Стаття для “УКРАЇНСЬКОГО ЖУРНАЛУ”, 4/2021
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=10159227660424627&id=316522704626
Російська Федерація системно посилює воєнно-політичну присутність у Карабаху — на азербайджанських територіях під власним військовим протекторатом. Посилює прямо й «гібридно» — як через збільшення особового складу та озброєнь «миротворчого» контингенту (де-факто російської воєнної бази), так і через формування та підтримку проксі у вигляді «воєнізованих формувань Нагірного Карабаху» (формулювання Міноборони РФ, до якого ми ще повернемось). На вказані процеси роздратований ними Баку не може впливати лінійно. Єреван же, позбавлений наразі будь-яких інструментів впливу на Карабах, у лінійній «експертній» логіці має бути цим виключно задоволений.
… Запитання «виграв Кремль чи програв у Карабаху» стало вже однаково вірусним, як і лобові (та абсолютно не релевантні) паралелі між 44-денною війною і російською агресією проти України. Можна змоделювати широкий перелік критеріїв поразки/перемоги Росії за результатами минулорічної — другої після першої половини 1990-х — повномасштабної воєнної фази вірменсько-азербайджанської війни за Карабах. Здобутки/втрати Кремля за нового статус-кво довкола Карабаху після 10 листопада 2020 ретельно розібрані. Оцінки часто полярні, вони різняться за глибиною і часто залежать від «комплексу футбольного вболівальника» того чи іншого спікера, що, у принципі, нормально для інформаційної війни за Карабах, чий фронт виходить далеко за межі Південного Кавказу. Однак варто розуміти поточну аксіому — у Кремлі НЕ вважають себе стороною, що програла. І в новому статус-кво, навпаки, вбачають для себе вікно можливостей для подальшого поглинання регіону у свою орбіту інтересів, що формує принципово нову систему викликів і ризиків як для Баку, так і для Єревану.
З початку 44-денної війни (а насправді задовго до цього) Москва неухильно дотримується стратегії «поразки обох сторін». Розберемо поточний етап такого підходу.
«Проксіїзація» Вірменії
З керованою поразкою Вірменії все зрозуміло (тут і далі — ми про логіку Кремля). Москві, якій дуже не хочеться втрачати Азербайджан, у вірменському суспільстві вдається підтримувати баланс між двома полюсами сприйняття — «Росія зрадила» і «Росія врятувала». Присутність першого полюсу об’єктивно посилює антиросійські настрої, однак у Москві в цьому не бачать проблеми, адже присутність вірмен у Карабаху забезпечується виключно присутністю російських «миротворців». Будь-які альтернативні перспективи для карабаських вірмен збиваються Москвою ще на зльоті як у Єревані, так і в Баку.
Останні позачергові вибори у Вірменії наочно підсвітили внутрішньокремлівське протистояння. Не секрет, що Кремль або «колективний Путін» — неоднорідні в підходах до вирішення критичних для Росії геополітичних проблем. Унікальність же і водночас біда Вірменії в тому, що протистояння різних кремлівських олігархічно-силових угруповань (крил, веж) на вірменському фронті відбувається ледь не в стерильних лабораторних умовах.
Нікол Пашинян вдруге оформив своє прем’єрство, спираючись на практично кваліфіковану/конституційну (без сотих часток відсотка) більшість у парламенті — блок «Цивільний договір» має 71 місце зі 107 в Національних Зборах. Стратегія реваншистів, що гуртувалися в основному довкола Роберта Кочаряна (стратегія, якщо коротко, базувалася на гаслах «Нікол-зрадник» і «Ще (!) більша інтеграція з Росією») провалилася й лише мобілізувала електорат Пашиняна. Уявіть собі рівень апатії і несприйняття суспільством попередників із карабаського угруповання, якщо лідер держави, за правління якого відбулася без перебільшення національна катастрофа, знову отримує повну перемогу над політичними опонентами. Інша річ, що Нікол Пашинян і Роберт Кочарян (чий блок «Вірменія» насправді набрав непристойно багато — 21,04% голосів) зацікавлені один в одному як у політичних опонентах. Вірменія поки що приречена борсатися в цій внутрішньополітичній дихотомії. Будь-яка «третя сила» не мала шансів злетіти. І через брак часу, і головне, без благословення з Москви. Присутність у парламенті блоку «Маю честь» (насправді там і близько не йдеться про честь — радше про безчестя) не має нікого вводити в оману. Колишні уламки Республіканської партії (переважно люди Сержа Саргсяна та його зятя Мікаела Мінасяна) на чолі з ексголовою СНБ Вірменії Артуром Ванецяном у парламенті опинилися лише через специфіку законодавства, відповідно до якого в Національних Зборах мають бути присутні щонайменше три фракції. Вони вже діють строго в опозиційному тандемі з блоком Кочаряна, капсулізуючи парламент за лінією протистояння «Нікол – реваншисти». І це наразі повністю задовольняє Москву в її логіці «Вірменія й так нікуди не подінеться».
