У світі стрімко змінюються методи і форми ведення війн. Україні слід підготуватися.
© Украина Online
Напередодні появи в України першого Плану оборони держави, природно, з грифом, Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння ініціативно взявся за створення відкритого огляду під претензійною назвою: “Стратегія розвитку ефективного оборонного потенціалу України”. У ньому група експертів вирішила позначити ключові можливості нації в організації оптимальної протидії та успішного опору противникові, який переважає Україну силою.
Проведення такого дослідження мотивували кілька взаємопов’язаних чинників. По-перше, зростання агресивності путінської Росії. По-друге, помітні зміни у формулі ведення сучасної війни. І, нарешті, по-третє, завмирання світу внаслідок коронакризи, що наша група вважає, без перебільшення, шансом для держави.
Росія наступає…
Не можна не помітити, що після легковажного розведення сил на Донбасі Кремль пішов у наступ, — під час пандемії горезвісного коронавірусу, фактично, тільки збільшилася кількість атак і збройних диверсій. Низка безперервних убивств українських військових на східному фронті набула безпрецедентно загрозливого характеру: втрати критичні й становлять майже півтора десятка воїнів щомісяця. З часів Іловайська й Дебальцевого — це новий пік, просто він за формою інший. Але, як хробак, гризе серцевину армії. Це потребує реального перегляду формули побудови оборони як у питанні застосування зброї, так і в питанні оперативного переозброєння.
Шалена нафтова криза з піковим падінням цін (можливо, провісник падіння самого Путіна), падіння рейтингу кремлівського “царка” і вихор коронавірусу — ці аргументи підштовхують Кремль до ескалації конфлікту. Симптоматичні й публікації нукерів, які активізувалися у ЗМІ. “Реально Україна може бути або частиною Росії, або її ворогом. Третього, на жаль, не дано й не буде дано ніколи”, — публікує “Независимое военное обозрение” висновки одного з експертів-прислужників, зазначаючи, що саме Україна, а зовсім не НАТО, є “реальним противником” Росії. Це серйозний сигнал для Києва.
Світ звикає воювати інакше…
В останній рік особливо яскраво виявляється кардинальна зміна форм і методів ведення бойових дій у сучасних війнах. Незважаючи на те, що, наприклад, стратегічні безпілотні авіаційні комплекси (БАК), у тому числі як носії високоточної зброї, застосовувалися американською армією ще наприкінці ХХ століття, саме кінець 2019-го — початок 2020 року можна вважати ще одним етапом великих змін.
З одного боку, сумарні витрати на закупівлі зброї у світі стрімко зростають (міжнародний інститут SIPRI підрахував, що військові витрати у світі у 2019 році зросли до 1,92 трлн дол.). Економічно потужні країни продовжили розширювати можливості цінних бойових систем стратегічного рівня: згідно зі SIPRI, на частку п’яти найбільших країн — США, Китаю, Індії, Росії та Саудівської Аравії — припадає 62% світових військових витрат за 2019 рік. Наприклад, на початку 2020-го з допомогою американського безпілотника MQ-9 Reaper і високоточних ракет Hellfire було знищено впливового іранського генерала Касема Сулеймані. Але вартість таких БАК перевищує 16 млн дол. за одиницю, що унеможливлює масове використання такого озброєння переважною більшістю країн світу.
Однак на тлі цього особливої актуальності набуло масове застосування порівняно дешевих безпілотних (дистанційно керованих) платформ різного базування (авіаційних, наземних, морських) з ударними елементами. Спеціалісти особливо відзначають їхню багатофункціональність та універсальність, що дозволяє застосовувати різноманітне озброєння й електронне обладнання. У тому числі сучасне, таке як електромагнітні боєприпаси, новітні системи радіоелектронної боротьби (РЕБ), радіоелектронної розвідки (РЕР) тощо.
Яскравим прикладом розвитку нового тренду може слугувати нічний напад у вересні 2019 року десятьма дронами-кілерами на нафтові потужності компанії Saudi Aramco на сході Саудівської Аравії, що призвело до зменшення наполовину щоденного видобутку нафти в країні. Ще вагомішого результату досягла масована атака турецьких ударних безпілотників у Сирії наприкінці лютого 2020 року. Під час нетривалої, але запеклої ескалації конфлікту Анкара завдала низки відчутних ударів по підрозділах сирійської армії, оснащеної досить сучасною російською зброєю. Це дозволило турецьким ЗМІ заговорити про “нову військову доктрину” Анкари.
Всеосяжна оборона
Доки демон сидітиме в Кремлі, Росія буде залишатися державою-монстром. І, говорячи про можливість протистояння, слід підкреслити зростання ролі асиметричних засобів протидії. До таких треба зарахувати як суто військові можливості, так і потенціал несилової протидії.
Несилові засоби покликані запобігти розгорнутому Москвою інформаційному терору, проведенню інформаційно-психологічних операцій із використанням кібератак, соціальних мереж та засобів масової інформації. Це примушує сконцентруватися на розвитку контррозвідки, розвідки та спеціальних інформаційних структур. Війна Росії проти України продемонструвала відсутність чіткої лінії фронту, що потребує багаторівневої системи стримування.
