В Україні зі самого початку незалежності поруч із хаотичною торгівлею продукцією військового та подвійного призначення виникла система державних посередників. Найстаріший із них – фірма «Прогрес», яка почала діяти під дахом СБУ й уже проминула 30-річний ювілей. Сама ж система сформувалася 1996 року зі створенням ДК «Укрспецекспорт» – власне ця державна компанія сьогодні, незважаючи на ліквідацію вертикалі, здійснює від імені держави близько 60% експорту. Але попри колосальний досвід, зв’язки в країнах-імпортерах української зброї, представництва та маркетингові мережі, нині доля спецекспортерів невідома. Ззовні вони виглядають структурами-паразитами, які просто оформлюють на себе контракти з продажу продукції зовсім інших підприємств. Вони не є виробниками, тож часто дратують самих виробників, оскільки останнім доводиться звертатися до спецекспортерів, щоб реалізувати продукцію на світовому ринку озброєнь. В умовах розгорнутої реформи ОПК у менеджменту сформувалися різні погляди на майбутнє цих державних посередників. Попри пропозицію провести спільне відкрите дослідження цього питання разом із Центром досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР), владні установи зробили паузу. Тож ЦДАКР може виступити з власними пропозиціями – поки що попередніми, але здатними стати ґрунтом і поштовхом до обговорення.Варто наголосити, що остаточно доля спецекспортерів не вирішена, і поряд з підприємствами авіапрому (з авіакомпанією «Авіалінії Антонова») вони залишаються потенційною зоною не тільки дебатів, а й можливих конфліктів у середовищі самих реформаторів.
Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
Досвід спецекспортерів. Ретроспектива
Сама по собі ідея державного посередника не така вже й погана. Хоча генеральний конструктор зі створення та модернізації авіаційної техніки України Дмитро Ківа в одному інтерв’ю зауважив, що на перемовинах в Індії щодо проєкту модернізації 105 літаків Ан-32 викликав щирий подив командувача ВПС цієї країни – що таке брендове підприємство, як «Антонов», на світовому ринку представляв державний посередник «Спецтехноекспорт» (він і уклав угоду на 400 млн дол.).
У торгівлі зброєю, як і в інших сферах, більшість успіхів стає результатом «людського фактору». Наприклад, у першій декаді міленіуму керівник «Укроборонсервісу» Олександр Шарапов продемонстрував справді унікальний приклад трансформації підприємства-спецекспортера. Почав із формування документації на ремонт ЗРС С-300 і ЗРК «Бук» та опанування ремонту засобів ППО радянського виробництва (до цього в Україні такого не робили), потім освоїв гуманітарне розмінування, потім – утилізацію боєприпасів і так далі. Урешті-решт, торгівля зброєю стала для компанії одним із видів діяльності, усі інші півтора десятка видів були або монопольними, або унікальними. Як, наприклад, музейна справа та комерційне перетворення старих гвинтівок на експонати для колекціонерів зброї.
Але такі підходи – рідкість. Частіше спецекспортери «випливали» завдяки унікальним зв’язкам окремих людей, які працювали (і працюють) на ринку зброї. Наприклад, спецекспортери «отримали в руки» (звісно, не безкоштовно) такі «круті» контракти, як постачання півтора десятка МіГ-29 до Азербайджану, близько 200 танків до Ефіопії, великий контракт на ремонт військових вертольотів у Туреччині та багато інших.
З іншого боку, з роками стрімко зростали й апетити спецекспортерів. Наприклад, якщо в «ранні роки» укладали унікальні контракти, як, наприклад, продаж «Укрспецекспортом» 4 станцій пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга» Китаю по 25 млн дол. – при вартості одного комплексу 5 млн дол., то останніми роками спецекспортери намагаються збільшити результативність за рахунок комісійних – вони давно не обмежуються 10%. Наприклад, зі ЗМІ відомо, що у 2017 році зірвався вигідний контракт на постачання бойових машин до однієї з держав Південно-Східної Азії через завищені 15% комісійних, які зробили угоду невигідною. А директор ТОВ «Радіонікс» (розробник головок самонаведення для ракет) Станіслав Зав’ялов згадував у 2017 році контракт із 37% комісійних для одного з вітчизняних спецекспортерів, додавши, що «це вирок рентабельності проєкту». Як негативний досвід взаємодії з посередниками він згадував істотні затримки з виплатами підприємствам від зовнішньоекономічних операцій; з «Радіоніксом» був приклад аж 8-місячної затримки.
