Перший день саміту НАТО, комюніке країн-членів блоку, рішення ключових гравців Альянсу були очікуваними у більшості позицій та мають зробити тверезими тих, хто в Україні мав завищені очікуваня. Якщо оголошення щодо перспектив швидкого членства в блоці очікували переважно мрійники, то практичні рішення мають на цьому етапі війни набагато більше значення. Отже, які висновки станом на ранок 12 липня.
Перше. Оголошені рішення у ході або під час саміту свідчать, що ключові гравці Альянсу обрали стриману позицію щодо завершення гарячої фази російсько-української війни у 2023 році та повної деокупації України вже в поточному році. Про це свічать відсутність оголошень щодо надання Україні оперативно-тактичних ракет ATACMS та крилатих ракет Taurus для атак тилових позицій російських угруповань далеко за лінією фронту. До того ж, рішення розпочати навчання пілотів F-16 (та, можливо, інших бойових літаків західного виробництва) аж у серпні 2023 року сигналить про те, що ЗСУ, скоріш за усе, не отримають бойових літаків західного виробництва до кінця року (попри безпрецедентну готовність Польщі надати інфраструктуру для F-16). Тож, надзвичайна ризикованість наступу Сил оборони України та головне навантаження саме на українську армію зберігається.
Втім, рішення Альянсу “компенсувати” відсутність у пакетах домопоги оперативно-тактичних ракет ATACMS та крилатих ракет Taurus французькими крилатими ракетами типу SCALP-EG (із дальністю ураження “орієнтовно у 250 км” та можливістю спорядження або бетонобійною проникаючою частиною BROACH, або ж касетною БЧ для ураження аеродромів або ж інших військових об’єктів ворога з великою площею), а також американських касетних боєприпасів виглядає паліативом, спрямованим на поточну підтримку України у веденні наступальних дій. Є ознаки, що Захід зацікавлений саме у повільних наступальних діях або у форсуванні подій виключно за рахунок втрат особового складу Сил оборони України.
Друге. Саме така поточна позиція країн НАТО є чітким сигналом, що Україна має прискорити власні розробки й, у першу чергу створення ракет дальністю 500-1000 км (як крилатих, так і балістичних), а також розвідувально-ударних безпілотників оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівня. Центр тяжіння закупівель озброєнь для Сил оборони України має посунутися у бік вітчизняних та спільних з партнерами проєктів, при цьому військово-технічне співробітництво, зокрема з країнами-членами НАТО набуває особливого значення у контексті просування до повного членства в блоці.
Третє. Україну напевно розглядають автивом для НАТО — у сенсі успішної оборони східного флангу Альнсу. Хоча скасування ПДЧ та поява довгострокової програми підтримки України з боку НАТО на 500 мільйонів доларів на рік також виглядає компромісом між бажаним і реальністю для України це може стати новою точкою відліку. На жаль, скоріш за усе, глави США, Франції та Німеччини перебувають під впливом кремлівського шантажу, включно, загрози організації техногенної катастрофи на Запорізькій атомній станції, а також використання тактичної ядерної зброї — що й нині інтерпретується Заходом як ймовірна “ескалація” бойових дій з боку РФ, оскільки головним стримуючим фактором щодо надання Україні нових типів зброї залишається можливість використання цієї зброї для вогневих атак військових об’єктів на території Росії.
Тож у зв’язку з ситуацією, що складася на цьому етапі для України найважливішим завданням стає отримання доступу до технологій країн-членів НАТО та допуск до участі у програмах технологічного озброєння НАТО і спільних виробництв сучасної зброї.
Валентин Бадрак,
директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