У тісних обіймах
Вибори закінчилися, однак країна продовжує жити в передвиборчій парадигмі. Новій владі ще тільки належить подолати наслідки «елітного бунту» після поразки в 44-денній війні за Карабах. Нагадаємо, що напередодні виборів проти Нікола Пашиняна «повстало» командування Генштабу за чолі з керівником та заступниками (плюс бродіння в Міноборони). Власну гру вели СНБ і МЗС (демонстративна відставка міністра і всіх заступників напередодні виборів). Судова система була й поки що залишається якщо не під контролем, то під потужним впливом старої керівної еліти, у результаті чого блокуються кримінальні справи проти попередників. Проти Пашиняна гучними партизанськими загонами виступили з одного флангу Вірменська Апостольська Церква (обидва Католикоси), з іншого — керівництво Академії Наук і професура Єреванського Держуніверситету. І все це новий-старий прем’єр має якось переварити.
Ніколу Пашиняну, грубо кажучи, знову доведеться діяти в умовах революційної доцільності: «мости, вокзали, телеграф», даруйте, «прем’єрство, Карабах, суди». Прем’єрство отримано без варіантів. Однак ситуація від 2018–2019 років докорінно відрізняється тим, що Єреван позбавлений будь-якої суб’єктності впливати на процеси в «НКР». Із судовою системою також буде нелегко, плюс контрреволюціонери легітимізувалися через парламентську опозицію.
Посилюється силовий тиск Азербайджану на різних ділянках кордону (нова лінія розмежування — окрема тема, про яку нижче), процес делімітації/демаркації якого можливий поки що виключно під контролем Росії. Москва, ведучи власну гру, ситуативно дозволяє Баку піднімати градус ескалації, переслідуючи дві взаємопов’язані цілі: «тримати в обіймах» офіційний Єреван без права на зовнішньополітичний маневр і посилювати військову присутність у Вірменії (читай: у регіоні). Із претензіями на контроль Сюнікської області (у світлі можливого відкриття Мегринського/Зангезурського коридору, відповідно до п. 9 Тристоронньої угоди від 10 листопада 2020 року), а також вірменського кордону не лише з Туреччиною та Іраном, а й з Азербайджаном (Єреван тут фактично погодився) і Грузією (відповідні недвозначні запити і торги на різних рівнях присутні). Тому внутрішньовірменські претензії до Нікола Пашиняна на кшталт «ОДКБ мовчить, бо Пашинян колись (мало не) посадив Хачатурова» насправді нічим не відрізняються від закликів терміново із цього самого ОДКБ вийти. Усе відбувається в кремлівській логіці модерації процесів — безвідносно каналів управління і ступеня корисності ідіотизму спікерів.
У (не)виконанні Тристоронньої угоди позиція Єревану поки що повністю замикається на Москву. Важко зрозуміти, на кого розраховані «доноси» (найбільше цим грішить азербайджанська пропагандистська машина) про те, що «Пашинян знову кудись там розвертається від Росії». Інше питання, що в Кремлі поки що і близько не проглядається єдності з приводу майбутнього цього розмитого документу.
Мости Кремлю не потрібні
Отже, ми маємо ситуацію, коли Єреван де-факто позбавлений будь-яких інструментів самостійно впливати на Карабах поза рамками московської модерації. Карабаський порядок денний у руках Кремля покликаний утримувати під контролем внутрішній і зовнішній політичні дискурси Вірменії. Саме на «вірменському фронті» сформовані й розроблені сценарії посилення присутності й силового контролю регіону. Перспектива відкриття транспортно-інфраструктурних магістралей (в т.ч. Мегрі/Зангезур) у логіці Кремля прив’язана не до економіки, а до посилення воєнно-політичних інструментів тиску.