Трапляється таке й нині. Коли, скажімо, підприємству “Укроборонпрому”, яке вже отримало права спецекспортера, вказують приблизно так: ви в цю країну в Південно-Східній Азії, будь ласка, до 2022 року не лізьте, бо там працює спецекспортер, аби ви йому не нашкодили. Отже, у нас звикли до штучного регулювання, особливо коли йдеться про перерозподіл фінансових ресурсів.
Саме тому і державні, і приватні підприємства почали запеклу боротьбу за власні права – отримання дозволу від держави на самостійний (без спецекспортерів) експорт. Знадобилося три роки, щоб у владі зрозуміли необхідність лібералізації цього специфічного ринку. Точніше для появи таких змін довелося змінити владу.
Торгівля зброєю любить тишу. Тож ми знаємо лише окремі епізоди… Але й вони показові.
Трансформація спецекспортерів. Чи можливі нові рамки для старих ідей?
Що робити зі спецекспортерами в умовах реформи ОПК?
На початку жовтня 2020 року віцепрем’єр-міністр України – міністр з питань стратегічних галузей промисловості України Олег Уруський в інтерв’ю інформаційному агентству «Оборонно-промисловий кур’єр» розповів, що число спецекспортерів зменшать до трьох: залишаться «Укрспецекспорт», «Спецтехноекспорт» і «Прогрес». «Спочатку їх планували вивести зі складу «Укроборонпрому», сьогодні вирішуємо, чи вони залишаться у складі «Оборонних систем України», чи будуть підпорядковані напряму міністерству. Я схиляюся до останнього. Та вважаю, що спецекспортери не повинні надавати кошти підприємствам, які мають заборгованості, зокрема із заробітної плати. Ба більше, я вважаю, що з часом спецекспортери взагалі відімруть, оскільки холдинги будуть спроможні торгувати самостійно».
При цьому виявилося, що вже тоді в Укроборонпромі було дещо інше бачення, яке обережно висловив в.о. генерального директора державного концерну «Укроборонпром» Ігор Фоменко: «Сьогодні спецекспортери працюють не лише в інтересах підприємств концерну, а й інших відомств, зокрема: космічного агентства, державних і приватних підприємств. Насправді для нас, керівництва Укроборонпрому, головне – це зберегти вибудовану впродовж десятків років систему збуту спеціальної продукції на світовому ринку озброєнь, зберегти репутацію та довірливі відносини на ринках окремих країн. Тому кому будуть підпорядковані спецекспортери – другорядне. Вкрай важливо, щоб налагоджена система продовжувала працювати».
Коли ЦДАКР почав дискусію про можливе перетворення спецекспортерів на такі собі невеличкі інвестиційні компанії, цю ідею формально підтримали і в Мінстратпромі, і в Укроборонпромі.
«Так. Ми не тільки плануємо бути інвесторами, але й залучати фінансування та технології з боку вітчизняних і закордонних компаній, зокрема приватних. А також створювати спільні підприємства з іноземними партнерами», – зазначив генеральний директор державного концерну «Укроборонпром» Юрій Гусєв.
Відповідаючи на питання, чи можуть спецекспортери перетворитися на інвестиційні компанії, Олег Уруський висловив переконання, що вони мали б бути ними із самого початку: «І так задумувалось, зрештою. Частково це було реалізовано. Може, вони стануть частиною Агенції оборонних технологій. Можливо, державна інноваційна фінансова кредитна установа поглине їх. Поки що стосовно цих питань ведеться дискусія».
