Фахівці Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) пропонують свій погляд на ключові тенденції у сфері безпеки і оборони в 2019 році
Цьогоріч Україні належить подолати фінальний етап електорального циклу. У порівнянні з 2014 роком, нинішні кампанії (президентська та парламентська) проходять в принципово інших реаліях української дійсності. П’ять років тому революційна ейфорія та патріотизм, підігрітий агресією РФ, сформували потужний суспільний запит на об’єднання. Сьогодні ж він ледь помітний під товщею політичної боротьби. Учасники президентських перегонів зорюють та засівають вузькі електоральні поля, послуговуючись малоефективним реманентом популізму. Тож, хоч останні роки примножили безпекові виклики для країни, передвиборча кампанія виявила в середовищі політичних еліт брак стратегічного бачення розвитку держави в умовах перманентної загрози з боку Кремля.
Уроки політизації державної безпеки
Президентські перегони офіційно стартували в останній день минулого року, однак коробка передач країни була переведена в режим «вибори» значно раніше. За цей час оборона держави опинилася в гравітаційному полі внутрішньополітичного дискурсу. Дана обставина зв’язує руки головнокомандувачу, особливо якщо він не готовий жертвувати своїми президентськими амбіціями. Яскравий приклад – рішення про введення воєнного стану у відповідь на загрозливий розвиток Азово-Керченської кризи 25 листопада. Президент Порошенко не зміг провести через парламентське сито формат воєнного стану, що був спершу озвучений на засіданні РНБОУ. Верховна Рада, яка практично безвідмовно ухвалювала важливі для Адміністрації Президента законопроекти (хоч часто зі скрипом), цього разу «стала на диби» і суттєво урізала початковий варіант. Такий «відіграш назад» зробив позицію влади недостатньо переконливою. Не дивно, що більшість громадян скептично оцінила доцільність такого кроку. Суспільна мобілізація відбулась навколо підтримки полонених українських моряків та засудження дій Росії. В той же час ініціатори воєнного стану в Україні не були вшановані ані лавровими, ані навіть миртовими вінками.
Навпаки, політичні опоненти взялись трактувати похід українських військових суден з Одеси до Бердянська як політичну технологію команди діючого президента (варто зауважити, що дану версію завзято роздмухують державні медіа РФ). Захід, у свою чергу, більше уваги приділив питанню збереження дати президентських виборів, ніж реакції на відверто ворожі провокативні дії Кремля, які приховують чималі загрози для всього Чорноморського регіону.
Ймовірно, на Банковій врахують цей урок протистояння на Азові. Тож в 2019 році українська дипломатія продовжить докладати зусиль для залучення міжнародних спостерігачів до району напруженості – Керч-Єнікальскього каналу, а в перспективі всієї акваторії Азовського моря. Втім до виборів залишається надто мало часу щоб переконати міжнародну спільноту діяти більш активно, не кажучи вже про російське керівництво, яке досі не виказувало зацікавленості у присутності ОБСЄ в Керчі та на Азові. Тому не виключено, що ця місія ляже на плечі вже нової (або старої нової) влади.
Передвиборча лихоманка не оминула і сфери зовнішньої політики України. Природно, більшість представлених широкій публіці кандидатами в президенти ескізів майбутнього міжнародного курсу Києва виконані на тему винайдення переговорної формули по Донбасу і Криму. Умовний «проєвропейський» фланг опозиції чи не в один голос закликає покінчити з Мінськими домовленостями (принаймні у їхньому нинішньому форматі). Шаблонною є і пропонована альтернатива – «Будапештський» формат, як дітище однойменного меморандуму від 1994 року. У зв’язку з цим, в ЦДАКР зауважують, що гіпотетичний Будапештський майданчик не запрацює лише завдяки бажанню нової української влади. Однак ті, хто найбільш завзято педалює ідею трансформації «Мінська» в «Будапешт», досі не запропонували на розгляд суспільства очищеного від популізму і шапкозакидництва механізму перезапуску переговорного процесу.
