Із відкритою атакою і захопленням українських моряків у морі Москва заступила за червоні прапорці.
Війна, причому не з закамуфльованими під бойовиків російськими угрупованнями, а зрозумілим, ґрунтовно озброєним супротивником, готовим до масованих ударів, стала так само близькою, як, скажімо, восени 2015 року. Особливо вразливим виявилося море, де російська стратегія набуває характеру зашморгу, що поступово затягується. Повзуча анексія Азовського моря, блокування портів, таємна або явна експлуатація українських територіальних вод, багатоходові провокації з метою розпочати бойові дії на морі і навіть масштабна десантна операція — зовсім не ілюзії, а цілком реальний логічний ланцюжок. Його нові ланки можуть додаватися щоразу, коли на політико-дипломатичному фронті Путін зазнаватиме провалу…
Для України ситуація набуває екзистенціального характеру.
Майже сотня кораблів і катерів Чорноморського флоту Росії та ФСБ перебуває у водах Азовського моря. Майже половина з них повноцінно може виконувати всі завдання. Тим часом Україна має в морі всього чотири судна.
Це слова командувача Військово-морських сил України Ігоря Воронченка, сказані напередодні 2019 року. Такі вихідні дані, серед іншого, виправдують в очах суспільства обмежені можливості реагувати на подальшу агресію Кремля. Але чи виправдовують вони стратегію влади у сфері побудови оборони країни протягом п’яти років війни? Щоб зрозуміти це, треба вникнути в деталі.
Флотська ретроспектива
Народження українського військового флоту відбувалося в тяжких муках. Не буде перебільшенням сказати, що від самого початку життєздатність українського військового флоту визначили ті, хто першими склали присягу на вірність Україні. Оскільки після оголошення 5 квітня 1992 року ЧФ СРСР власністю України Москва почала демонструвати готовність до дуже рішучих дій. Щоб не сказати до війни.
Тих, хто присягнув Україні, відразу звинуватили в зраді Батьківщини, деякі підрозділи намагалися негайно розформувати (як 880-й окремий батальйон морської піхоти), повсюдно проводилися операції з метою блокувати формування ВМСУ. Діапазон впливу аналогічний нинішній “гібридній війні”: від радіоелектронного придушення зв’язку й радіоперехоплення до конкретних силових дій без застосування зброї на поразку. Чого вартий лише той факт, що російська морська піхота віроломно захопила штаб ВПС ЧФ і штаб Кримської бази в селищі Новоозерне. Наприкінці 1993 року флагман ВМСУ фрегат “Гетьман Сагайдачний”, який повертався з навчань, просто не пускали на базу в Севастополі — до демонстрації українцями рішучих дій із розблокування входу в базу. Російська військова розвідка реально готувала операцію із захоплення всього Кримського півострова й відокремлення його від України — морська піхота РФ навіть отримала батальйон танків Т-64 і ручні вогнемети. Тривалий поділ ЧФ набув характеру, що загрожував реальною війною, після того, як у квітні 1994 року українські десантники штурмом узяли інфраструктуру на військово-морській базі в Одесі, а в самому Криму щойно створена Національна гвардія продемонструвала безкомпромісну готовність воювати за півострів.
Ось чому, попри досягнуті між Києвом і Москвою у вересні 1993 року угоди про поділ ЧФ порівну й спільне використання інфраструктури, Москва силоміць вирвала право підняти Андріївський прапор над 81,7% кораблів, а також залишити в Севастополі штаб ЧФ. Можливості боротися були з самого початку нерівними. У результаті РФ отримала майже 400 кораблів різного класу й призначення і 161 одиницю авіаційної техніки.
Описане вище наочно показує, в яких тяжких умовах формувалися ВМСУ і як важливо було розвивати український флот для захисту морських інтересів України й самого Криму. Але моряків, які склали присягу, влада просто зрадила. Тільки так можна тлумачити історичний факт: за чверть століття у складі ВМСУ з’явився лише один великий бойовий корабель — “Гетьман Сагайдачний”, побудований за радянським проектом 1135.1 “Нерей”. Загалом для ВМСУ зуміли добудувати лише шість із 12 кораблів, які залишалися на заводах країни після розпаду СРСР, але так і не створили жодного нового судна. А єдина вивірена спроба в 2006—2007 рр. стратегічно посилити флот побудовою серії багатоцільових корветів з опорою на військово-технічне співробітництво з західними оборонними компаніями з тріском провалилася — через неспроможність військово-політичного керівництва держави.