До речі, ідея ЦДАКР полягає в тому, щоб спецекспортери почали використовувати свої прибуткові ресурси та, ймовірно, частину обігових коштів для участі у виробництві високотехнологічної техніки, яка має експортний потенціал. Або, що може розглядатися вже як наступний крок, виступали співорганізатором розробок і виробництва цілком нових зразків. Безумовно, з урахуванням спільного володіння такими технологіями або продукцією – це вже предмет домовленості спецекспортера з розробниками та виробниками.
Виявилося, що певний досвід таких проєктів уже набувається. Зокрема, це робить «Укрспецекспорт». Харківський завод імені Малишева отримав замовлення на виготовлення одного танка «Оплот», який може взяти участь у параді до Дня Незалежності. Фінансує цей проєкт ДК «Укрспецекспорт». Отже, незважаючи на те, що наявна програма імпортозаміщення в танку «Оплот» (він має вагому частину комплектуючих російського виробництва), розрахована до 2023 року, спецекспортер узявся фінансувати серійний зразок.
«Якщо брати наш недавній контракт з ДП “Завод ім. Малишева” на виробництво танка «Оплот», то це дійсно дуже важливий крок. Це інвестиція, яку ми робимо в першу чергу в можливість просування цієї техніки на наші базові та нові ринки», – зазначив в інтерв’ю Security Talks генеральний директор «Укрспецекспорту» Вадим Ноздря. Він визнав, що йшлося про включення певної кількості танків «Оплот» у державне оборонне замовлення, але проєкт не є частиною цього процесу. Водночас інвестиція «Укрспецекспорту» забезпечує постачання імпортних комплектуючих, зокрема тепловізійних камер.
Насправді це ще «напівінвестиція». Бо передбачає вкладення коштів у фактично готову (у технологічному сенсі) версію продукту. Однак може стати прикладом для нових стратегій спецекспортерів.
Досить часто в приватному сегменті вітчизняного ОПК виникає ситуація, коли у розробках підприємство сягає «даху». І через дефіцит ресурсів, і внаслідок відсутності механізмів закупівлі в держави власне бойових модулів, і через відсутність ресурсів розгортання серійного виробництва власними зусиллями. Спецекспортеру така ситуація дає шанс стати співвласником сучасних систем.
Звісно, є приватники, які, як кажуть, ідуть власним шляхом. Скажімо, приватна компанія «Рамзай» за рахунок експортних контрактів (поки що через державного спецекспортера) створила не тільки власне конструкторське бюро, але й виробництво. І веде кілька проєктів, зокрема, у сфері розробок систем управління озброєнням вертольота і створення бойової безекіпажної системи.
Інше приватне КБ – «Роботікс» – створило наземний роботизований комплекс, який здатен виконувати кілька функцій: бути транспортником, базою для встановлення бойового модуля або комплексу розвідки та/або радіоелектронної боротьби (РЕБ). Але тут потрібен партнер від імені держави, оскільки КБ не спеціалізується на організації серійного виробництва. Якби, скажімо, спецекспортер визначив наявність експортного потенціалу, міг би в межах плану-мінімуму стати співучасником серійного виробництва. А в межах плану-максимуму – створити спільний проєкт, у межах якого на наявну, до речі, перевірену нинішньою війною на сході, платформу були б встановлені ракети із комплексом управління від ДержККБ «Луч» – саме ті, які вже випробовуються на вертольоті. Звісно, у такому разі вкладені ресурси забезпечили б спецекспортеру статус співвласника та дозволили б просувати таку техніку на світовому ринку. Тим більше, що президент Зеленський у грудні 2020 року особисто ознайомився з розробкою і навіть дав розпорядження продемонструвати першого українського бойового робота на параді до 30-річчя незалежності України. Це один із багатьох прикладів.
Що потрібно для їхнього втілення? Спробуємо розглянути моделі.
Співіснування в сучасних умовах. Мистецтво можливого?
Отже, на які кроки має зважитися влада, щоб новаторські моделі запрацювали?
