Рівно за тиждень до кінця 2019 року будівельники сербської ділянки газопроводу «Турецький потік 2» заклали в землю останню трубу сербського сегменту газогону, який має довжину протяжністю 403 км і пролягає від болгарсько-сербського до сербсько-угорського кордону. Після виконання робіт, що залишились на маршруті через Сербію – будівництво технічних споруд, вимірювальних, очисних та насосних станцій, які займуть кілька тижнів – країна буде готова до отримання перших поставок російського газу по новому газопроводу вже в травні цього року.
Буде готова, але це не обов’язково означає, що отримає, особливо з огляду на те, як на сьогодні розвивається ситуація навколо другої гілки «Турецького потоку». Більш того, ніхто в Сербії – ні чиновники, ні експерти – сьогодні не наважується з упевненістю сказати, коли перший російський газ піде по сербській ділянці газопроводу. Натомість є немало тих, хто не виключає можливості того, що газопровід взагалі залишиться порожнім.
Можливо, скептицизм останніх і є поясненням того, що прокладка в Сербії останньої труби другої гілки «Турецького потоку 2» пройшла без жодних урочистостей та присутності ЗМІ. Що цікаво, й сам початок реалізації «одного із стратегічно важливих проектів для майбутнього та розвитку Сербії» (як його охрестив міністр енергетики Сербії Александр Антіч) здійснювався також без особливих почестей та уваги з боку топ-чиновників.
Новину про цю подію 24 грудня повідомив громадськості директор державного газового оператора Srbijagas Душан Баятович. Він розповів журналістам місцевого провладного телеканалу РТС, що компанія Gastrans (спільне підприємство російського «Газпрому» і Srbijagas), в рекордно короткий термін добудувала сербську ділянку «Турецького потоку 2», а також що всі 100% потужностей «Турецького потоку 2» продано. В Белграді очікують, що газопровід забезпечуватиме країну 8,7 млн м³ газу щодня, або 3 млрд м³ на рік, який буде частково використовуватись на внутрішньому ринку, а також експортуватись до сусідньої Боснії і Герцеговини.
В даному контексті слід зазначити, що як і міністр енергетики Александар Антіч, Душан Баятович є висопосадовцем Соціалістичної партії Сербії (СПС), лідер якої – Івіца Дачич – є одним з сербських улюбленців російських чиновників, включаючи президента Путіна. Він не пропускає жодної можливості побувати в їх компанії, демонструючи тим самим особливість особистих стосунків з Москвою. Після кожних з останніх парламентських виборів у Сербії, Дачич здійснював вояжі до Москви за інструкціями щодо того, з ким формувати коаліцію (СПС завжди мала найкращу переговорну позицію з т.з. третьої сили, від якої залежала майбутня конфігурація сербського владного олімпу).
Тож якщо хтось і знає відповідь на питання про те, чи піде російський газ по новій сербській трубі, коли це буде і в якій кількості – то це напевно будуть люди з СПС. Саме тому повз увагу місцевих експертів не пройшов той факт, що розповідаючи місцевим ЗМІ про перспективи «Турецького потоку 2», Баятович одразу вказав пальцем на сусідню Болгарію, звідки новий газогін заходить до Сербії.
Болгарська ділянка «Турецького потоку 2» починається на болгарсько-турецькому кордоні і слідує до компресорної станції біля м.Провадія, на північному сході Болгарії, а звідти – новий газопровід довжиною 474 км буде пролягати до болгарсько-сербського кордону. Сербська ділянка газогону починається поблизу м.Зайєчар на кордоні з Болгарією та перетинає сербсько-угорський кордон поблизу м.Горгош. Угорська ділянка матиме протяжність лише 15 км, однак її будівництво фактично поки ще не починалось. Відповідно до заяв місцевого газового оператора FGSZ, нещодавно відбулось лише попереднє бронювання транзитної потужності для будівництва інтерконектора на угорсько-сербському кордоні.
В планах також є побудова гілки від Белграду до Республіки Сербської в Боснії і Герцеговині.
