Старт нового політичного сезону виявився стрімким навіть за мірками турбулентної української політики. Ми отримали новий уряд, відбувся обмін полоненими між Києвом та Москвою, що стимулювало обговорення перспектив перезапуску «нормандського» формату. Верховна Рада адаптується до роботи в режимі монобільшості, встановлюючи рекорди інтенсивності законотворчої діяльності. Офіс Президента продовжує підбирати останні крихти владного пирога – розпочато підготовку до дочасних місцевих виборів.
Обмін полоненими: підбиваємо підсумки
Ключовою подією початку осені став обмін полоненими. Президент Зеленський без зволікань виконав одну з головних передвиборчих обіцянок. З російських в’язниць вдалось вирвати 35 українських громадян – полонених моряків та політв’язнів, чиї імена яскравими прожекторами світили в «анфас» репресивній системі Російської федерації, віддзеркалюючи в очах світової спільноти її потворні риси.
Обмін став magnum opus перших ста днів президенства Зеленського, завдяки чому владі вдалось підігріти підтримку своєї діяльності з боку суспільства. Про це свідчать результати опитування соціологічної групи «Рейтинг», згідно з якими 71% українців задоволені діяльністю президента. Заміри громадської думки проводились 6-10 вересня, а відтак акумулювали ефект теми звільнення кремлівських бранців. Також більше половини респондентів висловили переконання, що держава рухається у правильному напрямку: відчутне зростання позитивних очікувань традиційне явище для періоду «медового місяця» новообраної влади і виборця.
Крига у переговорах з Білокам’яною скресла після зміни влади на Печерських пагорбах. Втім компроміс із Москвою в питанні звільнення заручників складно пояснити бажанням Путіна за будь-яку ціну звільнити своїх громадян – правила гібридної агресії передбачають «списання» з балансу держави людського матеріалу, якщо його повернення вимагає n-й рівень публічності. Кремль вдався до тактичного відступу, намагаючись затягнути Банкову в тенета неформальних контактів і тіньових зобов’язань. Мета російської сторони – посадити команду Зеленського на розтяжку між спокусливою перспективою замирення конфлікту та радикальною протидією національно-орієнтованої опозиції, яка трактуватиме будь-які поступки країні-окупанту як зраду державних інтересів. Водночас демонстрація Москвою можливості напряму домовлятися з Києвом паралізує волю західних партнерів Києва модерувати переговорний процес. Як наслідок, українська дипломатія втрачає цінний ресурс міжнародної підтримки.
Що ж до умов обміну, який відбувся 7 вересня, то у вітчизняному експертному середовищі вони були сприйняті неоднозначно. Чи не найбільшою ложкою дьогтю виявилась видача Росії колишнього зенітника бойовиків Володимира Цемаха, який мав стати ключовим свідком у справі про збиття малайзійського літака Boeing 777 над Донбасом в 2014 році. Для міжнародної Спільної слідчої групи, яка готує докази для майбутніх кримінальних справ, такий поворот справ виявився несподіваним. Повідомлення в пресі навіювали враження, що у нідерландських слідчих виникло бажання допитати екс-бойовика лише після того, як Київський апеляційний суд звільнив його з-під арешту (Цемаха було затримано ще на початку літа). Не секрет, що РФ надійно приховує речові докази та виконавців злочину. Тому, навіть після повернення фігуранта в ОРДЛО, він залишиться під щільним ковпаком російських спецслужб і, скоріш за все, опиниться поза досяжністю для міжнародного правосуддя. До речі, в російських ЗМІ з’явилась інформація про ймовірну конференцію за участі Цемаха для «викриття» версії Києва. Однак, вочевидь, чергова порція фейків не матиме впливу на хід розслідування і судовий процес.
Як би там не було, Зеленський поспішив згладити присмак «зради»: одразу після зустрічі українських бранців він запевнив, що міжнародна слідча група встигла допитати Цемаха. Зрештою, дискусійним залишається питання про те, чи може істотно вплинути на встановлення вини російської сторони відсутність екс-бойовика в залі засідань. Навпаки, включивши Цемаха до обмінних списків, Кремль промовисто визнав свою причетність до трагедії в небі Донбасу.