2014 року в результаті агресії РФ і захоплення Криму, де постійно дислокувалися ВМСУ, в і без того скупо фінансованого флоту залишилося всього 25 відсотків особового складу й 13 кораблів, катерів і суден забезпечення. Реально ВМСУ мають нині всього один фрегат, один застарілий корвет (на ремонті), один ракетний катер, чотири малі бронекатери, один середній десантний корабель і один рейдовий тральщик. У кораблів і катерів ДПСУ обмежені бойові можливості, вони навряд чи здатні ефективно контролювати власну виключну морську економічну зону в Чорному й Азовському морях. Розгорнуте будівництво нових річкових бронекатерів проекту “Гюрза-М” — слабка втіха: вони дуже вразливі для штормів, не надто швидкохідні й порівняно слабко озброєні. Хоча поповнення ними флоту після захоплення Росією більшої частини кораблів і низки кораблебудівних підприємств можна вважати “мистецтвом можливого”. До складу ВМСУ введено шість малих бронекатерів, два з яких захоплено 25 листопада 2018 року біля берегів Криму. Крім того, РФ незаконно захопила 2014 року й утримує 16 найсучасніших кораблів і суден ВМСУ.
Бойову ж міць ЧФ РФ нині становлять 45 кораблів, сім дизельних підводних човнів (шість нових) і близько 140 допоміжних суден і катерів. Ідеться передусім про ракетний крейсер, шість фрегатів (із них три нові), шість корветів, сім великих десантних кораблів, шість ракетних катерів і вісім тральщиків. Якісною особливістю ЧФ РФ є той факт, що значна кількість кораблів — носії крилатих ракет “Калібр” великої дальності дії.
Як видно, всерйоз говорити про військове протистояння на морі не доводиться… Нині основним завданням сил оборони стало не допустити супротивника до виведення на рубіж атаки й підготувати успішну протидесантну операцію. Перспективним завданням — надійно закрити хоча б 12-мильну зону. У вирішенні цих двох завдань ВМСУ відводиться основна роль.
Особливості національного переозброєння ВМСУ
Військові справедливо наполягають, що ослабленим ВМСУ для виконання покладених на них специфічних завдань потрібні бойові кораблі й морські катери, оснащені сучасними засобами розвідки, спостереження й ураження, насамперед ударною ракетною зброєю…
Плани передбачають модернізацію фрегата “Гетьман Сагайдачний”, прийняття до складу ВМСУ двох нових десантно-штурмових катерів і двох патрульних кораблів. А ще — подальше будівництво бронекатерів типу “Гюрза-М” (до 20 одиниць) і десантно-штурмових катерів типу “Кентавр” (приблизно вісім одиниць), а також середнього розвідувального корабля.
Реалізацію дорогої програми “Корвет” перенесено на віддалені й доволі туманні терміни: здачу головного корабля заплановано на 2022-й, а четвертого з серії — на 2028 рік. У ВМСУ усвідомлюють, що ціна того, щоб поставити в стрій один корвет, становить майже четверту частину закупівельного рядка річного оборонного бюджету. А вирішити завдання нинішньої війни з одним або навіть двома корветами не вийде. Тому добудовування головного корабля нині не фінансується. Фахівці стверджують, що одним з можливих варіантів порятунку корветної програми могли би стати держгарантії під виконання такого проекту. У ВМСУ стверджують, що в разі такого рішення уряду фінансування готові виділити банки Китаю, Бельгії або Голландії. Правда, вони вимагають, щоб проект виконувався через юридичний супровід їхньої країни. Однак Києву є над чим подумати, зважаючи на завершення робіт зі створення нової української протикорабельної крилатої ракети “Нептун” із дальністю дії 300 км. На квітень 2019 року заплановано завершити державні випробування, з наступним прийняттям на озброєння.
Серед планів на перспективу неофіційно називали й закупівлю для ВМСУ кількох надмалих підводних човнів, а також оснащення ВМС патрульними літаками українського виробництва Ан-148МП. Завершення модернізації вертольотів Мі-14 ПЛ(ПС). Плюс — закупівля РЛС СР-210 “Дельта”, П-18 “Малахіт” і стаціонарних радіогідроакустичних буїв для висвітлення підводної обстановки.