На цьому аналіз будівництва «Турецького потоку 2» можна призупинити, оскільки наприкінці минулого року до його історії було додано два фактори, які можуть значно уповільнити або ж взагалі зупинити його реалізацію.
Перший – це угода між російським «Газпромом» та українським «Нафтогазом» про продовження транзиту російського газу через територію України. Другий – санкції США щодо компаній та пов’язаних з ними осіб, які беруть участь у будівництві газопроводів «Північний потік-2» та «Турецький потік».
Що стосується першого, то Київ та Москва поки що далекі від досягнення довготривалого миру, але є очевидним, що російський президент – можливо, розраховуючи на відсутність політичного досвіду Володимира Зеленського – намагається стабілізувати відносини з Україною там, де це можливо, наприклад, в питанні транзиту російського газу через українську ГТС. Якщо це є його політичною стратегією, то українсько-російська газова угода означає постійне використання даного транзитного маршруту на довгострокову перспективу.
Тут слід також врахувати той факт, що угодою, яка передбачає транспортування газу через Україну в об’ємах 65 млрд. м³ на рік в 2020 році та 40 млрд. м³ в наступні роки, Москва, очевидно, розраховує на альтернативні маршрути, які можуть бути побудовані в цей період. Якщо ж їй за допомогою Берліна та Брюсселя вдасться відстояти «Північний потік-2», то цього року вона буде експортувати до Європи 110 млрд м³ газу через дві нитки «Північного потоку» та 65 млрд м³ через Україну, що є достатнім об’ємом для продовження забезпечення газом всіх учасників «Турецького потоку-2».
Що стосується другого фактора, то будівництво болгарської ділянки «Турецького потоку 2», або як його називає болгарський прем’єр – «Балканського потоку» – здійснює саудівський консорціум Arcad, який, безумовно, зважатиме на наслідки американських санкцій щодо цього та ряду інших проектів. На відміну від Німеччини, Болгарія навряд чи може протистояти тиску США. Президент Путін вже зробив укол з даного приводу в бік Софії, заявивши 4 грудня в присутності свого сербського колеги Александра Вучича, який тоді перебував з візитом у Москві, що вона «навмисно» затримує будівництво «Турецького потоку 2» на своїй території і що Москва, у разі необхідності, зможе знайти шляхи для її обходу.
Незважаючи на такі слова російського президента, реальної альтернативи болгарському маршруту для «Турецькго потоку 2» на сьогодні немає…
Теоретично, альтернативні варіанти експорту російського газу до Європи в обхід Болгарії можуть включати будівництво нового трубопроводу з Туреччини через Грецію до Італії або ж використання потужностей майбутнього «Трансадріатичного газопроводу» (TAP) – одного з трьох газопроводів, які входять до т.з. «Південного газового коридору», призначеного для транспортування азербайджанського газу до Європи.
Однак, в першому випадку перешкодою є умови рельєфу Греції, які й були серед основних причин вибору болгарського маршруту.
В другому випадку «Газпром» вже заявив, що хоче скористатися Газовою директивою ЄС, яка передбачає резервування потужностей для третьої сторони-постачальника газу у всіх європейських трубопроводах. Проте початкова потужність TAP в 10 млрд. м³ є виключенням з правил ЄС на 25 років, а коли він буде в майбутньому розширений до 20 млрд. м³, лише половина буде доступна для альтернативних постачальників. Це знову ж робить оптимальним для «Газпрому» саме болгарський маршрут. Енергетична політика є ключовим інструментом впливу Росії в Європі, а газопровід «Турецький потік 2» призначений власне для закріплення російської енергетичної гегемонії у Східній Європі та на Балканах. Сербія ж є повністю залежною від Москви в питанні постачання природного газу. Її найбільша нафтова компанія Naftna Industrija Srbije знаходиться в мажоритарній власності «Газпрому». В той же час, прив’язаність другої гілки «Турецького потоку» до болгарського маршруту, ситуація навколо якого, на сьогодні, розвивається для Москви не найкращим чином, говорить про те, що у 2020 році труби сербської ділянки «Турецького потоку 2», досить ймовірно, залишатимуться порожніми.
Душан Дакович, експерт в енергетичній сфері (Белград)