Інша лінія критики переговорної тактики команди Зеленського пролягає вздовж тези про недоречну для дипломатії поспішність у діях президента. Моряки, мовляв, і так мали бути звільнені Росією за рішенням Міжнародного трибуналу з морського права. Тож варто було продовжувати тиснути на Москву і здійснити обмін на більш вигідних умовах.
Така позиція виглядає, як мінімум, наївно. Представники російської влади неодноразово стверджували, що РФ не визнає юрисдикцію Морського трибуналу у цій справі. Понад те, суд не має юрисдикції для встановлення санкцій. Теоретично обмеження (наприклад, закриття морських портів для заходу російських військових кораблів або торговельних суден під прапором Росії) можуть бути застосовані відносно РФ третіми країнами в односторонньому порядку. Однак з 2014 року подібних випадків не фіксувалось і навряд чи в якійсь із західних столиць розглядають Азово-Керченську кризу як достатній привід для ескалації відносин з Москвою.
Кремль та Банкова грають в інформаційні піддавки
Важливий аспект обміну, на який звернула увагу світова преса, – інформаційний супровід події. В московському аеропорту Внуково «генералітет» кремлівських пропагандистів на камеру федерального каналу з попмою зустрів свого «колегу» Кирила Вишинського. Завантажились в авто і поїхали, залишивши решту «в’язнів сумління» на злітно-посадковій смузі сиротливо очікувати подальшої долі. В цей час Путін насолоджувався компанією Нурсултана Назарбаєва: разом елбаси російський президент відкривав павільйон «Казахстан» на московській ВДНХ. Така картинка яскраво контрастувала на фоні щемливих кадрів з аеропорту «Бориспіль», підкреслюючи разючу відмінність у ставленні двох держав до своїх громадян.
Показово, що представники української влади всіляко уникають реляцій про «перемогу над державною-агресором» у зв’язку з завершенням чергового етапу обміну. В офіційній риториці Банкова трактує обмін як компроміс, а не як капітуляцію Росії. Войовнича риторика попередньої влади поставлена на паузу, що не залишилось непоміченим у Москві.
Важливо зазначити – тональність висвітлення обміну федеральними ЗМІ РФ також виявилась доволі стриманою (звісно, за мірилами російської пропаганди). Фактор «асиметричності» (з 35 осіб, виданих Росії, щонайменше 13 – нинішні або недавні громадяни України) не став каталізатором нової кампанії істерії про «громадянський конфлікт на південному-сході України».
Але справжнім реверансом у бік української влади виглядає фактичне відсторонення від фінального етапу обміну одіозного лідера «Опозиційної платформи – за життя» (ОП-ЗЖ) Віктора Медведчука. Зустрічі очільників ОП-ЗЖ з російськими топ чиновниками в Офісі українського президента трактують як спроби створення альтернативного офіційній владі перемовного формату. Оточення Зеленського не тільки відкинуло канал комунікації з Кремлем через Медведчука, але й продовжує метати блискавиці в табір проросійських опозиціонерів. «У нас є відповіді: обсяги кешу, звідки і з якої країни вони (ОП-ЗЖ) все це отримують. І це буде дуже гучна історія, яка дуже погано закінчиться», – пообіцяв Володимир Зеленський в нещодавньому інтерв’ю відомому телеканалу. В кулуарах Східного економічного форуму у Владивостоці російський лідер взяв під крило головного лобіста своїх інтересів в українській політиці («….було б великою помилкою, якби робилися спроби заважати реалізації їхніх конституційних прав», – заявив Путін). Однак історія з обміном засвідчує – Кремль готовий відносно легко жертвувати позиціями своїх агентів впливу, перетворюючи дане питання на предмет торгу з українською владою. Попри те, що Москва зацікавлена у збереженні свого форпосту в українському парламенті у вигляді фракції ОП-ЗЖ, Кремль тверезо оцінює розклади в українській політиці і будує прямий діалог із командою Зеленського.
Обмін до норманського формату доведе
Досягнувши конструктиву в питанні звільнення заручників, команда Зеленського намагається просунутись якнайдалі по треку двосторонніх відносин. Наступне питання в порядку денному – підготовка нового етапу обміну. На сьогодні відомо, що 18 вересня Тристороння контактна група обговорить в Мінську перспективи обміну між Києвом і Донбасом за принципом «всіх на всіх». Помічник Зеленського Андрій Єрмак в інтерв’ю виданню «Українська правда» заявив, що наразі обговорюється можливість звільнення кількох сотень людей, зокрема кримських татар, які перебувають в місцях позбавлення волі на території РФ. За інформацією українського омбудсмена Людмили Денисової, Київ уже передав Москві списки громадян України.