На жаль, поки що немає навіть ознак прийняття Верховною Радою проєкту закону про Службу безпеки України. Тим часом є гостра необхідність сформувати на фундаменті СБУ потужний контррозвідувальний орган, здатний вибудувати систему запобігання і протидії Росії всередині України. Вона включає в себе не тільки реагування на прояви антиукраїнських сил, а й кроки на випередження. І припускає як відмову від невластивих правоохоронним органам функцій, так і законодавче закріплення головним завданням СБУ нейтралізацію роботи іноземних спецслужб на території країни.
З розвідувальними органами справа трохи простіша, оскільки відповідні проєкти законів, як очікується, будуть прийняті після закінчення карантину.
Як уявляється, завдання забезпечення інформаційної безпеки мають вирішуватися в рамках “профільності” в усіх відомствах національної безпеки. Це передбачає організацію системної взаємодії (координатором в ідеальній моделі має бути СБУ або орган, що координує роботу розвідок). Має бути налагоджено співпрацю з громадським сектором, громадськими інститутами, здатними на активні інформаційні заходи, що й прописано в Законі “Про національну безпеку”.
Розвиваючи національну розвідспільноту, українським реформаторам варто звернути увагу на оперативність реагування на нові загрози найбільш розвинених світових структур. Так, у лютому 2020 року Національний центр контррозвідки та безпеки США (структурний підрозділ Управління директора національної розвідки) оприлюднив відкриту частину Стратегії національної контррозвідки США на 2020–2022 роки. Показово, що, називаючи Росію серед потенційних загроз, документ визначає саму сутність небезпеки нового рівня так: “Глобальна доступність технологій з інтелектуальними програмами (біометричні пристрої, безпілотні системи, засоби отримання зображень із високим розрізненням, удосконалене обладнання для технічного спостереження, розвинені системи шифрування, технічні засоби для аналітичної обробки великих масивів інформації) дозволила широкому колу суб’єктів отримати дедалі складніші розвідувальні методи, інструменти і технологічні можливості, якими раніше володіли тільки добре профінансовані спецслужби. Ці технології уможливили для противників США використання інформації як стратегічного ресурсу для досягнення цілей економічної безпеки та впливу на своїх конкурентів”.
Інакше кажучи, технологічний стрибок у цій сфері потребує негайного реагування в напрямі технічного посилення контррозвідки та розвідок.
Силові асиметричні можливості
ЗСУ самі собою мають уособлювати таку можливість, перетворившись на злагоджений інститут стримування. Це, швидше за все, відбудеться тільки з трансформацією армії на професійну, оснащену і повністю укомплектовану сучасним озброєнням. Незважаючи на складність вирішення такого завдання, у ЗСУ можуть активно розвиватися елементи асиметричної протидії. Наприклад, ракетні програми, які дозволять уражати стратегічні об’єкти противника на пристойній відстані (300–500 км, а в перспективі — 1500 км). Цікаве спостереження: коли у квітні ц.р. виникли проблеми з фінансуванням ракетних програм, директор Павлоградського хімзаводу (що постачає паливо для ракет) Леонід Шиман зауважив: “У разі нового широкомасштабного наступу Росії з допомогою “Вільхи” (РСЗВ з дальністю високоточної дії ракет 70 км, серійне виробництво яких налагоджено до 2020 р. — В.Б.) ми отримуємо засіб стримування. Путін довго буде думати, чи варто йому знову атакувати Україну та обстрілювати наші міста (як це робили росіяни у 2014–2015 роках), знаючи, що ударів “Вільхою” можна завдати і по їхніх об’єктах критичної інфраструктури, типу того ж таки Кам’янського”. В самій РФ після такої заяви зчинився переполох під істеричне верещання ЗМІ. Ще б пак, адже в цьому містечку (за два десятки кілометрів від українського кордону) виробляють критичні елементи для російських ракетних програм, включно з гіперзвуковою ракету “Циркон”.
Окрім ракет, асиметричний потенціал мають Сили спеціальних операцій ЗСУ. А це — виведення з ладу стратегічних об’єктів на території противника або ураження його бойових підрозділів у місцях дислокації (розгортання). Саме час згадати, що в документі під назвою “Візія Генерального штабу ЗС України щодо розвитку ЗСУ на найближчі 10 років”, який з’явився на початку 2020 р., зазначено недвозначно: “Сили спеціальних операцій ЗСУ мають забезпечити “в довгостроковій перспективі — гарантоване виконання спеціальних завдань за межами України (за умови внесення необхідних змін до законодавства)”. Отже, Генштаб генерала Хомчака хоча й справедливо переклав відповідальність на Раду, все-таки заявив про таку можливість.
