Одразу після парламентських виборів в політичному словничку українців з’явився новий термін – «монокоаліція». Неологізм описує аномальне для Верховної Ради явище – одноосібну більшість в руках однієї політсили. Саме по собі поняття доволі суперечливе, адже «коаліція» апріорі передбачає союз декількох фракцій, а відтак аж ніяк не може супроводжуватися приставкою однини «моно». Термінологічна плутанина вуалює кардинальний характер змін парламентського ландшафту в ІХ скликанні Ради. Але в цьому є і певний позитив, адже згадка про «коаліцію» справляє заспокійливий ефект в умовах, коли розпалені трьома напруженими електоральними кампаніями уми українців піддатливо всмокчуть великі об’єми «зради». Справді, в какофонії інтерпретацій наслідків вибору 21 липня вловлюється широка палітра емоційно забарвлених оцінок – від ентузіазму до майже есхатологічних очікувань. Отож саме час розглянути парламентський вибір українців під оптикою національної безпеки.
Ризик №1. Парламентська більшість «Слуги народу» відкриває дорогу до узурпації влади.
Вочевидь, результат «Слуги» перевищив найоптимістичніші очікування технологів політпроекту. Президентська сила побила чимало електоральних рекордів, отримавши 254 крісла з 424. Єдина планка, яка не підкорилась «зеленим», – конституційна більшість (300 голосів). Однак лідер політичних уподобань українців може з легкістю її подолати, залучивши ресурс «Голосу», «Батьківщини» та позафракційних депутатів. Це відкриває перспективу широкої конституційної реформи, яку відкрито анонсують представники нової влади.
Варто відзначити, що вектор обговорюваних змін Основного закону нова команда успадкувала від попередників. У пріоритеті залишаються наступні напрямки: судова реформа, децентралізація, а також визначення меж компетенцій і повноважень органів державної влади, що ліквідує давню хворобу системи управління країною – дуалізм виконавчої влади. При цьому тональність заяв оточення президента свідчить про відсутність наміру наступати на граблі Віктора Януковича (конституційний переворот 2010 року, коли президент-утікач руками Конституційного Суду фактично зламав хребет парламентаризму). Відтак можна зробити попередній висновок – питання збільшення об’єму президентських повноважень Володимира Зеленського наразі лежить поза контекстом конституційного процесу.
Глобальний виклик можна сформулювати так: чи вистачить у гравця (особисто президента або «колективного Зе»), що зірвав найбільший в історії незалежної України «банк» з владним ресурсом, політичної волі дотримуватись прозорих правил гри на довгій дистанції? На перший погляд, легкість, з якою нова команда утвердилась на Печерських пагорбах, грає на руку припущенню про аналогічно невимушений відхід з політсцени. Більше того, в експертному середовищі можна зустріти припущення, що це станеться раніше, ніж сплинуть п’ять років каденції Зеленського. Точкою біфуркації вбачається саме конституційна реформа, яка завершиться глибинним перезавантаженням політичної системи і дочасними виборами. Втім подібна футурологія об’єктивно не підкріплена конкретними кроками, на основі яких варто вибудовувати надійні прогнози. Вочевидь, в умовах «медового місяця» Зеленського і більшої частини суспільства рано говорити про побічні ефекти дії наркотику влади на керівництво держави. Наразі перед ним відкриті всі можливі опції: залишити по собі славу добрих самаритян-реформаторів або ще одне ярмо політиків, які не виправдали сподівань виборця і згаяли час для розвитку країни.
При цьому слід звернути увагу на важливу політтехнологічну «колізію», яку створив вибір українців 21 липня.
Пригадаймо президентську кампанію. Володимир Олександрович йшов у владу під гаслами очищення посади глави держави від накипу непритаманного функціоналу, який утворився за часи двох останніх хазяїв Банкової (Про безцеремонне загарбання нових повноважень Януковичем ми згадували вище. Його наступник діяв значно обережніше, але змісту проблеми це принципово не міняє). Натомість, на порозі Офісу виборець вручив Зеленському булаву, оздоблену можливостями, про які його попередники могли лише мріяти. Вперше в історії українського парламентаризму для формування уряду не потрібна коаліція, а сама фігура президента випромінює безпрецедентний рівень довіри. Навіть потенційні союзники перетворюються у простих статистів. Ситуативно може скластися враження, що українці своїми руками вирили котлован і забезпечили президента всіма необхідними будматеріалами для зведення владної вертикалі в авторитарному стилі.
