Керівник секції Азійсько-Тихоокеанського регіону ЦДАКР Юрій Пойта взяв участь в міжнародній науковій конференції, яку організував Інститут філософії, політології та релігієзнавства Комітета науки МОН Республіки Казахстан на тему “Формування казахстанської індентичності: проблеми і виклики”. Пойта виступив із доповіддю на тему національної ідентичності українців щодо наявних проблем, які в результаті створили сприятливі умови для агресії РФ проти України. Він надав характеристику цілеспрямованим та послідовним зусиллям РФ по розмиванню української національної ідентичності з метою поступової інтеграції України до “русского міра”.
Питання розвитку, поточного стану і проблем національної ідентичності українців на даний момент є досить гострим, і впливає на поточну внутрішньополітичну і зовнішньополітичну ситуацію в країні. Більшість українських фахівців схиляються до точки зору, що процес формування стійкої української ідентичності ще не завершився. Цьому завадили окремі історичні аспекти: відсутність державності і розчленування української території між різними державами в минулому, роздвоєність самоідентефікаціі, виділення українців з християн Річчю Посполитою, перехід під протекторат російського царя в 1648 р., формування після цього “малоросійської” ідентичності, яка істотно ускладнила звільнення національної свідомості від комплексів провінціалізму і неповноцінності. Надалі, слабкість національної ідентичності стала причиною невдачі української революції 1917-1921 рр., Цим же обумовлені і труднощі в становленні сучасної української політичної нації [1, с. 627].
Під час радянського періоду ще більш посилилася тенденція до розмивання української ідентичності та формування так званого підконтрольного “малороса”, який своє особисте фізіологічне виживання і відносне матеріальний добробут ставить куди вище, ніж історичну долю свого народу і самої України [2].
Після здобуття Україною незалежності, формування національної ідентичності було надзвичайно ускладнено різноманіттям етнонаціональних і регіональних ідентифікацій. Великі групи людей, які юридично були громадянами України, жили в різних за національною визначеності ціннісно-смислових полях, що знаходяться під впливом різних міфологем. Український соціум не відчував себе в достатній мірі українцями: поняття “патріотизм”, “національна самоповага” широко застосовувалися тільки в політичному дискурсі. При цьому спостерігалася як гостра ностальгія, так і відторгнення всього радянського [1, с. 627].
Основними проблемами в період з 1991 року були:
– Незавершеність формування української нації, що було зафіксовано всіма соціологічними службами. Зокрема, згідно з дослідженнями 2013 року, патріотами своєї країни вважало себе 81% опитаних, а за її незалежність проголосували б тільки 61%. Тому патріотизм і підтримка незалежності в Україні не були тотожні. Так само не тотожні були і мовна визначеність і підтримка ними незалежності. Серед респондентів, які вважали рідною мовою українську, підтримували незалежність майже 80%. Серед респондентів, які вважали рідними одночасно російський і український, таких близько половини. А серед тих, які вважають рідною лише російська, – третину. І тільки 46% опитаних були готові, в разі виникнення загрози, відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках [3].
На думку українських дослідників, ці цифри свідчили про суттєвої деформації в національно-політичному житті України, коли від 20 до 25% громадян держави відносили себе до «російсько-радянському світу». У той же час спостерігалося дуже специфічне розуміння патріотизму, яке полягало в готовності боротися зі зброєю в руках за цілісність України, яка буде знаходитися в статусі колонії або протекторату «великої Росії» [3].
Ця проблема в значній мірі лежить в тому феномені, який можна назвати об’єктивною спадщиною колоніального (неоколоніального) часу. Починаючи від ментальних, глибоко підсвідомих установок, які вкорінені в культурі та побуті, і сформувалися ще під час періодів поділу України між тими чи іншими державами і закінчуючи різними заходами економічної і культурної інтеграції регіонів країни до колишнього «всесоюзному» простору.
– Надзвичайно актуальною була і проблема протидії цілеспрямованому розмивання української ідентичності з боку Росії. Для досягнення своєї мети (інтеграції України або її більшої частини до «русского мира» були використані політичні, економічні, соціокультурні та інформаційні важелі (не в останню чергу – за допомогою стратегії непрямих дій в інформаційно-культурній сфері), а на додачу – традиційні спецоперації спецслужб. Проблема ускладнювалася тим, що фактично в одному руслі з російським керівництвом, але виходячи з власних інтересів, в ці роки діяли і намагаються діяти до цього дня провідні представники політичного істебл шмента і олігархату України [3].
– Розмивання зсередини української ідентичності, починаючи з 2010 року, здійснювалося системою освіти. Так звані «реформи» 2010 року вели до нового «розрізання» України на частини відповідно до мови навчання (реально при виборі російської мови навчання українців у багатьох випадках в школах де-факто просто був відсутній; до загальної «деукраїнізації України», коли на перший план висувались чисто радянські фігури (історія, краєзнавство), проте нерадянські відсуваюлися у тінь. А також, до свого роду формування сприйняття через освітню систему про «спільну з Росією і Білоруссю історію та культуру» що заміщувало українськість «русскім міром» [3].
