27 вересня 2020 року Азербайджан розпочав широкомасштабний (контр)наступ на всій лінії карабаського фронту. Запущено принципово нову фазу у вірменсько-азербайджанській війні за Карабах.
Матеріал для «Українського журналу». Текст від 16 жовтня без змін – тим цікавішими є оцінки.
У цій статті не буде далеких історичних екскурсів. Не буде і про глибину протиріч між вірменами та азербайджанцями в контексті найстарішого й найбільш заплутаного на пострадянському просторі карабаського конфлікту. Таких матеріалів вдосталь (я не про агітпроп), щоби кожен, хто зараз стежить за карабаським фронтом, склав для себе власну думку. Не у форматі емоцій «хто за кого», а для спроб розібратися в історичних причинно-наслідкових зв’язках понад 30-річної війни за Карабах. І для того, щоби спробувати зрозуміти, чому Україна на офіційному рівні сьогодні «приречена» підтримувати Азербайджан. І водночас зрозуміти недоречність лобових паралелей між Карабахом, з одного боку, і Кримом із Донбасом — з іншого, чим грішить багато небайдужих людей, що звикли жити в режимі чорно-білого геополітичного кіно. Зазначу лише, що чим глибше будь-яка сторона протистояння нині й надалі занурюватиметься в історію, тим вона далі добиватиме й без того ефемерні шанси на реальне вирішення конфлікту.
… Карабаська проблема в пострадянський період конкретно двічі була на межі вирішення. Нехай не остаточного, однак дійсно з шансами на примирення між сторонами за сприяння та реального посередництва з боку США. (Ви можете уявити собі, що колись представники Азербайджану, Вірменії і навіть невизнаної «НКР» на різних рівнях для обговорення карабаського питання збиралися в Стамбулі? А було й таке). Так-от, перша спроба в останній момент була зірвана розстрілом у вірменському парламенті в жовтні 1999 року. Тоді не лише була розстріляна вірменська політична еліта, а й де-факто зняті на майбутні десятиліття з порядку денного такі поняття, як зовнішня політика чи геополітика Вірменії. Тому під час другої спроби 2001 року в Кі-Уесті сподівань на консенсус насправді вже не було — повністю контрольований із Москви президент Вірменії, виходець із Карабаху та герой війни за Карабах Роберт Кочарян не збирався нічого підписувати в принципі. І справа не в тодішніх формулах чи форматах врегулювання. Саме з кінця жовтня 1999 року безкінечно жевріюча карабаська війна стала квінтесенцією південнокавказької регіональної політики Кремля, який досі тримає на карабаському гачку й Баку, і Єреван. Відтоді в логіці Москви долю і Вірменії, і Азербайджану почав вирішувати Карабах, а не навпаки. (Свого часу я не одразу зміг збагнути всю глибину тези одного із, що важливо, вірменських колег: «фактично, не Вірменія поглинула Карабах, а Карабах — Вірменію…»).
Упродовж 2000-х років міжнародна спільнота поступово, мовчазно й безкоштовно погодилася на одноосібний арбітраж і менеджмент Кремля карабаського конфлікту під дахом, як виявилося згодом, мертвонародженої Мінської Групи ОБСЄ. Можна скільки завгодно щиро обурюватися цинізмом Москви, яка продає озброєння обом сторонам протистояння, констатувати васальну залежність Єревана від Росії, коли в політичній чи економічній царинах Вірменію за 20 років руками «карабаського угруповання» Кочаряна/Саргсяна фактично перетворено на російську губернію… Розмірковувати про те, що війна за Карабах стала фактором політичного виживання панівних режимів у Баку і Єревані, — однак усе це буде наслідками. Похідними від міжнародного комфорту, який забезпечувала кремлівська модерація карабаського конфлікту.
Натомість, якщо будь-яке жевріюче полум’я остаточно не загасити, воно час від часу спалахуватиме. Нинішній же спалах Карабаху показовий тим, що відбувається ледь не вперше на тлі порушення багаторічної монополії Кремля на менеджмент Карабаху.