Схоже, в Офісі Президента панує переконання, що звільнення бранців реанімує «нормандський» формат. Очікування підігрівають західні партнери Києва – в своїх заявах вони одностайно висловили сподівання, що обмін дасть старт широким домовленостям по Донбасу.
Наприкінці серпня президент Зеленський в телефонному режимі запропонував лідерам країн-учасниць нормандської четвірки провести саміт найближчим часом. 2 вересня в Берліні пройшла зустріч радників голів держав «нормандського формату», однак про конкретну дату рандеву очільників держав домовитись не вдалось.
Як і в попередні роки, яблуком розбрату стало різне трактування Україною та Росією послідовності виконання «Мінську». Делегація РФ наполягала на першочерговості розведення сил в Петровському та Золотому і узгодженні формули Штайнмайера. Від української сторони, начебто, вимагають «письмові гарантії» де-факто автономії для непідконтрольних районів через закріплення їхнього особливого статусу в Конституції. Також ребром ставиться питання про амністію бойовиків.
Нагадаємо, що «формула Штайнмайєра» (за іменем колишнього міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайєра, який запропонував даний варіант виконання Мінських угод у 2015 р.) передбачає виведення російських військ з ОРДЛО і передачу контролю над кордоном лише після проведення виборів на окупованій території і закріплення особливого статусу ОРДЛО в Основному Законі. За президентства Петра Порошенка українська влада наполягала на прерогативі безпекового компоненту – спершу встановлюємо контроль над україно-російським кордоном, а лише потім проводимо вибори і вступає в дію Закон про особливий статус Донбасу. Берлін та Париж визнають цю позицію цілком справедливою – інакше забезпечити волевиявлення громадян в ОРДЛО за стандартами ОБСЄ просто неможливо. Тому принцип, закладений у формулі Штайнмайєра (вибори передують виведенню окупаційних військ РФ), насправді суперечить скоординованій позиції України та її західних партерів.
Відтак не дивина, що анонсоване президентом Зеленським обговорення «формули Штайнмайера» на зустрічі лідерів держав нормандської четвірки збурило активну громадськість. Ще більше сум’яття вніс міністр закордонних справ Вадим Пристайко, заявивши, що влада хотіла би провести місцеві вибори по всій країні, включно з тимчасово непідконтрольною територією Донбасу. В який спосіб команда Зеленського планує в стислі терміни (пів року у випадку проведення дочасних виборів, чергові відбудуться в жовтні 2020 р.) відновити дію українського законодавства та забезпечити безпеку виборчого процесу на території ОРДЛО чиновник не уточнив.
Попри це, враження, що протягом останніх тижнів «слуги народу» зруйнували міжнародну позицію своїх попередників, помінявши місцями безпекову та політичну складову на догоду Кремлю, є передчасним.
По-перше, «розмита» риторика влади спрямована на заохочення Кремля до діалогу – створюються зачіпки, які допоможуть втягнути Кремль у діалог. Скептики скажуть, що Зеленський-політик не готовий до дипломатичного спарингу з Путіним; розставляючи політико-дипломатичні капкани, український лідер сам ризикує опинитись в скрутному становищі. Однак логіка президентської команди визначається іншими імперативами. На Банковій розуміють, що комунікаційний вакуум у відносинах із Росією знецінить обіцянки Зеленського замирити Донбас, а відтак поставить хрест на амбіціях його команди.
По-друге, президент вніс важливе уточнення – місцеві вибори на Донбасі можливі лише після виведення російських військ та згідно з українським законодавством. Судячи зі слів самого Зеленського, влада сповідує комплексний підхід: «Це питання спочатку обміну людей, потім розведення військ. Зараз ми говоримо про розведення в Золотому і Петровському. Потім тільки ми будемо говорити про розведення військ по всій території – це 400 км. Тільки після цього ми можемо говорити про формат виборів на окупованих територіях… Вибори там мають бути, але виключно за українським законодавством». Отож якщо відкинути зайву шкарлупу вербальних конструкцій, перед нами залишиться успадкований від попередньої влади алгоритм реінтеграції окремих районів Донбасу. Єдина модифікація – зміна позиції стосовно ідеї миротворчої місії.