Слід зазначити, що ще 2015 року військово-політичному керівництву держави було запропоновано реалізувати концепцію створення москітного флоту як цілком адекватну й реалістичну у відповідь на сучасні загрози з моря. Однак темпи переозброєння ВМСУ й підходи до реалізації завдання свідчать про те, що, як і в більшості аспектів національної безпеки та оборони, влада обрала шлях напіврішень. Фахівці військово-морської справи стверджують, що за роки війни можна було вирішити завдання встановлення мінних загороджень, посилити можливості флоту за рахунок купівлі кількох іноземних катерів і військово-технічної допомоги, налагодити ліцензійне складання на українських оборонних заводах застаріваючих, але цілком боєздатних ракетних катерів.
Наразі ж на київському ПАТ “Кузня на Рибальському” мають намір протягом 2019 року побудувати два десантно-штурмові катери “Кентавр” і два катери “Гюрза-М”. Головний конструктор підприємства Сергій Білозубенко наприкінці 2018 року стверджував, що завод здатен випускати нові 24-метрові “Кентаври” щомісяця, за умови відповідного замовлення й закупівлі комплектуючих зі США й Нової Зеландії. На відміну від “Гюрзи-М” зі швидкістю 25 вузлів, “Кентавр” розганяється до 40 вузлів (розміром він усього на 1,3 м довший, але має конструкцію з алюмінієвих матеріалів, а для бронювання в ньому використано шведську сталь, яка захищає від куль 7,62 мм). Перші два катери цього типу спустили на воду у вересні 2018 року У листопаді 2018-го вони прибули до Одеси для завершення ходових випробувань у морі, дообладнання й переходу до державних випробувань. Крім 40-мм автоматичного гранатомета УАГ-40 і кулемета калібром 12,7 мм, катер повинен мати й ракетний модуль із 40 некерованими ракетами С-8.
Командування ВМСУ наполегливо говорить про намір до 2020 року збільшити військовий флот утроє. Цілком очевидно, що за непорівнянного розкладу сил Україна має зосередитися на розумному комбінуванні всіх можливостей у розвитку потенціалу протидії країні-агресору на морі. Ключове слово тут — “розумному”, оскільки саме цього часто не вдавалося робити протягом п’яти років війни.
Наприклад, цілком очевидно, що для посилення ВМСУ України слід максимально реалізувати можливості партнерства з Заходом. DT.UA неодноразово писало, що два американські катери типу Island (які США виділили як військово-технічну допомогу) понад три роки чекали передачі внаслідок банальної причини — саме українські інстанції перешкоджали угоді, оскільки, згідно з чинним законодавством, в Україні була неможлива пряма, без посередників, закупівля військовим відомством зброї за кордоном. І річ навіть не в тому, що ВМСУ недоотримали те, що вже було готове до передачі. Така невиразна позиція Києва по суті провалила розвиток ВТС у частині отримання як військової допомоги, так і технологій при створенні спільних структур і проектів. Експерти часто нагадують, що під час Другої світової Черчилль за кілька місяців отримав від США 50 есмінців, які зіграли свою роль у запобіганні блокаді Великої Британії з моря. У випадку України тільки до кінця 2018 року в Генштабі ЗСУ визнали, що розглядають питання передачі ВМСУ американських фрегатів типу Oliver Hazard Perry — зокрема, визначилися, що проситимуть три одиниці. Але це можна було зробити ще наприкінці 2014 року за умови оперативної організації механізму ВТС та отримання згаданих катерів.
У цьому контексті симптоматичною є заява колишнього аташе з питань оборони при Посольстві України в США Володимира Гаврилова, який в останні роки опікувався розвитком ВТС зі США. У листопаді колишній військовий дипломат заявив, що ще адміністрація американського президента Барака Обами була готова розпочати масштабне ВТС США з Україною при виконанні Києвом низки адміністративних умов, зокрема — спрощення можливостей приходу американських компаній на ринок України.