«Війни ніхто не хотів. Війна була неминучою …» (с)
Отже, чому саме зараз? Насправді на кінець вересня 2020 року «унікально» збіглася в просторі й часі низка дуже показових чинників.
В Азербайджані доктринально закріплено деокупацію власних територій, у тому числі у воєнний спосіб. Баку до цього готувався системно й наполегливо, витрачаючи значні кошти на побудову сучасних збройних сил та їхнє якісне оснащення. Серед іншого, протягом 2010-х років Азербайджан зробив ставку на закупівлю та «одомашнювання» (поки що у вигляді великовузлового складання) високотехнологічних зразків озброєнь, відходячи від практики модернізації застарілої техніки радянського (російського) виробництва. Росія залишалася ключовим постачальником озброєнь, насамперед бронетанкової техніки. Однак усе більш вагому роль тут почали відігравати Ізраїль та Туреччина, зокрема в сегменті високоточних засобів ураження, розвідувальних та ударних безпілотних авіаційних комплексів. Між Баку та Анкарою налагоджено багаторічну співпрацю на рівні генеральних штабів, ведеться системна підготовка азербайджанських військових кадрів у Туреччині. Союзницька азербайджансько-турецька концепція «один народ – дві держави» роками підкріплювалася на практиці саме в секторі безпеки й оборони.
Натомість лобове протистояння «сам на сам» із Вірменією за Карабах виключалося через російський арбітраж карабаського конфлікту. Азербайджан, розуміючи це, багато років дотримувався політики, яку образно можна охарактеризувати як «не дражнити Кремль». У Баку таким чином сподівалися на відповідні для себе дивіденди у вирішенні питання Карабаху. Москва, користуючись такою ситуацією, зберегла й розвинула потужну систему впливів та інструментів тиску на Баку, які нині прийнято називати «гібридними». (І це сьогодні окремий та ключовий виклик для адміністрації Ільхама Алієва у світлі ескалації війни за Карабах).
Надії Азербайджану на кремлівські дивіденди заграли новими барвами, коли до влади у Вірменії внаслідок «оксамитової революції» квітня-травня 2018 року прийшла команда «незрозумілого» та «чужого» — як для Москви, так і для Баку — Нікола Пашиняна. У світі росла популярність Вірменії та її нового лідера. За логікою ж Москви вірменська революція була «кольоровою», до того ж ще й безкровною — а це вже за визначенням поганий тон і окремий виклик для Кремля. Треба віддати належне Пашиняну — він зміг вирулити в піковий період революційних протестів, забезпечивши собі певне лобі в Кремлі. Так, отримавши владу, він почав вичищати на всіх рівнях старий «карабаський клан», зокрема взяв під арешт другого президента Вірменії Роберта Кочаряна (друга Володимира Путіна, до речі), однак ніяких «розворотів на Захід» чи «виходів з ОДКБ/ЄАЕС» не відбулося навіть на рівні натяків. Очікувати їх насправді було просто наївно через їхню протиприродність. На зовнішньополітичному фронті Москва отримувала від Вірменії все, що бажала. Пригадати можна, приміром, відправку до Сирії (під тиском Москви) гуманітарної місії МО Вірменії, від чого декілька разів відмовлявся скинутий під час революції Серж Саргсян.