Зеленський «відправив» миротворців на кордон з Росією
Президент висловив свою позицію стосовно миротворців і вона виявилась скептичною. «Я не хочу, щоб на Донбасі був сценарій абхазький чи було Придністров’я», – наголосив він (наведені приклади стосуються російської «миротворчої» діяльності в регіоні, тож відтворення цих сценаріїв виключалось з самого початку розмов про сині шоломи на Донбасі). Натомість, на думку Зеленського, на кордоні між Україною та РФ миротворці були б дуже доречними.
Така постановка питання – спроба привести принцип прагматизму в зовнішню політику України. Ідея, яка виглядала проривною на папері, безнадійно заборсалась в питаннях фінансування та узгодження кола країн-учасниць. Тому, незалежно від того, чи був Зеленський на 100% серйозний (або обізнаний), коли говорив про миротворців на україно-російському кордоні, таку позицію нової влади слід розшифрувати як фактичну відмову від просування даної ініціативи.
Американський гамбіт Зеленського
Тема зустрічі українського президента з американським колегою зринає в заголовках наших медіа з першого дня каденції Зеленського. В оточенні останнього називають Генасамблею ООН у Нью-Йорку як можливе місце зустрічі двох лідерів. За інформацією міністра закордонних справ Вадима Пристайка, візит Зеленського заплановано на 23 вересня. Отож, ймовірне знайомство з Дональдом Трампом відбудеться раніше ніж можуть розпочатися переговори у нормандському форматі. Це дає можливість українській стороні додатково прояснити серйозність намірів американської адміністрації долучитись до перемовин України з Росією (раніше такий розвиток подій допускав Трамп).
До речі, тимчасовий повірений у справах США в Україні Вільям Тейлор в інтерв’ю «Голосу Америки» зазначив, що Володимир Зеленський спробує залучити США до переговорного процесу, якщо нормандський формат у нинішньому вигляді виявиться безрезультатним. («Президент Зеленський та інші представники українського уряду заявляли, що якщо нині діючий нормандський формат, нормандська четвірка не дасть результатів, тоді вони розглянуть можливість просити Сполучені Штати і Великобританію приєднатися», – повідомив дипломат).
Берлін та Париж офіційно не заперечують проти обговорення варіанту розширення кола учасників перемовин. Однак, враховуючи глибокі розбіжності європейських лідерів із Трампом, втручання Білого дому внесе додаткову дезорганізацію в роботу нормандської четвірки. В цьому європейці не зацікавлені. Тому, якщо Києву вдасться заручитись предметним інтересом Трампа в питанні Донбасу, цей дипломатичний капітал можна буде використати для глибшої координації позицій з європейськими партнерами.
Сьогодні ж Офіс Президента має підстави побоюватись, що Меркель та Макрон перегнуть «прагматичну» палицю. Так представник України в Тристоронній контактній групі Леонід Кучма в коментарі Associated Press висловив стурбованість тим, що лідери Франції та Німеччини будуть підштовхувати Україну до неприйнятних поступок Росії. На його думку, Емманюель Макрон і Ангела Меркель будуть схиляти президента України до компромісів, зокрема до затвердження плану проведення місцевих виборів в окупованих районах Донбасу без будь-якого контролю з боку Києва.
Повертаючись до можливого контакту американського та українського президентів, важко оминути новину від 29 серпня про те, що Дональд Трамп доручив своїй команді з нацбезпеки переглянути програму фінансування системи безпеки в Україні. Згодом посольство України в США повідомило – Вашингтон розблокував безпекову допомогу нашій країні на майже 400 мільйонів доларів.
Проте ця історія залишила неприємний присмак. Старший директор Центру Байдена Майкл Карпентер в інтерв’ю Українській службі Радіо Свобода звернув увагу на таку обставину: «величезна частина витрат і велика кількість компонентів і обладнання надаються якраз у цей період. І те, що цей «перегляд» проводять саме зараз, на практиці означатиме, що велика частина обладнання в Україну так і не надійде». «Вельми цікаво, – продовжує експерт, що це відбувалося якраз напередодні запланованої зустрічі президента Зеленського з президентом Трампом. Тому поставте собі запитання: може, це спосіб «смикати за ниточки», щоб впливати на українську владу? Сигнал про те, що чиниться певний тиск або що є якісь очікування, що їм (українській владі – ЦДАКР) треба щось зробити, щоб отримати цю допомогу?»
