аргумент у системі стримування потужного ворога. Глобальна війна 2022–2025 років довела здатність українців швидко опановувати західні технології та стрімко розвивати нові. Зокрема такі, що змінили поле бою та дозволяють Силам оборони триматися в умовах абсолютної чисельної переваги РФ.
Це дедалі автономніші безпілотні системи із елементами ШІ, сучасні засоби РЕБ, РЕР, унікальні гібриди та мультидоменні комплекси… В основі усього технологічного озброєння інноваційна тактика – саме цьому найбільше дивуються іноземці.
Але хоч позитивні зміни у бік розвитку власних систем і відбулися, проте Україна залишається критично залежною у складних комплексах, що могли б стати основою стратегії стримування ворожої Росії. У першу чергу, це високоточні ударні ракети (балістичні й крилаті), бойові літаки та літаки ДЛРВіУ (дальнього радіолокаційного виявлення і управління), засоби протиповітряної – протиракетної оборони (ППО-ПРО).
Звісно, далеко не тільки це. Ще багато іншого, високотехнологічного, можна частково отримати в країнах Європи та Британії, частково – розробляти разом.
В оборонно-промисловому комплексі України свідчать, що в Європі не поспішають ділитися критичними технологіями, хоч поступово опції і розблоковуються.
Інший важливий тренд, який не можна не враховувати: в західних країнах дуже швидко з’являються власні аналоги зброї, яка добре показала себе на війні. Однак головна проблема переходу до ОПК мирного часу схожа на російську (там це одна з причин побоювання зупинити війну) – прогнозований обвал самого ОПК.
Фахівці в Україні підрахували: різка зупинка війни створить небезпечну паузу у замовленнях значної частини озброєнь, що спричинить руйнування та стрімке падіння від 50% до 70% ОПК. Частина технологій, як-от дешеві дрони, на світовому ринку будуть не затребувані, оскільки їх перевага – у швидкому й дешевому масштабуванні.
Мільйони дронів, наземних і морських платформ не складуватимуть, та й фінансових ресурсів на це не буде. До того ж, і самі технології переважно не є передовими, адже ключовим елементом війни стала нова тактика та наявність мільйонів дешевих, легко клонованих платформ.
Такі перспективи роблять Україну дуже вразливою, тоді як Росія взагалі може сткнутися з обвалом економіки непрогнозованих масштабів.
Що робити в такій ситуації?
Перше: синхронізація технологічних і промислових завдань з партнерами у Європі. Це означає необхідність продовження фінансової допомоги у нарощувані найбільш технологічних систем української або спільної розробки. Передусім ракетної техніки та артилерії, боєприпасів, безпілотних систем із найкращими рішеннями.
Необхідно чітко визначити напрями подальших спільних розробок та виробництв. Наприклад, Україна повністю втратила школи виробництва літаків та танків, і було б важливим спільним завданням з нуля їх розвинути.
Щодо літаків вже є домовленість зі Швецією, хоча це точно варто редагувати – через те, що наприкінці 40-х – початку 50-х років світ перейде на безпілотні авіаційні платформи. Те саме і з танками, Україні напевно варто не просто відтворювати виробництво, а йти разом із партнерами: наприклад, із Rheinmetall опановувати виробництво БПМ типу Lynx та систем ППО Skynex, із KNDS – машину наступного покоління MGCS (основна бойова система для наземного бою).
Ще складніше домовитися про спільні розробки ракет. Але в умовах, що складаються на початок 2026 року, європейські країни НАТО та ЄС підуть на зміну правил хоча б під тиском інстинкту самовиживання. Україна так має стати форпостом Європи.
Друге: внутрішні трансформації. Йдеться про вихід на світовий ринок озброєнь – для порятунку найкращої частини ОПК. Усе, що має тавро “Підтверджено війною”, буде продаватися. Як стверджують досвідчені учасники ринку озброєнь, нинішній запас міцності – до 1,5 роки. Цей час слід використати для розгортання виробництв із західними партнерами для спільного виходу на ринки третіх країн. Для закріплення на традиційних, але оновлених ринках – в Африці, Азії та частково у Латинській Америці.
Щодо Європи, тут купуватимуть далеко не усе – тільки те, що містить передові технології. Фахівці радять максимально перейти з категорії “defence” у категорію “dual-use” (з оборонного до подвійного призначення) – так більше перспектив. Вже є українські компанії, що виходять на європейський ринок із демілітаризованими безпілотними платформами, тут навіть не потрібні ліцензії Держекспортконтролю. Такі платформи можуть складатися за принципом конструктора Lego, коли на останньому етапі замовник вирішуватиме, чи встановити модуль РЕБ, чи протитанковий комплекс. Або так і використовувати – як логістичну платформу.
Третє: розв’язати вузол адміністрування ОПК. З липня 2025 року перед Міноборони завдання – вмонтувати оборонну промисловість у роботу військового відомства.
Завдання не є простим, проте є рішення, що вже стали традиційними в Європі – вони як раз і передбачають розвиток відповідних структур всередині Міноборони.
Наприклад, у Франції в Міністерстві збройних сил є DGA (Генеральне управління озброєнь), що виступає державним “системним інтегратором” і займається розвитком зброї – від проєктування до експорту. Модель Великої Британії також спирається на агентство у складі Міністерства оборони та виконує роль урядового замовника/інтегратора життєвого циклу для всіх видів ЗС. Схожі системи мають багато країн, включно з США та Ізраїлем. Просто Україні це важливо зробити швидко.
Держава має оперативно запустити програму досліджень та розробок у найбільш перспективних напрямах. Ввести довгострокові контракти на 3–5 років для виробників складних систем. Узяти на себе координацію військово-технічним співробітництвом, зокрема проєктами із провідними компаніями Заходу. Подбати про створення низки кластерів і консорціумів, з урахуванням міжнародної кооперації. Усе моделювання, викладене вище, стосується перехідного періоду – від воєнного до мирного часу. Проте його, мирного часу, може ще довго не бути: поки що Путін прогнозовано затягує процес, Трамп підіграє ворогу України й Європи, а саму Україну “тягнуть” до угоди без реальних гарантій безпеки від США. Але від цього моделювання та перші кроки до оновлених умов існування України лише набувають більшої актуальності. Бо ставки у боротьбі за виживання підвищилися.