Влада дотримується принципово іншого порядку денного – уникає зайвих згадок про Мінський формат і підігріває тему інтеграції до ЄС та НАТО. Важливим акордом цієї тактики стане закріплення євроатлантичного курсу України в Основному Законі (Петро Порошенко наполягає на тому, щоб Верховна Рада вже в лютому 2019 прийняла в другому читанні відповідні зміни до Конституції України).
Перші обриси нового парламенту
Електоральна турбулентність 2019-ого триватиме до листопада, коли стануть відомі результати парламентських виборів. Після цього на нас очікує запекла коаліціада (процес може затягнутися до січня 2020 – такі часові рамки відводить Конституція України та Закон України Про регламент Верховної Ради України). Варто зазначити, що саме на цей період припадає завершення терміну пролонгації Закону України Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) ( а саме 31 грудня 2019 року). Тож чергове продовження дії документу може стати першим тестом на міцність нової коаліції, адже попри непопулярність цього «напівфабрикату» Мінських домовленостей, зрив голосування може спровокувати послаблення санкційної політики ЄС.
Жовтневі парламентські вибори остаточно визначать конфігурацію влади в Україні. Сьогодні електоральні вподобання українців вказують, що жодна фракція не зможе «власноруч» формувати уряд навіть за умов широкого залучення «мажоритарних» самовисуванців і «тушкування» опонентів. Відповідно, переможцю президентських перегонів доведеться йти на суттєві поступки «союзним» фракціям, що в перспективі може спричинити натягнуті відносини новообраного (чи переобраного) президента з парламентом та урядом.
Така диспозиція повертає Банкову в парламентсько-президентську реальність. Завдяки впливу на більшість в Раді президенту Порошенку вдалось відновити контроль над ключовими ділянками виконавчої влади, що значною мірою нівелювало реставрацію конституційної реформи 2004 року. Навіть якщо чинному президенту вдасться переобратися на другу каденцію, в новому скликанні парламенту він навряд чи отримає такого зручного союзника як Народний фронт. (Викликавши на себе вогонь невдоволення від непопулярних реформ, фронтовики карколомно втратили рейтинг. Відтак, острах перевиборів залишив політсилу в фарватері політики Адміністрації президента – навіть зрежисована Порошенком відставка прем’єра Яценюка не викликала «бунт на кораблі»).
Військово-морські пріоритети 2019-ого
Азово-Керченська криза засвідчує потребу в розвитку оборонних спроможностей військово-морського флоту України. Командування ВМСУ ставить за мету до 2020 року збільшити військовий флот утроє. Однак такі оцінки виглядають завищеними з огляду на скромні об’єми державного замовлення. Так, на київському ПАТ «Кузня на Рибальському» протягом 2019 року заплановано будівництво двох десантно-штурмових катерів «Кентавр» і двох катерів «Гюрза-М».
Як вважає директор ЦДАКР Валентин Бадрак, «цілком очевидно, що за непорівнянного розкладу сил Україна має зосередитися на розумному комбінуванні всіх можливостей у розвитку потенціалу протидії країні-агресору на морі». При цьому фахівець визначає ряд пріоритетів посилення безпеки країни на морському напрямку, зокрема:
- Випробування та прийняття на озброєння високоточних засобів ураження (мова в першу чергу про протикорабельну крилату ракету (ПКР)«Нептун» (державні дослідження завершаться орієнтовно в квітні 2019), авіаційні крилаті ракети та ПКР для ракетних катерів, а в перспективі — корветів);
- Нарощування сухопутної компоненти (створення умов для оперативного встановлення мінного загородження, а також проведення протидесантних операцій, збільшення сил спецпризначення ВМСУ, з акцентом на морську піхоту);
- Активізація робіт зі створення угруповання ракетних катерів (передбачається використання трьох підкласів бойових катерів: пошуково-ударних, амфібійних і протимінних);
- Пошук можливостей для порятунку корветної програми.