– Інформаційна деколонізація – це наступна проблема. Більшість ЗМІ України, перш за все телевізійні, виконували фактично націоруйнуючі функції. Тому, не тільки формування єдиної національної ідентичності, але й нормальний розвиток України, як суспільства і держави, було неможливо без виправлення ситуації. В українському інформаційному просторі домінувала Росія. Територія України була пронизана зі сходу на захід і з півночі на південь телеканалами РФ, які наполегливо і послідовно формували в свідомості мільйонів українських телеглядачів російське бачення політичних подій в Росії і Україні, а головне – нав’язували свою думку щодо української держави, української історії та культури [3].
– Ще одна проблема – фальсифікація історичної пам’яті. Фальшива історична пам’ять передавалася з покоління в покоління і постійно коректувалася за допомогою мас-медіа, формуючи спотворене уявлення про національну історію, і в кінцевому підсумку створивши спотворену модель національної ідентичності з подвійною лояльністю [3].
Після подій 2014 року в Україні були заборонені російські ЗМІ, також були проведені заходи щодо суттєвого збільшення україномовного контенту в медіа, телебаченні, книжкової продукції і т.д. В результаті цього на даний момент вже спостерігаються деякі зміни, чому свідчать результати досліджень і соціологічних опитувань. Зокрема, за даними соціологічної групи «Рейтинг», станом на 2019 рік, незалежність підтримали б уже не 60%, як в 2013, а 80%, що відповідає кількості тих, хто вважає себе патріотом своєї країни. Також, зріс відсоток тих, хто ідентифікує себе в першу чергу як громадянина України (а не як жителя певного регіону). У 2010 році тих, хто міг себе так назвати, було 57%, в 2019 році – 65%. «Громадянин України», як ідентифікатор, на даний момент є домінуючим у всіх регіонах України, в той же час на Заході таких респондентів найбільше – 72%, в Центрі вибрали цю альтернативу – 66%, на Півдні – 62%, на Сході – 51%. Це значно більше, ніж раніше. У 2008 році, громадяни України в першу чергу пов’язували себе з місцем проживання, тобто превалювала місцева (локальна) ідентичність прихильність до конкретного місця проживання (41% опитаних), і лише третина (32%) – показали всеукраїнську ідентичність. Також, спостерігається перекіс між регіонами, з питання радянського минулого. Асоціація з «радянською людиною» властива більше жителям південного і східного макрорегіонів, а також людям старшого віку і бідному населенню [4].
На даний момент в Україні можна умовно виділити кілька груп ідентичностей, які прагнуть бути загальнонаціональними.
Перша – національно-патріотична ідентичність, чітко грунтується на збереженні самобутності українського народу, його культури, мови, звичаїв і традицій.
Друга – проєвропейська громадянська ідентичність, націлена на адаптацію європейських демократичних цінностей і пов’язують розвиток України з більш тісною інтеграцією і вступом до Європейського Союзу.
Третя група – проросійська ідентичність, активно підтримує впровадження російської мови на території України та активне зближення з Російською Федерацією.
На даний момент, ми бачимо тенденцію до зменшення чисельності третьої складової.
В основі формування загальнонаціональної ідентичності, на думку дослідників, повинні лежати наступні принципи:
• Ідея поліетнічної, соціальної, політичної згоди на основі загальноприйнятої мети – забезпечення духовного і матеріального добробуту громадян України;
• Ідея патріотизму, любові до України як визначальної цінності;
• Національна самоповага і повагу до представників інших націй і національних меншин;
• Захист прав і свобод людини і громадянина незалежно від етнічної приналежності і інших відмінностей;
• Високий рівень політичної і правової культури населення;
• Розвиток дієвого громадянського суспільства [6, с. 304].
Список літератури:
- Нагорна Л.П. Ідентичність національна [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України Т. 3: Е-І / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – До Видавництво “Наукова думка”, 2005. – 672 с., Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Identychnist_nacionalna
- Каспрук В.В. / Розмита національна ідентичність заважає українцям об’єднатися. Режим доступу: https://glavcom.ua/columns/kaspruk/rozmita-nacionalna-identichnist-zavazhaje-ukrajincyam-objednatisya-438798.html
- Грабовський С., Лосєв І., / Українська ідентичність: проблеми і виклики. Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/tema-dnya-cuspilstvo/ukrayinska-identichnist-problemi-ta-vikliki
- Результати опитування: Динаміка патріотичних настроїв українців: Серпень 2019. Режим доступу: http://ratinggroup.ua/ru/research/ukraine/dinamika_patrioticheskih_nastroeniy_ukraincev_avgust_2019.html
- Чупрій Л. / Формування української національної ідентичності – запорука єдності української нації. Режим доступу: http://volianarodu.org.ua/uk/Strategiya-dlya-Ukrajiny/Formuvannya-ukrajinskoji-natsionalnoji-identychnosti-zaporuka-yednosti-ukrajinskoji-natsiji
- Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і принципи формування. М .: НІСД, 2011. – 334 с. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/item/11040
