На сьогоднішній день в українській системі оборони є три найбільш слабких місця. Після незаконної анексії і подальшої окупації Росією Криму, Україна втратила більше половини свого флоту, а Росія встановила одноосібне домінування в Чорному морі. Тому на першому місці – флот і розвиток наших ВМС. Друге місце – це протиракетна і протиповітряна оборона. І третє – ударна ракетна зброя, хоча тут ми вже зробили перші успішні кроки. Я б ще додав надсучасні безпілотні технології – надводні, повітряні, наземні, в тому числі, ударні системи. За цими системами майбутнє і вони дозволять нам асиметрично відповідати на загрози з боку Росії.
Якщо сухопутні війська зараз успішно стримують агресора, флот наразі є найбільш уразливим місцем оборони України. Стратегія ВМС України до 2035 року, насправді, написана радше для країни мирного часу, без урахування реального рівня загроз. Росія повністю контролює Чорне і Азовське моря. Часу в нас на повільне “вальсування” з ворогом немає, фокусуватися треба на пріоритетних завданнях, а концентруватися на завданні зменшення загроз з боку Росії і зміни балансу в Чорному та Азовському морях. Звісно, повністю на свою користь ми баланс на Чорноморському ТВД не вирівняємо, бо дуже відстали від Росії. За різними оцінками, співвідношення сил – 1:15, за ракетною зброєю 0:200, за підводними човнами 0:7. Можна казати, що росіяни повністю контролюють ситуацію. Але якщо діяти системно та швидко – успіх можливий.
Наразі відбувається переосмислення концептуальних підходів до розбудови флоту. Ставка робиться на системність, а не окремі кроки, які часто лише імітують рух вперед. Завдання – збудувати військово-морську оборону, яка має включати інтегровану на державному рівні систему висвітлення обстановки та цілевказання, причому як надводної, так і підводної, а також систему протидії загрози з морського напрямку (яка має включати і берегові ракетні комплекси і корабельний склад, озброєний ракетною зброєю, і засоби боротьби з підводними човнами противника, і морську піхоту, і морську авіацію, і інтегровану систему ПРО/ППО). Основою ракетного озброєння ВМСУ має стати комплекс “Нептун”, який зараз вже готується до серійного виробництва. Цей комплекс стане одним із головних інструментів військово-морської системи оборони.
Далі постає питання – які ж морські платформи нам треба? З чого виходити? На мою думку варто спиратися на реальні можливості та наявні ресурси. Ідеальна ситуація – це будівництво корветів, які можуть стати універсальною платформою для використання на всю глибину морської операційної зони. Корвет має ракетну зброю, протиповітряну оборону і протичовнове озброєння. З інших позитивів проекту корвет – значна частина систем, які складають цей корабель можуть вироблятися у нас. А це – відродження кораблебудування і потужний імпульс у розвиток високих технологій, а також позитивний внесок у соціально-економічні аспекти розвитку регіонів України, де розташовані підприємства кораблебудування та суміжних галузей. Головна проблема з корветом – його висока вартість. В цих умовах, можна говорити про будівництво менших кораблів (водотонажністю 500 тонн або навіть менших) з можливістю їх модульного оснащення – ракетним чи протичовновим озброєнням. При цьому, важливо виходити з уніфікації систем, які можна використати спочатку при будівництві менших кораблів, а далі – корветів. Поставки американських катерів Mark VI можуть заповнити нішу так званого “москітного флоту”, але з обов’язковою умовою – якщо певна частина цих катерів будуть поставлятися з ракетним озброєнням.
Важливим питанням є швидке нарощування протиракетних та протиповітряних можливостей ЗСУ. Росія має повну перевагу у ракетній зброї. На озброєнні ЧФ РФ стоїть близько 200 ракет, які можуть уражати як морські цілі, так і цілі на території України. У складі 20 та 8 армій ЗС РФ, які стоять на кордонах з Україною, є ракетні бригади з сумарним залпом 96 оперативно-тактичних ракет “Іскандер”. В окупованому Криму та довкола України базуються сотні сучасних російських бойових літаків. Тому, Україні конче потрібні сучасні системи ПРО та ППО. Звісно, найкращим виходом є закупівля американських систем ПРО/ППО Patriot, а також нових винищувачів західного виробництва. Але ці системи дуже дорогі. Для порівняння – польська програма ППО, пов’язана із закупівлею Patriot, розрахована на близько $10 млрд. У нас країна більша, загрози вищі, а тому і сума на закупівлю цих систем буде більшою. Ведуться й українські розробки у сфері ППО. Думаю, найоптимальнішим виходом стане комбіноване посилення ЗС України і американськими, і українськими системами.
Що стосується закупівлі західних багатофункціональних літаків – то вже зараз варто розпочати підготовку до тендеру, в якому мають взяти провідні західні виробники. Думаю, головними конкурентами на українському ринку стануть американські F-16 (або й F/A-18E/F) та шведські JAS 39 Gripen. Питання закупівлі винищувачів – нелегке, стратегічно важливе і дороге, а тому має відбуватися максимально ефективно та з урахуванням всіх можливих аспектів.
Окремий напрямок – новітні безпілотні системи. В авіації ці системи вже можуть заміняти традиційні літаки для виконання широкого спектру завдань, в тому числі, й ударних. А тому при закупівлі традиційних багатофункціональних літаків є сенс розглянути можливість делегування частини їх завдань безпілотним системам. Це може зекономити значні ресурси.
На флоті безпілотні, автономні, роботизовані системи можуть стати тим асиметричним та відносно дешевим інструментом, який дозволить швидко закрити прогалини у морській патрульній авіації, традиційних підводних системах озброєння, стати інтегральним елементом системи висвітлення обстановки та цілевказання.
Критично важливим запитанням залишається де взяти гроші на всі ці надзвичайно дорогі і ресурсозатратні системи. Відповідь насправді є – створювати сприятливі умови для залучення західних партнерів як у сфері інвестицій, так і передачі технологій та локалізації виробництва в Україні. На цьому напрямку є позитивні сигнали – наприклад, нещодавно ухвалений Закон “Про оборонні закупівлі” – це революційний прорив, який має зруйнувати радянську систему закупівель для ЗСУ та інших силових відомств. Разом з реформуванням “Укрооборонпрому” з корпоратизацією держпідприємств та більш широким процесом розбудови сучасної оборонної промисловості в Україні при безпосередній участі та координації нового Міністерства стратегічний галузей, будемо сподіватися вже у найближчий час матимемо нову оборонно-промислову “екосистему”, яка зможе швидко набрати темпів у нарощуванні боєздатності української армії.
Михайло Самусь,
заступник директора ЦДАКР з міжнародних питань