Отож не варто забігати на перед у питанні участі США в багатосторонніх переговорних форматах по Донбасу. Не секрет, що Україна цікавить Трампа в контексті президентських виборів в США. Американська адміністрація чекає від Києва розслідування щодо обставин оприлюднення доказів у справі засудженого менеджера виборчої кампанії Трампа Пола Манафорта (в перспективі це може підірвати результати розслідувань спецпрокурора Роберта Мюллера). Інший запит націлений на сина «хедлайнера» демократичних праймеріз, колишнього віце президента США Джозефа Байдена, у справі щодо ролі родини Байденів в енергетичній компанії «Бурізма». Власне, на ці кейси спрямована «човникова» місія адвоката президента США Рудольфа Джуліані, який, за повідомленням преси, протягом серпня встановив доволі тісний контакт з помічником президента України Андрієм Єрмаком.
Демократи також не сидять склавши руки. Як повідомляє видання The Hill, на початку вересня одразу три конгресові комітети – з питань розвідки, з нагляду та урядової реформи і з закордонних справ – відправили спільні листи до Білого дому і Державного департаменту США, вимагаючи надати документи, які мають прояснити – чи Трамп і його адвокат намагались підштовхнути Україну до розслідувань, які б зашкодили Джо Байдену.
Наведене свідчить, що Україна, навіть попри волю її уряду, поступово занурюється в трясовиння внутрішньої політики США в найбільш токсичний період боротьби передвиборчих компроматів. Тому у відносинах з Вашингтоном Зеленському, без перебільшень, належить пройти по лезу ножа. В такій ситуації доцільніше міцніше стискати руків’я українського інтересу.
Як президент та міністр не поділили Нацгвардію
29 серпня Верховна Рада затвердила склад уряду. Найбільш резонансним кадровим рішенням, яке дещо відтінило фігуру нового прем’єр-міністра Олексія Гончарука, стало збереження на посаді очільника МВС Арсена Авакова. Хвиля нарікань прокотилась рядами навіть зазвичай покірної волі Офісу Президента фракції «Слуги народу».
На Банковій формулу компромісу вбачають у обмеженні функціоналу відомства пана Авакова. Ймовірно, у зв’язку з цим з’явився законопроект №1007, яким пропонується вивести Нацгвардію (НГУ) з управління МВС і перепідпорядкувати президенту. У пояснювальній записці необхідність такого рішення пояснюється тим, що в умовах особливого періоду керівництво військовими формуваннями, зокрема Нацгвардією, не належить до сфери внутрішніх справ, а знаходиться в підпорядкуванні президента.
Ситуація, що склалась, не нова в історії української жандармерії. З часу створення НГУ (1991 р.), керівництво правоохоронного органу призначав парламент за поданням глави держави. В 1995 році президент Кучма видав указ, яким підпорядкував НГУ собі. Таке рішення спричинило жваву критику з боку опонентів Леоніда Даниловича. Зрештою, перетягування канату між Банковою та Радою пришвидшило рішення про розформування служби на початку 2000 року.
Сьогодні боротьба за Нацгвардію проходить по лінії МВС-Офіс Президента. Між іншим, Арсен Борисович може святкувати тимчасовий успіх: профільний парламентський комітет відклав розгляд законопроекту про перепідпорядкування Національної гвардії президенту, оскільки той доопрацьовується. Втім ресурсу впливового міністра не вистачить для тривалої фронди з президентом. З іншого боку, прямий президентський контроль над силовими відомствами створює алюзію з авторитарними режимами (наприклад в сусідній РФ Росгвадія підпорядкована Путіну). Тому новий законопроект повинен докорінно змінити концепцію Національної гвардії.
Найбільш доцільною в умовах військового конфлікту вбачається реформа за наступними принципами:
- Позбавити Нацгвардію правоохоронних функцій (в режимі воєнного стану правоохоронні повноваження залишаються)
- Підпорядкувати відомство Міністерству оборони України.
- Окремі підрозділи Нацгвардії з відповідним озброєнням та технікою переходять до складу Національної поліції.
Володимир Солов’ян,
керівник зовнішньополітичних проектів ЦДАКР