У питанні ж Карабаху спочатку спостерігалися позитивні симптоми. Відбулася низка зустрічей на найвищому рівні у форматі Алієв – Пашинян і на рівні міністрів закордонних справ. Був період, коли на лінії розмежування в районі Карабаху протягом кількох місяців спостерігалося реальне припинення вогню, не притаманне цьому конфлікту в принципі. Однак усе почало остаточно сипатися з квітня 2020 року, коли очільник російського МЗС Сергій Лавров різко й публічно почав тиснути на Єреван з метою примусити його виконувати однойменний «план Лаврова» з урегулювання конфлікту…
Маленький неліричний відступ. З 2007 року логіка кремлівського менеджменту Карабаху обертається довкола так званих «мадридських принципів», які трансформувались у відомий, неодноразово модернізований і освячений МГ ОБСЄ «план Лаврова». Максимально спрощено сутність його полягає в такому: на початковому етапі зі складу невизнаної «НКР» Азербайджану повертаються 5 або 7 нині окупованих районів довкола власне Карабаху, які не входили до складу колишньої НКАО (т.зв. «зона безпеки» за логікою вірменських сторін). Потім перехідний період. Кінцевим же етапом має бути запуск процесу визначення статусу Нагірного Карабаху за останньою варіацією — шляхом юридично зобов’язувального плебісциту вірменського й азербайджанського населення регіону. У різні періоди, у тому чи іншому варіанті модернізації, формула Лаврова не влаштовувала то Баку, то Єреван. Москву ж такий підвішений статус-кво, у принципі, задовольняв. З іншого боку, у разі запуску «плану Лаврова», у Кремля незмінною залишалася власна ключова вимога — «миротворці» на новій лінії розмежування у т.зв. перехідний період (у парадигмі Москви читай: назавжди). Неодмінно під російським контролем, одноосібно чи під егідою ОДКБ — не принципово. Де-факто ж ідеться про нову російську військову базу, причому на території Азербайджану — де б не проходила нова лінія розмежування.
…Головне звинувачення в бік Нікола Пашиняна від вірменської опозиції (передусім від уламків Республіканської партії та інших сил, що почали гуртуватися довкола Роберта Кочаряна, спираючись на його фінансові та медіаактиви, а також на підтримку з Москви) лунали як «Нікол хоче здати Карабах». Команда Пашиняна натомість пройшла через дві виборчі кампанії, отримавши конституційну монобільшість у парламенті (реальну, а не як у Володимира Зеленського в Україні) та компромісну зі старими елітами фігуру на посаді «президента» невизнаної «НКР» (Араїк Арутюнян). На темі Карабаху Пашинян не давав політичним опонентам жодних шансів. Звідси і його гасло «Карабах — це Вірменія і крапка» і, що більш суттєво, ініціатива про повернення «НКР» за стіл переговорів у рамках МГ ОБСЄ (важливо, що в 1999 році «НКР» було виведено з переговорного процесу саме Робертом Кочаряном). Така ініціатива викликала природне обурення в Баку, а також неприродне здивування в Москві. Питання Карабаху стало набувати ознак глибокого внутрішньокремлівського протистояння.
У Кремлі добре розуміли, що похитнути позиції Пашиняна у Вірменії можуть лише провали на карабаському фронті, адже будь-які альтернативні креатури Москви є виключно токсичними для вірменського населення. Після відомої «4-денної війни» квітня 2016 року, коли Азербайджан фактично провів розвідку боєм, відвоювавши декілька висот (така собі прелюдія до нинішньої масштабної ескалації), Вірменія зробила висновки й методично готувалася до нового загострення. За таких обставин, у 2016 році після «квітневої війни» Серж Саргсян не пішов на реалізацію «плану Лаврова». В умовах же 2020 року для будь-якого вірменського лідера, який погодився б на добровільне повернення Азербайджану хоча б якоїсь частини «НКР», це означало б політичне (щонайменше) самогубство. Це чітко усвідомлював Нікол Пашинян, це добре розуміли у Москві, тиснучи на офіційний Єреван.
