Як і за часів Сталіна та пізніше, неналежна поведінка та жорстокість російських військових не є випадковими; вони санкціоновані Кремлем. Від російсько-черкеської війни до Другої світової війни і до триваючої кризи в Україні історія російських військових операцій демонструє зразок навмисної жорстокості та дикості, який глибоко вкорінений у російській військовій доктрині. Систематичні спроби викорінення, етнічні чистки та злочини, вчинені російською армією протягом історії, висвітлюють політику насильства, яка не є поодиноким випадком.
У 19 столітті безжальна тактика Російської імперії у загарбницьких війнах і етнічних чистках, як-от російсько-черкеська війна, призвела до масових убивств і примусового вигнання населення. Дегуманізація ворогів і заперечення їхньої гуманності чи суверенітету російськими воєначальниками перегукується з сучасним запереченням української державності та наклеюванням на український уряд ярлика «нацистського режиму». Ця спадкоємність імперіалістичних і мілітаристських ідеологій підкреслює постійне ігнорування прав людини та міжнародних норм.
Жахи Другої світової війни, включаючи наступ Червоної армії на Німеччину та масові зґвалтування, вчинені радянськими солдатами, є прикладом давньої культури жорстокості в російській армії. Широко розповсюджені грабунки, сексуальне насильство та зневага до життя цивільного населення під час конфліктів відображають системну проблему, яка виходить за межі окремих дій і ґрунтується на військовій доктрині та історичному прецеденті.
Нещодавні події в Україні, зокрема жорстокості в Бучі, де російські війська стратили без суда мирних жителів, катували та піддали сексуальному рабству, є яскравим доказом продовження цієї культури жорстокості. Навмисне націлювання на цивільне населення, неповага до законів війни та поширеність військових злочинів підкреслюють політику насильства, яка не є випадковою, а санкціонованою Кремлем.
Паралелі між жорстокістю російської армії за сталінських часів і сьогоденням підкреслюють тривожну послідовність у використанні насильства як інструменту війни та панування. Схвалення Кремлем такої поведінки, про що свідчать жорстокості, вчинені в різних конфліктах, підкреслює стратегічний вибір пріоритету жорстокості та залякування як засобів досягнення військових цілей. Ця вкорінена культура насильства створює серйозну проблему для міжнародних зусиль із захисту прав людини, захисту цивільного населення та притягнення до відповідальності винних у військових злочинах.