Також, з позиції заступника директора з міжнародних питань ЦДАКР Михайла Самуся, Україні слід докласти потужних зусиль, в тому числі і за допомоги наших партнерів, насамперед, Сполучених Штатів, з отримання ефективного протиповітряного, ракетного і військово-морського озброєння.
В ЦДАКР переконані, що забезпечення цих напрямків повинне залишатись у фокусі уваги держави впродовж 2019 року попри можливі поствиборчі кадрові пертурбації.
Як Кремль атакуватиме українські вибори
Загальнонаціональні вибори часто генерують вразливості державної безпеки навіть у мирний час. Протягом 2016-2017 років Кремль сформував цілий «послужний» список втручань у різноманітні форми волевиявлення в державах Заходу. Було б наївно очікувати, що вибори в Україні омине подібна участь. В той же час, інструментарій Москви в контексті зриву виборчого процесу в нашій країні є досить обмеженим. По-перше, умовний «проросійський» кандидат позбавлений навіть теоретичної можливості перемогти в другому турі, допоки триватиме окупація Криму та частини Донбасу. Ще меншими є можливості Кремля щодо організації акцій ненасильницьких акцій протесту, які б паралізували центральні інституції. Росія паталогічно не вміє проводити політику «м’якої сили», що засвідчили події 2014 року – так звана «руська весна» трималась на зброї і залякуванні чи фізичному знищені незгідних в охоплених вірусом сепаратизму районах. Тому за оцінкою ЦДАКР, в доступному арсеналі Кремля залишаються дезінформаційні кампанії, одиничні провокації на дільницях в прифронтових районах Донецької та Луганської областей та втручання в роботу Центральної і окружних виборчих комісій через кібератаки.
Не секрет, що Кремль заморозив переговори з чинною українською владою на всіх можливих дипломатичних майданчиках – формально до виборів президента. Втім навіть поразка Порошенка, не стане достатнім стимулом для Москви щодо поступок новому українському лідеру. На сьогодні поле для компромісу обмежується питаннями обміну (в першу чергу полонених моряків) та підтримки низької інтенсивності боїв на Донбасі.
В ключових питаннях двосторонніх відносин позиції сторін занадто полярні для початку реального діалогу. Відтак вкрай малоймовірно що 2019-тий стане проривним роком в питаннях миротворчої місії чи врегулювання статусу Азовського моря і Керченської протоки.
Вочевидь, Москва зацікавлена в збережені існуючого статус-кво, який фіксує Мінські домовленості. Тому більш досяжною вбачається своєрідна «реформа» дипломатичного процесу на рівні «нормандської четвірки». Цей формат з 2016 року перебуває в анабіозі, тож не дивно, що в країнах, які не потрапили в «четвірку», але претендують на роль регіонального лідера, росте спокуса «струсити попіл згаслої цигарки». В першу чергу, мова про Польщу. Нещодавно Міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутович виступив з пропозицією приєднання США та ЄС до «нормандського» формату. «Німеччина і Франція, можливо, вважають, що вони представляють Європу, але, на нашу думку, це не так» – запустив по камінцю в городи Меркель і Макрона польський міністр.
В ЦДАКР вважають, що Києву слід зважено оцінювати подібні ініціативи польської сторони. По-перше, поміж країнами ЄС немає єдності в питанні політики відносно Росії. Тож складно уявити, що певний компромісний делегат ЄС зможе вибудувати ефективний діалог в трикутнику з Києвом та Москвою. По-друге, у Вашингтоні і справді звучить позиція – Америка готова приєднатись до переговорів по Україні, як тільки на це погодиться Кремль. Однак, зважаючи на кризу довіри Вашингтона і Москви, реалістичність такого сценарію в найближчі роки дорівнює нулю. Інше питання – чи було би виправданим кроком залучення до крихкого переговорного процесу адміністрації Трампа, який в міжнародній політиці діє за принципом слона у посудній лавці?