Інша ситуація — явна пробуксовка з виробництвом ракетних катерів. Можна дивуватися, але з 2012 року у В’єтнамі за посередництва “Укрінмашу” успішно реалізовано проект побудови 54-метрового ракетного катера “Лань” водотоннажністю 420 тонн і максимальною швидкістю 32 вузли. Він став основою в’єтнамського артилерійського катера проекту ТТ400ТР, сім з яких уже в бойовому строю в’єтнамського флоту. Свого часу колишній командувач ВМСУ Сергій Гайдук казав, що до 2020 року флот поповнять три ракетні катери “Лань”, розроблені миколаївським Дослідно-проектним центром кораблебудування” (КП “ДПЦК”). Але, схоже, мрії Гайдука плавно трансформувалися в мрії нового командувача Воронченка. Тому що плани закласти два катери до 2018 року на ЗАТ “Завод “Кузня на Рибальському” так і не були реалізовані. Сьогодні у ВМСУ кажуть, що “в’єтнамська” “Лань” — модернізований застарілий проект радянського часу — фактично проект 1241 “Блискавка”, яка вже не підходить флоту за цілою низкою параметрів. Можливо. Хоча резонним може бути запитання: що краще — мати серію застарілих катерів з артзброєю чи не мати нічого. Через застарілість проекту “Кузня на Рибальському” узялася модернізувати катер — переважно під нове високоточне озброєння, тобто ПКР “Нептун”. Хоча при цьому є й думка військових фахівців, які застерігають, що модернізація під ще не прийняті на озброєння системи загрожує перетворити проект на довгобуд.
Проте до вересня 2018 року конструкторське бюро цього підприємства доопрацювало проект “Лані” до версії вже 64-метрового катера “Лань-ЛК” (експортна версія відома під назвою “Веспа”), повною водотоннажністю 640 тонн і швидкістю 40 вузлів — під озброєння розроблюваними ДККБ “Луч” протикорабельними крилатими ракетами (передбачено озброєння 8 ПКР “Нептун”). Однак самі військові моряки за умови анонімності кажуть, що катер хоча й не вийшов зі свого класу, надто важкий. “Він на добрих 200 тонн важчий за необхідну платформу під ракетне озброєння, а це дуже великі ресурси. Кожна додаткова тонна водотоннажності корабля обійдеться ВМСУ в 100—150 тис. доларів. І якщо все-таки брати такий катер, то варто було б передбачити на ньому вертоліт”.
Однак, як з’ясувалося, це не найголовніша проблема. У Міноборони визнають, що цілий рік змарновано внаслідок конфлікту миколаївських розроблювачів і київських виробників. Перші наполягали на встановленні на катерах газотурбінної установки виробництва миколаївського ДП “Зоря-Машпроект”, другі — на використанні дизельної установки, оскільки газотурбінної установки поки що не існує в природі, і на саме лише її створення буде потрібно не менше двох років. На тлі конфлікту уповноважені особи військового відомства попросту боялися ухвалити рішення, визнаючи, що судові розгляди, особливо щодо профільного заступника міністра, відіграли тут “значну роль”.
Не виключено, завадило об’єднати зусилля приватного заводу і державного ДПЦК усе те саме традиційне “ручне управління” сектором безпеки та оборони й відсутність у Кабміні єдиного центрального органу виконавчої влади для реалізації справді державної оборонно-промислової політики. Так чи інакше, але проект “Лань-ЛК” військовими прийнятий, а роботи зі створення катера “Лань-ЛК” на “Кузні” вже розпочато: закуповуються комплектуючі, готується виробництво. Що ж до його офіційної закладки, уповноважені особи визнають: подія відбудеться, коли офіційним персонам буде необхідна відповідна доза піару. Тобто десь під вибори. Сам же перший катер (у серії буде не менше трьох-чотирьох) з’явиться 2020 року, його випробування проходитимуть не менше ніж півроку, тобто він стане в стрій десь 2021 року. Такі реалії — це цикл виробництва, випробувань і військової прийомки. Тому запитання, коли флот буде готовий до протистояння з агресором, — риторичне.
Усе це вже дало нові козирі в руки ініціативного очільника МВС Арсена Авакова. Так, МВС 2019 року запропонує Кабміну проект із виробництва разом із французькою компанією близько 20 катерів для посилення охорони морських кордонів країни. Щоб повністю перебудувати систему контролю та охорони морських кордонів, використовуючи катери 32—35 метрів, які виготовлятимуться на одному з українських заводів у співробітництві з французькою стороною “з високим ступенем локалізації проекту в Україні”. І може реалізуватися набагато швидше, ніж у ВМСУ, адже внутрішнє відомство не має військової прийомки. Правда, схожий проект із купівлі французьких вертольотів (третина з яких були у використанні) на суму 550 млн євро (а з кредитними відсотками — приблизно 700 млн євро) уже підірвав програму національного вертольота України. Тому експерти тихо нарікають, говорячи, що відсутність прозорого тендера з обов’язковою участю командування ВМСУ, неодмінною всебічною оцінкою рівня передачі технологій, вимоги офсетної програми та не менш як 80-відсоткової участі в проекті українських підприємств підірве й без того мізерні можливості національного кораблебудування. А від себе хотілося б закликати любителя французів згадати про уніфікацію озброєнь, а також про те, що французи вже мали можливість дивувати нас, зокрема поставкою для модернізації українських бойових Мі-24 не військових, а поліцейських систем управління вогнем вертольота — без лазерного каналу наведення.