Територіальна оборона (ТрО) — ще одна асиметрична можливість України, яка потребує чіткого законодавчого врегулювання. Можливості ТрО щодо блокування дій противника очевидні й не підлягають оскарженню: можна перемогти армію, але не можна поневолити народ, — історія знає безліч прикладів. Розвитку ТрО в Україні перешкоджають істотні відмінності у тлумаченні способів її розвитку. Про те, що половину зусиль із розвитку ТрО мають узяти на себе місцеві адміністрації, ЦДАКР заявляв ще восени 2019 р. Заступник секретаря РНБО генерал Сергій Кривонос вважає, що “фінансування підрозділів територіальної оборони має бути 50 на 50%: половина з бюджету військового відомства, а друга — від місцевих адміністрацій. Нами в законопроєкті передбачено, що фінансування потреб ТрО має становити три відсотки від місцевих бюджетів і три відсотки — від ЗСУ”. Не можу стверджувати, але, швидше за все, ці погляди стали причиною того, що координацію підготовки ТрО (і проєкту закону) доручили іншому заступникові секретаря РНБО — генералові Михайлу Ковалю. У профільному парламентському комітеті, як мінімум, стримані стосовно наділення повноваженнями місцевих адміністрацій.
Ще одна новація генерала Кривоноса була б корисною для впровадження — офіційне визначення, що служба в рядах ТрО зараховується як строкова. Це стало б одним з мотивувальних чинників Але поки що “віз і нині там”, а ми на своє виправдання можемо прикриватися коронавірусом.
Нові технології в озброєннях — можливо, найдійовіший спосіб оформлення вітчизняного асиметричного потенціалу. Вище згадувалося про необхідність ревізії держоборонзамовлення (ДОЗ), — нині Україна як, прямо скажемо, небагата держава, повинна купувати насамперед те, що можна застосувати вже сьогодні чи хоча б завтра. Скажімо, бойова авіація в нинішній війні не застосовується, як навряд чи буде застосовуватися і споруджуваний за 200 мільйонів доларів корвет (ну хіба як флагман ВМСУ для парадів). А солдати й офіцери гинуть сьогодні — зараз!
Зі скрипом, та перший крок уже зроблено — з допомогою інструментарію військово-технічного співробітництва. Рік тому Україна купила в Туреччини партію ударних безпілотних авіаційних комплексів (БАК) Bayraktar TB2 за 70 мільйонів доларів. Після того, як у березні ц.р. ці оперативно-тактичні БАК стали готуватися до бойового застосування, просунулося питання створення спільного з турецьким Baykar Defence підприємства. Нині, за словами заступника гендиректора держконцерну “Укроборонпром” Михайла Морозова, воно створюється на території України й вироблятиме ударні безпілотні авіаційні комплекси. Передбачається, що 51% цього підприємства належатиме турецькій стороні, але це буде спільне виробництво, і результати його можна буде використовувати як для посилення ЗСУ, так і для поставок на ринки третіх країн.
Однак це спорадичні зусилля держави. А є й досягнення приватників. З п’яти приватних підприємств, які займаються у країні БАК, два вже освоюють ударні елементи. Але як дронів-кілерів, а не багаторазового використання з керованим ракетним озброєнням. Майже така сама ситуація з наземними безпілотними комплексами. З чотирьох приватних компаній, які освоїли створення платформ (є й зі стрілецьким бойовим модулем), як мінімум, дві готові поставити “на робот” протитанкові ракети. Але це неможливо зробити без зусиль держави, — при тому що керовані ракети серійно виробляються одним із флагманів “Укроборонпрому”.
Де держава?
Пригадується, експертне середовище неодноразово докоряло попередньому президентові Петру Порошенку, що він, мовляв, не переозброює активно армію, оскільки така “млява” війна йому вигідна. Докори слушні, як мінімум, за фактом. Але хто заважає сьогодні ще одному президентові миру (або відповідальним у його команді) всерйоз подумати про солдатів? Наприкінці лютого 2020 р. Володимир Зеленський підписав реально передовий указ №59, поклавши відповідальність за його виконання на Кабмін (Мінекономрозвитку, Мінфін, силові міністерства та “Укроборонпром”), а контроль над виконанням — на секретаря Радбезу Олексія Данілова. До 1 травня ц.р. не з’явилося жодної ознаки реалізації цього указу. А навіть запущене ДОЗ не може почати реалізовуватися. Тепер уже через те, що Казначейство блокує виплати на виготовлення озброєння. Виділений 2020-го Міноборони 21 мільярд гривень на “розвиток озброєнь і військової техніки” завис у повітрі… Ну й дев’ять мільярдів гривень під державні гарантії — теж. Найбільший обсяг коштів на переозброєння за всю історію України може виявитися сюжетом найбільшої збройової трагікомедії. І винен у цьому зовсім не COVID-19.
Насамкінець хочеться сказати, що головна сучасна проблема України — не в тому, що нічого не робиться, а в тому, що робиться все занадто повільно.
Валентин Бадрак,
директор ЦДАКР
https://dt.ua/internal/oboronniy-potencial-krayini-yak-yogo-rozvinuti-346501_.html
