З ПДЧ чи без нього, Україні треба будувати армію та державу на стандартах НАТО. Треба будувати союзницькі відносини з країнами, що готові з нами спільно протистояти загрозам. Іншими словами – руйнувати самотужки ту “сіру зону”, в яку нас помістили.
Наближення червневого саміту НАТО знову і знову виносить в топи обговорень майже шекспірівське запитання: to MAP or not to MAP? Тобто, чи запросять Україну та Грузію до Плану дій щодо членства в Альянсі чи ні?
У зв’язку з цим, кілька думок по темі:
– Україна і Грузія вже були готові до приєднання до ПДЧ у квітні 2008 року на Бухарестському самміті. Лише особисте втручання Путіна в процес ухвалення рішення схилив Францію та ФРН до блокування остаточного надання ПДЧ Києву та Тбілісі.
– З тих пір і Україна, і Грузія зробили величезний крок вперед у всіх сферах розвитку нації, державних інституцій, громадянського суспільства та сектору безпеки. Проблем звісно ще вистачає. І домашньої роботи нам ще на роки і роки. Але, однозначно – ми краще підготовлені до приєднання до ПДЧ, ніж у 2008 році.
– Але головне, що варто зазначити – ПДЧ це не процес приєднання до НАТО. Це процес підготовки до вступу в Альянс, який не має жодних часових обмежень. Тобто, виконання ПДЧ може тривати два роки, а може й 22 – це залежить від успішності виконання плану.
– Більш того, надання ПДЧ Україні та Грузії не вимагає жодних додаткових зусиль від країн НАТО, не накладає на них додаткових витрат та відповідальності. В тому числі, й стосовно захисту України та Грузії.
– Всі застереження європейських країн щодо надання ПДЧ Україні та Грузії, насправді, мають одну природу та причину – побоювання, що такий крок Альянсу викличе роздратування в Кремлі.
У зв’язку з цим, хочеться запитати, а чого власне бояться у Старій Європі. Що ще має такого утнути Путін, щоб показати своє роздратування? Надсилати більше військ на окупований український Донбас? Завзятіше душити права населення анексованого Криму? Ще більше рухати та концентрувати війська біля українських кордонів? Ще активніше підривати склади в Чехії, Болгарії та інших країнах Східної Європи? Ще інтенсивніше окуповувати Азовське і Чорне море? Ще щільніше розбризкувати Новічок по європейських столицях?
Чи у Парижі, Берліні чи Лісабоні розраховують, що якщо Україну та Грузію залишити поза НАТО, то Путін припинить свою агресію і стане білим та пухнастим?
Думаю, перспективи якраз протилежні – якщо ПДЧ не буде надано, то Росія ще з більшою нахабністю буде тиснути, шантажувати, провокувати, отруювати, вбивати, готуватися до подальшого наступу на Україну. Бо кожний прояв нашої слабкості – це сигнал Путіну на нарощування агресії. Як це було у 2008 році, коли ПДЧ Україні і Грузії не надали, а через кілька місяців російські війська вже стояли під Тбілісі.
То можливо треба подати Путіну інший сигнал? Що ми солідарні, що ми готові до спільної відповіді Росії. Що Україна і Грузія належать до Євроатлантичної спільности, а не до “сірої” зони, де діють “закони джунглів”. Що НАТО має стратегію для протидії російській агресії, а не тактику уникання зіткнення зі знахабнілим російським гопніком.
Скажу чесно, я песиміст і сумніваюся у тому, що ПДЧ буде надано на найближчому саміті НАТО. Хотілося б помилятися. І сподіватися на проясніння в європейських столицях. Але на жаль, в Західній Європі панує позиція, що Росію треба заспокоїти, вмовити, утихомирити. А ПДЧ для України та Грузії роздратує цього дебільного ведмідя з ядерною палицею в лапах. А тому, краще нехай цей ведмідь царапає своїх найближчих сусідів, а до Старої Європи не лізе.
Наівність, що межує з цинізмом. Але на жаль…
Чи треба нам посипати голову попелом і жалітися на життя і невдячний Захід? Абсолютно ні. Ніхто крім нас не буде боронити Україну. Ніхто крім нас не збудує тут успішну та комфортну країну. А тому – з ПДЧ чи без нього – треба будувати армію та державу на стандартах НАТО. Треба будувати союзницькі відносини з країнами, що готові з нами спільно протистояти загрозам.
Іншими словами – руйнувати самотужки ту “сіру зону”, в яку нас помістили.
Михайло Самусь