Ситуація вкотре зависла на роздоріжжі — або збереження статус-кво, або воєнний шлях. Статус-кво влаштовував Єреван. Москва почала нервувати, усвідомлюючи претензії Баку у свій бік щодо неспроможності «нахилити» Нікола Пашиняна. В Азербайджані державна пропагандистська машина системно накручувала населення, переконуючи його в безальтернативності воєнного шляху повернення Карабаху. Таке зависання ситуації стало окремим викликом для адміністрації Ільхама Алієва, який із кінця 2019 року запустив переформатування влади, що можна охарактеризувати як «революція еліт зверху». І справа не лише в тому, що почали вичищатися ще кадри Гейдара Алієва (багатьом із них варто було йти просто за віковим цензом) — така реконструкція не могла не наштовхнутися на інтереси кремлівського лобі в Баку…
Невідворотність нинішнього масштабного загострення на карабаському фронті стала очевидною після липневих боїв, що розгорнулися на вірменсько-азербайджанському державному кордоні в районі Тавуш-Товуз (що принципово, далеко від лінії розмежування в районі Карабаху). За декілька днів зусиллями Москви на тлі паралельної жорсткої реакції Туреччини на підтримку Азербайджану вдалося повернути статус-кво. Однак стало зрозуміло, що Баку потребує сатисфакції за ці події, а конфлікт починає жити в новому вимірі. Безвідносно до того, хто став ініціатором спалаху на ділянці державного кордону (чи загорілося випадково), було зрозуміло, що вірменська сторона намагалася покращити свої тактичні позиції, зайнявши щонайменше одну панівну висоту на не делімітованій ділянці кордону. Відкочуванням на попередні позиції ситуацію відіграти вже було неможливо. Азербайджан під час боїв поніс суттєві втрати (серед іншого, загинув начальник штабу 3-го армійського корпусу ЗС АР генерал-майор Полад Гашимов). І без того високий градус запиту азербайджанського суспільства на деокупацію Карабаху зріс ще більше. З боку Єревана, зокрема на рівні міністра оборони Давида Тонояна, як елемент інформаційно-психологічного стиску на противника продовжували лунати тези на кшталт «нова війна – нові території». Вірменія давала зрозуміти, що в разі загострення на карабаському фронті залишає за собою право відповідати асиметрично, натякаючи на нові територіальні втрати для Азербайджану.
Однак ключовим моментом липневих подій стало нетипово різке загострення у відносинах між Баку й Москвою. Мав місце скандал довкола теми російських поставок «400 тонн військових вантажів до Вірменії» під час та одразу після боїв. Пояснення міністра оборони РФ Сергія Шойгу а-ля «це тумбочки та ліжка для російської військової бази в Гюмрі» азербайджанську сторону явно не задовольнили. На цьому тлі почало проявлятися різке зближення Азербайджану з Туреччиною, яка почала активно грати власну гру на Південному Кавказі. Через Товузький район Азербайджану в безпосередній близькості до зони липневих бойових дій проходять ключові регіональні транспортно-енергетичні магістралі. Тому в Анкарі сигнал не стільки від Єревана, скільки від Москви був сприйнятий однозначно. Ставки було піднято ще вище.
Усе це, нагадаю, нашарувалося на описаний вище багаторічний глухий кут процесу врегулювання Карабаху у форматі МГ ОБСЄ. Так що вересневе рішення Азербайджану про (контр)наступ було не спонтанним, а ретельно вивіреним і підготовленим. Більше того, за рядом ознак, його очікували й до нього готувалися в Єревані — фактора раптовості, як у квітні 2016 року, і близько не було.
Не зайвим буде пригадати зайнятість Вашингтону власною президентською кампанією. Також варто розуміти, що бойові дії в районі Карабаху в період листопада-березня вести дуже важко через складні кліматичні умови гірської місцевості. Також зараз багато ведеться розмов про фактор Covid-19, що начебто сприяв початку нової ескалації, яка, мовляв, мала б відвернути увагу населення від економічних проблем, спричинених пандемією. Тут я вважаю, що відбулося якраз навпаки — пандемія максимально відтягнула операцію ЗС Азербайджану до критичної межі, яку було перейдено 27 вересня 2020 року.