Замість висновків, або Ода пріоритетам
На жаль, за наявності конструкторського та виробничого потенціалу не що інше як банальне головотяпство та боротьба особистих інтересів завадили появі в складі ВМСУ ракетних катерів. І такі самі причини стали перешкодою для отримання необхідної військової допомоги західних держав. Можна лише сподіватися на те, що з прийняттям на озброєння ПКР “Нептун” усе піде швидше. Хоча за відсутності реальної державної системи переозброєння сил оборони новітня історія розвитку української армії ще буде рясніти схожими прикладами.
Однак російська війна на знищення України триває, що змушує сказати кілька слів про пріоритети. З урахуванням згаданих особливостей переозброєння.
Пріоритет 1. Нові високоточні засоби ураження. Запуск у серію згаданих ПКР — у першу чергу як мобільних берегових комплексів. У другу — як авіаційних КР, швидше за все, під бомбардувальники Су-24. Але не виключено також — під багатоцільові Су-27. У третю — як ПКР безпосередньо для ракетних катерів, а в перспективі — корветів.
Пріоритет 2. Нарощування сухопутної компоненти. Необхідно створити умови для оперативного встановлення мінного загородження, а також проведення протидесантних операцій. Цілком резонним є збільшення сил спецпризначення самих ВМСУ, з акцентом на морську піхоту. А також постійна присутність на небезпечних напрямках підрозділів Сил спецоперацій.
Пріоритет 3. Активізація робіт зі створення угруповання ракетних катерів. На думку адмірала Ігоря Кабаненка, мультирольне катерне угруповання спроможне ефективно діяти саме в близькій морській зоні держави. Це означає зосередження зусиль на ефективному захисті та обороні саме близької морської зони України, асиметричний підхід до стримування противника. Передбачається використання трьох підкласів бойових катерів: пошуково-ударних (із протикорабельними крилатими ракетами — основною зброєю москітного флоту), амфібійних і протимінних. Серед головних аргументів такого підходу — ефективне використання наявних невеликих ресурсів для вирішення проблематики незахищеності літоральної морської зони України.
Дуже важливо — і з цим згодні і військові, і промисловці, — організувати багатопланове вирішення завдання. Тобто одночасно розглядати можливості виробництва катерів власне української розробки (тих-таки “Лань-ЛК” з їхнім поступальним апгрейдингом), придбання ліцензії на виробництво на своїй території іноземних бойових суден малого класу за прикладом Катару і ОАЕ (військові називають вдалими і порівнянними за вартістю британські 54-метрові Barzan (Vita) Class із двома пусковими ракетними установками під ракети MM40 Exocet), а також предметні переговори про військово-технічну допомогу від західних держав-партнерів. З одного боку, необхідно захистити національні інтереси на морі, а фактично — відстояти їх. З другого — відродити майже зруйновану національну школу кораблебудування.
Пріоритет 4. Пошук можливостей для порятунку корветної програми. Якби корветний почин 2006—2007 рр. було реалізовано, українські ВМС уже мали б 3—4 корвети, і всю ідеологію оборони можна було б будувати на дещо інших принципах.
Головне — розуміти: морський кулак створити можна. І навіть з опорою на національні можливості. Тільки цим треба займатися. У цьому переконані і українські, і західні експерти. Причому йдеться про нагромадження військового потенціалу для вирішення реалістичних завдань.
У грудні 2018 року військові моряки за участі західних партнерів розробили й затвердили триетапну Стратегію розвитку ВМСУ до 2035 року. Серед іншого, вона передбачає вже до 2025 року встановити контроль над територіальними водами та за їхніми межами до 40 миль. І недопущення дій противника в будь-яких районах близької морської зони. Це сьогодні досить амбіційна, але цілком досяжна мета. Якщо взятися за створення морського кулака всерйоз.
Автор: Валентин Бадрак
Джерело: ZN.UA