Простіше кажучи, щодо Карабаху Єреван без погодження із Кремлем остаточно позбавлений низки базових сценаріїв: «міацуму» («возз’єднання»), визнання, «возз’єднання через визнання». Матимуть рацію ті, хто скаже, що так, у принципі, було й до 27 вересня 2020 року. Однак нині Єреван (знову ж таки, у логіці Кремля) позбавлений і інших опцій, якщо вони не будуть освячені в Москві: нормалізації відносин із Туреччиною й Азербайджаном (як варіант, через Туреччину), визнання територіальної цілісності Азербайджану із обговоренням долі карабаських вірмен у його складі. Нині для Кремля в Єревані однаково небезпечний і той, хто реально спробує самостійно навести мости з Анкарою, і той, хто, наприклад, підніме питання організованого і з конкретними соціальними програмами переїзду вірмен Карабаху до Вірменії або деінде. Адже обидва сценарії (особливо другий) просто знімають питання доцільності військової присутності Росії в Азербайджані…
Приречений на «стратегічне партнерство» Азербайджан
В Азербайджані добре усвідомлюють глибину російської «миротворчої» пастки. У таких умовах Баку намагається поєднати непоєднуване — посилювати стратегічну кооперацію з Анкарою як головним запобіжником від РФ та паралельно продовжувати жити в зовнішньополітичній парадигмі «не дражнити Кремль». Зрозуміло, що таке поєднання не може бути стабільним тривалий час. У регіональному трикутнику Москва–Баку–Анкара ситуативно присутні три тандеми відносин, до кожного із яких не присутня третя сторона ставиться дуже нервово й ревниво. Так, приміром, Москві природно не подобається процес вичищення російської агентури в Баку (процес іде, м’яко кажучи, зі значними перепонами), що автоматично сприймається як посилення позицій Туреччини. Проблема не в тому, що Азербайджану нині об’єктивно вигідний «російсько-турецький пасьянс» довкола Карабаху, інше питання, що він уже сьогодні не виглядає монолітом.
Москва не підпускає Туреччину до контролю процесів на територіях Карабаху під власним військовим протекторатом. Російсько-турецький Моніторинговий центр поки що візуально виглядає чи то як вивіска, то чи як ширма для посилення російської військової присутності ще й в Агдамському районі Азербайджану — «за бровкою» (чи вже «за порєбріком») колишньої НКАО. На цьому тлі Баку й Анкара підписали Декларацію про стратегічне партнерство. Це було зроблено демонстративно у звільненому місті Шуша. Шушинською декларацією фактично закріплено те, що відбувається між двома дійсно стратегічними союзниками вже багато років. Однак сигнал у Кремлі зрозуміли правильно, особливо недвозначні натяки на можливість офіційного оформлення турецьких військових баз в Азербайджані. «Червоною ганчіркою» для Кремля стала й активізація співробітництва за лінією Анкара–Баку–Ісламабад (декларація в столиці Азербайджану на рівні спікерів парламентів), не кажучи вже про активізацію Туреччини в трикутнику Анкара–Баку–Тбілісі.
Сигнали, провокації, погрози
У таких умовах Кремль діє в притаманній йому манері сигналів, провокацій, погроз. Із досить широкого переліку поточних (часто не обов’язково публічних) претензій Баку на адресу Москви виділимо найбільш свіжі:
– «раптово» знайдені уламки ОТРК Іскандер-М у Шуші (нині красуються в парку трофеїв Баку): претензії як щодо поставок цих комплексів Єревану (не в міфічному обмеженому експортному варіанті), так і щодо прийняття командирського рішення про застосування, яке, очевидно, виходило з Москви;
– невідповідність реальній картині (на 75%) останніх карт мінних полів Фізулінського району, отриманих за посередництва РФ в обмін на вірменських полонених (диверсантів — у логіці Баку);
– підконтрольний суто російським «миротворцям» потік вантажів у Карабах через Лачин, у тому числі військових і в тому числі з Ірану;
– підконтрольні РФ процеси інфраструктурної автономізації територій Карабаху, які перебувають під російським військовим протекторатом, — йдеться про ініціативи запустити аеропорт Ходжали і ГЕС «Гетаван-1» (ініціативи поки що кулуарно збиваються Баку);
– Росія на рівні Міноборони офіційно почала використовувати термін «воєнізовані формування Нагірного Карабаху», «Республіка Нагірний Карабах», «Нагірно-Карабаська Республіка» («НКР»);
– підконтрольне Росії нарощування чисельності, розширення номенклатури озброєнь та геометрії опорних пунктів «воєнізованих формувань Нагірного Карабаху» на новій лінії розмежування в зоні відповідальності «миротворців».
Останнє активно відбувається, зокрема, у районі міста Шуша, тривають перестрілки.