Продавлювання карабаського фронту
Союзницька підтримка Туреччини дійсно забезпечує впевненість позицій Баку в нинішньому протистоянні. І не лише на фронті. Наразі вже можна впевнено говорити, що Анкара порушила монополію Кремля на менеджмент карабаського конфлікту, зафіксувавши свої претензії на впливи на Південному Кавказі.
Парадокс, але Москві, яка впродовж останніх років системно працює на ерозію та руйнацію міжнародної системи безпеки, зараз починає конкретно «прилітати» у вибудуваній її ж руками системі координат. Туреччина намагається стати повноважним регіональним гравцем, причому одночасно в низці перехресних регіонів. Анкара на сьогодні лише у воєнному плані загрузла на декількох ТВД — у Сирії, Лівії, Іраку. Не забуваємо про конфронтацію з Грецією та Кіпром, до якої долучилася і Франція. Виключно провірменська позиція президента Емманюеля Макрона в контексті Карабаху — це не стільки про Вірменію, скільки про інтереси французького нафтового гіганту Total у Східному Середземномор’ї. Анкара вже дозволяє собі виступати на різних фронтах модератором загострень, чітко формулюючи й послідовно відстоюючи власні інтереси. Йдеться про усунення «курдської загрози» та забезпечення власної енергетичної безпеки/самодостатності як ключових стовпів турецької геополітики.
Якщо Путін зі своєю клікою в Кремлі живе в парадигмі «транзиту-2024», то Ердоган не може не готуватися до власної президентської кампанії 2023 року. Це лише посилюватиме зовнішні регіональні позиції Анкари. Не секрет, що у владної партії Ердогана («Партія справедливості і розвитку» — ПСР) є проблеми всередині країни, про що хоча б свідчить «втрата» ключових великих міст (включно зі Стамбулом) на місцевих виборах 2019 року. Президент Туреччини зацікавлений у перемогах на зовнішньому фронті, бажано переконливих та з довготривалим ефектом. Підтримка братського Азербайджану у війні за Карабах вдало лягає в цю концепцію. Так само як і гра «на тоненького» з Путіним у Сирії чи Лівії, коли вдавалося розписати пасьянс інтересів, уникнувши прямого воєнного протистояння між собою. І тут немає жодних протиріч із боротьбою за впливи на Південному Кавказі.
Не враховуючи інтереси Анкари, Кремлю зараз дуже важко (якщо взагалі можливо) виступити «миротворцем» у карабаському питанні. Санкційний міжнародний зашморг на шиї Кремля, який затягнувся ще більше після спроби отруєння Навального, відсутність швидких та прийнятних для себе результатів на українському фронті, проблеми з «білоруським транзитом» до союзної держави, спалах у Киргизстані (скільки б він не виглядав як внутрішньокремлівська розборка), — усе це ставить Москву в дуже незручну позицію на тлі палаючого Карабаху. Кремль, з одного боку, не може собі дозволити проявити слабкість. З іншого боку, Москва сьогодні позбавлена важелів (як мінімум, конвенціональних) швидко загасити полум’я у власних інтересах, не втративши для себе й Азербайджан, і тим більше Вірменію. Росії все важче підтримувати власне конфлікт, а не ситуативно одну зі сторін протистояння (не ситуативно, а реально цього насправді не було ніколи з 1994 року). Менеджмент конфлікту в кремлівському форматі «деескалація через ескалацію» почав давати конкретні збої.
Саме цим пояснюється й «дивна позиція» Росії не стільки щодо Вірменії, скільки до адміністрації Нікола Пашиняна. Глибина претензій Кремля до останнього насправді залишається найцікавішим питанням. Ще перед загостренням на фронті здавалося, що всі протиріччя знято — Кочарян вийшов із в’язниці (і вже навряд чи до неї повернеться), були усунені суперечки із РЖД та Газпром-Вірменія тощо. Але напруга все одно відчувається. Невже дійсно зв’язки із Соросом пробачити не можуть? Але все ж підхід «прибрати Пашиняна за будь-яку ціну» зараз виглядає дивно й недалекоглядно. Необережно підірвати Вірменію зсередини на тлі ситуації на фронті навряд чи входить до планів Москви. До того ж власне Пашинян під час революційних подій квітня-травня 2018 року довів, що він може поборотися і вигідно п(р)одати себе Кремлю, тому його рано просто списувати з рахунків.