Відчуваючи брак досвіду у задзеркаллі української політики, Зеленський вдало компенсує свій «недолік» розвинутою за роки роботи на сцені інтуїцією, вістря якої направлене на взаємодію з глядачем. В новому амплуа він безпомилково зчитує вже не реакцію зали, а запити цілого суспільства. Тому якщо на дистанції президентської кампанії Зеленський зумів задовільнити попит на позасистемного політика, то напередодні парламентських виборів не менш ефективно (і ефектно) втілив образ «сильної руки», куражачись над недобросовісними чиновниками в регіонах.
Тепер, коли основні виборчі кампанії позаду (місцеві вибори 2020 року вже не матимуть сильної прив’язки до особистості глави держави), позитивний для Зеленського медійний ефект почне скорочуватись прямопропорційно росту соціально-економічних вимог з боку суспільства. Попри популярність образу «молодий Лукашенко», українці болюче реагуватимуть на обмеження громадянських свобод. Також «середню температуру по палаті» пристально моніторить Захід, який зі зміною влади в Києві лише посилює фінансові та дипломатичні важелі впливу на Україну.
Тож концентрація влади однією політсилою створює потенційні умови для регресії демократії. Однак поточна оцінка ризиків дає підстави вважати їх більшою мірою візуальним ефектом, аніж реальними намірами нової влади ламати опір внутрішніх та зовнішніх запобіжників.
Ризик №2 Ерозія суб’єктності парламенту
«Слуга народу» принципово уникала включення до списку колишніх нардепів. Цю тенденцію підхопили в «Голосі» та частково «Європейській Солідарності» і «Батьківщині». Як наслідок, оновлення депутатського корпусу складе понад 80%. Втім практика попередніх скликань свідчить – радикальне перезавантаження депутатського корпусу не призводить до автоматичного підвищення якості його роботи. За прикладом далеко ходити не потрібно. Так, народні обранці постмайданної п’ятирічки ухвалили чимало доленосних рішень в контексті асоціації з ЄС, безвізу, реформ оборонного сектору, закріплення євроінтеграційного курсу країни тощо. Однак фактичний розпад коаліції, кнопкодавство та інші порушення регламенту заклали основу значного падіння рівня довіри до Ради.
В новому складі парламенту подібні проблеми будуть в дефіциті. Заповітні 226 голосів уже в кишені «Слуги». Абсолютна більшість депутатів від цієї партії ще декілька місяців тому навіть не підозрювала, що на наступному віражі доля закине їх на Грушевського 5. Своєму політичному капіталу вони завдячують одній особі – президенту Зеленському. Відповідно, навіть попри чисельність (що передбачає високу ймовірність потрапляння до списків випадкових персонажів) і неминучу фрагментацію за сферами інтересів, фракція «Слуги народу» буде дисципліновано підтримувати Офіс Президента і Кабмін. Тому навіть крах гіпотетичної коаліції з «Голосом» чи «Батьківщиною» не спричинить серйозну парламентську кризу.
Відтак, результат нинішніх виборів можна розглядати як модернізацію відносин в трикутнику президент – уряд – парламент. В теорії ці зміни дозволять пришвидшити темпи реформ, адже політичні актори не втрачатимуть час і ресурси на перманентне конструювання консенсусів (В нещодавньому інтерв’ю Українській правді Петро Олексійович жалівся, що домовленості з колегами по більшості «з’їли» третину починань). Незабаром пересвідчимось як ця концепція запрацює в польових умовах.
Втім монополія президентської сили в парламенті спричиняє знервованість серед громадськості, що скептично оцінює президентський потенціал Зеленського. Справді, однопартійна більшість – невід’ємний атрибут авторитарних режимів на пострадянському просторі. Але при цьому учасники жвавих дискусій, як правило, забувають, що, за виключенням часів каденції Віктора Ющенка, Банкова мала контрольний пакет акцій в парламенті (між іншим, Зеленський мимоволі підтвердив тезу про те, що головною помилкою «помаранчевого» президента був нерозпуск Ради після першого Майдану: на той момент «Наша Україна» могла замахнутись на результат, близький до показників «Слуги народу»). Часто пропрезидентська більшість в стінах парламенту забезпечувалась корупційними мережами (чи то у вигляді бартеру «послугами», чи прямою скупкою голосів).