На цьому тлі Москва дає сигнали готовності реанімувати роботу Мінської Групи ОБСЄ (МГ ОБСЄ), причому зі старим переговорним порядком денним. Ставка на МГ ОБСЄ зі старою пластинкою стала ледь не офіційною позицією Єревана. Кремль мінський формат для Карабаху тримає «про запас» — на випадок конфронтації з Туреччиною. Повернення ж до роботи МГ ОБСЄ — реальне, а не на рівні гасел — наразі неможливе: на це добровільно й у несиловий спосіб зі зрозумілих причин не піде Азербайджан (для Баку поняття «статус НКР», довкола чого танцює мінська група, не існує). Вашингтон до поновлення Мінська поки що ставиться індиферентно (а чом би й ні?). У свою чергу, Париж, як головний на сьогодні публічний апологет повернення до мінського формату, банально пливе у фарватері Москви. Ініціативи Франції — не стільки про франкофонську солідарність з Вірменією, скільки про Туреччину, яка зокрема наступає на інтереси нафтогазової компанії Total S.A. у Східному Середземномор’ї. А президенту Е. Макрону останнім часом взагалі властиво позиціонуватися «аватаром» Кремля. І не лише на карабаському фронті…
Неявка по дзвінку
Як елемент тиску на Баку Москва може застосовувати погрози вирівняти нинішню лінію зіткнення сторін за «бровкою» колишньої НКАО. У Москві добре розуміють, що Азербайджан дуже швидко й рішуче здатний вирішити питання з відновлення інфраструктури та заселення не лише відомих 7-ми районів (колишня «зона безпеки»), а й відвойованих міст Шуша, Гадрут, низки населених пунктів Ходжавендського і Ходжалинського районів. Можна не сумніватися — у підходах Кремля і нова інфраструктура, і, головне, люди розглядаються як потенційні заручники для можливого нового сценарію ескалації.
Вказані процеси з боку Кремля супроводжуються демонстративними інформаційно-психологічними операціями на кшталт шоу з розгортанням на весь плац російського триколору в Ханкенді (Степанакерті) у день державного прапора Росії.
…Очевидно, що на Азербайджан тиснуть. І непублічний тиск, судячи з усього, сильніший, ніж демонстративні жести. Це багато в чому формує стиль поведінки Баку «не дратувати Кремль». Яка часом набуває гротескних форм. Як-от претензії до Тегерана за різні вантажі в Карабах через Лачин, однак без згадки Росії. Або відсутність Азербайджану на Кримській платформі в Києві, яка виглядала як неявка по дзвінку. Тиск Кремля певний час для Азербайджану формуватиме візуально дивні конфігурації «стратегічного партнерства». З Росією — у форматі «з примусу», з Україною — у вигляді «геополітики тостів».
Баку постійно, що природно, закликає Єреван до визнання територіальної цілісності Азербайджану. Хоч зрозуміло, що ці заклики спрямовані Москві або поки що в порожнечу (дивись попередній розділ). Делімітація/демаркація кордону з Вірменією, де найбільш гаряче зараз на відновлювальних ділянках після завершення 44-денної війни, можлива лише за посередництва Москви. Азербайджан діє з позицій сили, встановлюючи лінії кордону, спираючись на радянські карти, займаючи вигідні (панівні) позиції, користуючись ситуативним невтручанням Москви. Однак усі загострення поки що рано чи пізно гасяться приходом «смотрящіх» з Росії, як це було з 20-км ділянкою (проходить через азербайджанську територію) траси Горіс–Капан, яка з’єднує Сюнікську область з іншою частиною Вірменії, плюс це і сполучення Вірменії з Іраном. Подібні суперечки лише посилюють ареал російської «миротворчої» присутності. Кремлівська модерація конфлікту вбиває в зародковому стані, здавалося б, некритичні та безпрограшні теми для налагодження прямого діалогу між Баку і Єреваном. Це й компроміси з обміну прикордонними територіями (проблема висить з першої половини 1990-х), й обмін «всіх на всі» (полонених на карти мінних полів).
Не чули? Почуєте!
Баку збирається чекати й не робити різких рухів. Чекати на подальше скорочення ресурсів Кремля, призначених для конфліктного управління в різних регіонах. Сподіваючись, що під «оптимізацію витрат» потрапить і Карабах, а кремлівська модерація вірменсько-азербайджанського конфлікту замикатиметься на контролі кордону Вірменії та транспортних магістралей (передусім Мегринського/Зангезурського коридору), що мають відкритися відповідно до п. 9 дивно й розпливчато прописаної Тристоронньої угоди від 10 листопада 2020 року.
Ступінь сумнівності такої стратегії оцінювати не беруся. Тим більше щось радити Азербайджану. Єдине, здогадатися, що Кремль попросить взамін — насправді не важко. Ви ще не чули з Москви про період у 70 років, коли «всі народи Закавказзя жили в мирі і злагоді»? Почуєте, не сумнівайтесь…
Володимир Копчак, керівник Південнокавказької секції New Geopolitics Research Network (NGRN), Тбілісі