Ситуація власне на фронті складається переважно на користь Азербайджану. Судячи з усього, ніякий «бліцкриг» не планувався, акцент зроблено на системне та методичне перемелювання оборони противника. Впевнено можна говорити про просування ЗС АР на північному та особливо на південному флангах фронту. Ставка, попри переможні доповіді про звільнені населені пункти (що важко заперечувати), усе ж таки робиться на контроль панівних висот, забезпечення вогневого контролю населених пунктів, відсікання від логістики вірменських підрозділів з метою створення передумов для повної ізоляції та падіння системи оборони «НКР». Важливо, що створено передумови для наступу вже власне на території Карабаху (напрямок Гадрут, Ходжавенд), а не лише в районах т.зв. «зони безпеки», довкола яких йдуть розмови щодо початкового етапу «плану Лаврова». За кожну висоту, за кожен населений пункт йдуть запеклі бої, що супроводжуються значними людськими втратами. У сприйнятті і вірмен, й азербайджанців йде справжня вітчизняна війна без жодних «але». Подвиги й самовідданість звичайних бійців в окопах з обох боків вражають.
Успіхи ЗС Азербайджану зумовлені технологічною перевагою систем озброєнь. Якщо вже говорити про сюрпризи, то ключовим тут є масоване застосування турецьких безпілотників «Байрактар», які забезпечили левову частку втрат у живій силі й техніці противника. Саме в застосуванні «Байрактарів» найбільш показовою є участь Туреччини. Справа в тому, що офіційних контрактів між Азербайджаном і Туреччиною на їхнє постачання підписано не було. І якщо поставки комплексів у короткі терміни організувати можна, то з підготовкою операторів не все так просто. Можна впевнено припустити, що БПЛА «Байрактар» у Карабаху керуються саме турецькими операторами. Участь Туреччини також полягає в стримуванні можливих асиметричних ударів із боку Вірменії (напрямок Нахічевані), а також прямого втручання РФ на боці вірменських сторін (102 вб у Гюмрі).
Єреван намагається подати ситуацію як агресію з боку турецько-азербайджанського блоку. Паралельно намагаючись «включити» Росію — виконати власні союзницькі зобов’язання щодо Вірменії. Є загроза переростання протистояння в повномасштабну війну за межі власне Карабаху. Так, ЗС Вірменії двічі нанесли ракетні удари по другому місту Азербайджану Гянджі, що не розташоване в районі бойових дії. Фактично, це була відповідь на постійні обстріли столиці «НКР» Степанакерта. (Жертви і страждання мирного населення і в Степанакерті, і в Гянджі неможливо втиснути в холодний аналіз того, що відбувається). Погоджений із Москвою (в чому немає сумнівів) вірменський удар по місту Гянджа також мав спровокувати Баку на удари у відповідь власне по території Вірменії. Частково це вдалося: ЗС Азербайджану нанесли превентивні удари, знищивши ряд позицій ОТРК на території Вірменії. (Зазначимо, що з перших годин ескалації в прифронтовій зоні під обстріли постійно потрапляють азербайджанські населені пункти в районі Тертера і вірменські населені пункти в районі Варденіса. Однак назовні це мало кого хвилює).