Можна навести приклади і з європейської практики.За спостереженням фахівців, чимало схожих рис з історією успіху Зеленського мало сходження на владний Олімп лідера Франції Емманюеля Макрона. Парламентські вибори 21 липня ще більше видовжили цю паралель. У Франції пропрезидентська партія «Вперед, республіко!», зшита «на колінці» з уламків «Республіканців» та соціалістів, отримала 60% місць в Національних зборах через місяць після вікторії Макрона (цікаво, що у «Слуги» аналогічна пропорція присутності в Раді). В Італії та Греції діє виборча система «бонусу більшості», що передбачає виділення додаткових мандатів партії/блоку-переможцю. В такий спосіб законодавство стимулює формування однопартійного уряду з метою стабілізації механізму державного управління.
Звісно, у порівнянні з Україною, в країнах Євросоюзу державні інститути мають вищий рівень незалежності, що практично унеможливлює відмову від демократичних принципів. У відповідь зауважимо – для реалізації сценарію «стискання» парламентаризму в нашій країні бракує інших важливих компонентів. Наприклад, партії влади.
Парадоксально, але найбільша небезпека для президентських позицій в стінах парламенту закладена саме в глибинах «Слуги народу». Виграшний формат мобілізації прихильників склався завдяки протесту проти старих управлінців. Однак тепер, коли «попередники» відправлені на смітник історії, ситуація змінюється дзеркально. Проект, очолюваний Дмитром Разумковим еволюціонував в партію універсалістського типу. У «Слуги» досі немає міцного фінансового та ідеологічного фундаменту, а високий результат на виборах здобутий майже виключно завдяки прив’язці до популярності президента. Не секрет, що в турбулентній українській політиці робити ставку виключно на особистість лідера – стратегія вкрай ризикована.
Тому наступний етап розвитку – пошук власної ідентичності і здобуття електорального ядра, яке заякорить партію в українській політиці, навіть якщо з боту зійде «капітан» корабля – Володимир Зеленський. З висоти 43% цей процес виглядає болючим і малопотрібним. Але якщо партійні бонзи «Слуги» уникатимуть його, до наступних виборів політсилу може очікувати доля «Народного фронту», «Самопомочі» чи «Удару».
Ризик №3 Опозиція, делегована Кремлем
Зрештою, декілька слів варто сказати про тих, кого «Слуга народу» не планує «френдити» в ІХ скликанні Ради за жодних обставин.
На прикладі роботи Конгресу США можна пересвідчитись, наскільки важливою може бути роль опозиції в системі стримувань і противаг. Для України це особливо актуально, зважаючи на те, що ми впритул наблизилась до де-факто президентської республіки. Однак на фоні популярності «народних слуг» опозиція в українському парламенті стиснулась у розмірах, немов Шагренева шкіра.
Втім ще напередодні дня голосування виникали побоювання іншого характеру. Масована інформаційна кампанія та чималий фінансовий ресурс забезпечили друге електоральне місце орієнтованому на Росію політпроекту «Опозиційна платформа – За життя». Але головний секрет відносно вдалого виступу проросійської партії – перетікання електорату від проахметовського крила біло-голубих сил. Між іншим, конкуренція між «Платформою» та «Блоком» на мажоритарних округах в ряді південних областей та Харкові допомогла висуванцям «Слуги» відібрати у друзів Путіна ще з десяток-другий мандатів у Верховній Раді.
Тепер головний лобіст інтересів Кремля в Україні – Віктор Медведчук – має всі шанси закріпити за собою статус опозиціонера номер один (показово, що він уже виступив за прийняття закону про опозицію). Тіньовий лідер «Опозиційної платформи» повертається до парламенту після 18-річної перерви, щоб легітимізувати в українській політиці путінські позиції щодо врегулювання питання Донбасу і Криму.
Звісно, підсумкові 43 штика, які тепер є у розпорядженні московських вояжерів, недостатньо для блокування роботи парламенту. Але з поправкою на феномен «Зе», Медведчук може вважати завдання-мінімум виконаним. Надалі фракція «Опоплатформи» відграватиме помітну роль в інформаційних кампаніях, мета яких вплинути на нове керівництво держави стосовно виконання Мінських домовленостей на вигідних Росії умовах. Понад те, у випадку політичної кризи і перевиборів «Платформа» може стати збирачем невдоволеного виборця Зеленського на Півдні та Сході. В такий спосіб вона остаточно утвердиться в ролі політсили, що претендує на розподіл міністерських портфелів.
Володимир Солов’ян,
керівник зовнішньополітичних проектів Центру досліджень армії, конверсії
та роззброєння (ЦДАКР)