Передусім повністю відпустити ринок. А саме: дозволити торгівлю продукцією та послугами військового і подвійного призначення підприємствам усіх форм власності. Це збільшить експорт зброї, покращить залучення приватного капіталу в розробки. Однак цей процес не має розтягуватися на роки, як нині. У приватному секторі кажуть, що процес надання прав спецекспортера триває в середньому близько року, а міг би 1-1,5 місяця. Ба більше, у Міністерстві розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України поки що виступають проти надання повноважень на право здійснення експорту посередницьких (брокерських) послуг військового призначення приватним підприємствам. Зазначають, що це питання завчасне.
Зокрема, відомо, що нині Мінекономіки вважає: необхідно розробити передусім критерії визначення наявності власного виробництва для кожного з приватних підприємств, що мають намір виходити на світовий ринок озброєнь самостійно, тобто під наглядом держави, але без спецекспортера. Таке рішення було прийнято на робочій нараді в Мінекономрозвитку під головуванням заступниці міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Світлани Панаіотіді.
Це, у свою чергу, виключає можливість надання повноважень на право здійснення імпорту/експорту товарів військового призначення та товарів, які містять відомості із державною таємницею для приватних підприємств.
Водночас представники недержавних профільних об’єднань та аналітичних структур наполягають, що питання надання повноважень на право здійснення брокерських послуг для приватних підприємств є важливим чинником забезпечення зростання показників експорту зброї та й розвитку ОПК. А затягування його розгляду шкодить розвитку приватного сектору ОПК. Зокрема, в Лізі оборонних підприємств України (налічує майже 70 підприємств – В.Б.) переконані, що не всі приватні підприємства будуть отримувати повноваження на самостійне здійснення експорту оборонної продукції, а декотрі будуть здатні реалізовувати невелику кількість контрактів. Тож багатьом підприємствам приватного сектору ОПК не потрібно буде тримати на підприємстві власні представництва з експортного контролю.
Але в разі експорту вони будуть вимушені звертатися до державних спецекспортерів. Якби існували приватні спецекспортери, то підприємства мали б вибір і могли б звертатися до приватників, які надавали б послуги, аналогічні тим, що надають державні спеціальні експортери. Тобто йдеться про побоювання влади утворити конкуренцію і намагання зберігати монополію на експорт зброї. А питання розробки означених критеріїв власного виробництва підприємства – це, якщо відверто, кілька днів роботи групи уповноважених чиновників.
У ЦДАКР також вважають, що загальна ідеологія лібералізації ринку в Україні має передбачати появу приватних спецекспортерів, тобто таких приватних підприємств, які мали б право на здійснення експорту посередницьких послуг військового призначення на світовому ринку озброєнь. Це утворило б певну конкуренцію і забезпечило спрощені умови виходу на світовий ринок озброєнь приватних підприємств.
Між іншим, така стриманість держави може стати негативним досвідом. Як відомо, 4 лютого Міжвідомча комісія з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю (МКВТС) – структура, що узгоджує питання участі України у світовому ринку озброєнь, – ухвалила отримання приватною компанією «Оборонні технології» права надавати «брокерські послуги» на світовому ринку озброєнь. Що породило б першого приватного спецекспортера. Тепер уряд натиснув на гальма.
Іншим не менш вагомим питанням є можливість спецекспортера забезпечити за рахунок держави підготовку виробництва нової номенклатури озброєння. Скажімо, згаданий бойовий робот потрапив у відповідний список закупівлі. Однак на підготовку виробництв держава надає ресурс виключно державним підприємствам. Це привід зайвий раз нагадати, що рівних прав підприємств в Україні немає, попри війну та розуміння необхідності розвитку оборонних технологій. Однак наявність державного спецекспортера могло б зняти питання та сприяти формуванню державно-приватних структур навіть у нинішніх умовах.
Експерти аналітичного центру переконані, що Україна, в разі заохочення владою самих спецекспортерів до таких перетворень, зберегла б їхні багаторічні напрацювання на світовому ринку і відкрила б нові можливості не тільки для сфери торгівлі зброєю, але й для переозброєння самої армії. Схожий шлях об’єднання зусиль держави та приватних розробників вже давно використовується в країнах НАТО (там просто немає спецекспортерів), але чомусь такий стандарт важко втілити в життя у країні, яка воює та потребує новітньої зброї.
Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