Турецький пасьянс і пастка для Кремля
Із виконанням союзницьких зобов’язань щодо Вірменії Москва не поспішає, бо не зацікавлена у втраті для себе Азербайджану. Ще більше вона не зацікавлена в лобовому протистоянні із Туреччиною на Південному Кавказі. Анкара — аналогічно. Поки протистояння йтиме в районі Карабаху, Росії прямо виступати на боці Вірменії сенсу немає. До того ж у логіці Кремля все ще працює робоча відмазка, що агресії проти власне Вірменії поки що не відбувається. За великим рахунком, Росії однаково, де в районі Карабаху проходитиме нова лінія розмежування, якщо вдасться замирити сторони протистояння і вони й надалі висітимуть на кремлівському карабаському гачку. Після оголошеного на 10 жовтня перемир’я, яке не протрималося й десяти хвилин, Лавров вкотре закликав Баку і Єреван до виконання плану свого імені. Водночас укотре підкреслив необхідність введення миротворців за згодою обох сторін (притягнувши за вуха досвід Придністров’я та Донбасу — взагалі всі карти відкриває). До цього директор СЗР РФ Сергій Наришкін зробив заяву про загрозу проникнення на територію РФ із Південного Кавказу сирійських «джихадистів» та «курдських екстремістів». Москва в такий спосіб декларує наміри свого втручання в конфлікт. Способи можуть бути найрізноманітніші — від т.зв. ПВК (ЧВК, насправді ж бойових структурних підрозділів російських спецслужб) до асиметричного тиску на Баку, Єреван, Анкару.
Показово, що останній мирний «план Лаврова» категорично відкинув Нікол Пашинян. Баку ж на фронті де-факто вже змінив лінію розмежування та правила гри на власну користь, раніше публічно озвучивши власну програму-максимум — виведення вірменських збройних формувань зі всієї території Карабаху. Програма-мінімум також читається між рядків — отримання 5/7 районів, однак тут постає питання «миротворців», адже їх впровадження означатиме російську військову базу на території Азербайджану, на що Баку не погоджувався впродовж 30 років. Переважно саме від Баку, який на фронті отримав реальну суб’єктність, наразі залежить, чим обернеться ця ситуація. У тиску з боку Кремля сумніватися не доводиться, однак від стійкості Азербайджану залежатиме й послідовність підтримки Анкари.
Довкола конфлікту ситуативно формуються дуже нелінійні союзницькі вісі. Окрім Туреччина – Азербайджан, однозначно в плані впливів на ситуацію та реальної підтримки однієї зі сторін можна говорити поки лише у випадку Макрон – Вірменія. На боці Азербайджану й Туреччини ситуативно виступають Пакистан і — хто б міг подумати! — Ізраїль. Чи то Єреван, чи то Кремль устами Степанакерту просуває ініціативу створення в Карабасі «антитерористичного трикутника» Вірменія – Росія – Іран. Погодьтесь, дивне поєднання в контексті антитерору. У колі симпатиків Вірменії помічено, приміром, Саудівську Аравію… Нагадаємо, Вашингтон наразі зайнятий, і «глибокостурбовані» заяви Майка Помпео поки що йдуть суто у фоновому режимі.
Кремль, перебуваючи на геополітичній розтяжці, з одного боку, намагається реанімувати МГ ОБСЄ під власним дахом, з іншого — розуміючи безперспективність цієї платформи, готує базис для чотиристороннього формату переговорів із Туреччиною та сторонами протистояння. І Баку, й Анкара вже офіційно підтримали такий формат. Можна не сумніватися, що непублічний торг між Москвою та Анкарою щодо Карабаху йде перманентно.
…Історія початку минулого століття, останні свіжі перипетії в сирійському Ідлібі (а також історія зі збитим турками російським бомбардувальником, вбивство російського посла в Туреччині, «помідорні» та «туристичні» війни, закупівля Анкарою російських систем ППО С-400) свідчать, що російсько-турецький пасьянс може вивернутися найнесподіванішим боком. Це я до того, що ані Баку, ані Єреван не повинні страждати «комплексом завищених очікувань» щодо власних стратегічних союзників і партнерів.
Володимир Копчак, керівник Південнокавказького філіалу Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, Тбілісі
