2021 рік загалом характеризуватиметься поглибленням економічної кризи всередині РФ, посиленням центробіжних процесів у ряді федеральних регіонів, що руйнуватиме зсередини кланово-силовий режим В. Путіна.
На міжнародній арені Москва намагатиметься вклинитись у парадигму триваючого глобального протистояння Вашингтон-Пекін, нові контури і фронти якого будуть окреслені після формування нової президентської адміністрації у Білому Домі.
Зусилля Кремля будуть сконцентровані на (псевдо)миротворчих ініціативах на пострадянському просторі та у Близькосхідному регіоні з метою послаблення/зняття міжнародного санкційного тиску за агресію проти України. Саме український фронт залишатиметься ключовим для РФ. Мета – повернення Києва в орбіту власних геополітичних інтересів. Спротив України зумовлюватиме системне вичерпання ресурсів Москви на силові альтернативи для утримування позицій в інших життєво важливих для себе регіонах (насамперед, Південний Кавказ, Сирія; за певних сценаріїв – Центральна Азія, Білорусь, Молдова тощо).
Провал «миротворчої» політики РФ в умовах глибокої ерозії міжнародної системи безпеки підштовхуватиме Москву до подальшої зовнішньої експансії з метою цементування зон власних національних інтересів – Білорусь, Україна, Молдова, Південний Кавказ, Центральна Азія. В умовах неможливості представити притомну концепцію подолання деградації економіки, Москві буде все важче «згодувати» внутрішній аудиторії проєкт «відновлення імперії». За таких умовах протягом 2021 року слід очікувати посилення диктатури путінського режиму із опорою на силовий блок – Росгвардію, МВС, ФСБ, СВР, номенклатуру ЗС тощо.
Всередині країни Кремль зіштовхуватиметься із такими викликами і ризиками режиму:
Посилення центробіжних тенденцій у ряді регіонів. Населення Росії матиме перед очами приклад протестів у Хабаровську, що відрізнялися масовістю та досі нетиповими для Кремля часовими рамками. Попри відсутність організаційного ядра, протест став системним викликом для режиму, який продемонстрував власну монолітність у нездатності/неготовності йти на компроміси. Ситуативний програш протесту не зняв проблеми, а скоріше поглибив її. Відсутність зовнішніх організаційних впливів (натомість вагомий запит знизу на протест проти «свавілля центру») лише поглиблює проблему для Кремля. «Синдром Хабаровська» лише посилюватиметься феноменом мережецентричного «благородного протесту» у Республіці Білорусь, яку суб’єктно, на підсвідомому рівні, пересічний росіянин не відділяє від метрополії.
Очікуваною реакцією Кремля на Хабаровськ стала атака на місцевих лідерів під час останніх регіональних виборів. Місцеві альтернативи ставленикам або фаворитам центра є неприйнятними безвідносно їхньої партійної приналежності. За таких умов вже протягом 2021 р. можна очікувати внутрішньополітичної турбулентності на Північному Кавказі, у Башкортостані, Татарстані, промислово розвинених регіонах Сибіру тощо. Показовою є остання «силова» ротація у Дагестані, де в.о. глави республіки став С. Мєліков, колишній перший заступник директора Росгвардії (змінив генерала МВС В. Васільєва). Заміна показова переплітанням трендів – внутрішнього протистояння силових відомств, боротьби за контроль бюджетів оборонних об’єктів, нівелювання азербайджанських впливів у республіці на тлі ескалації азербайджансько-вірменської війни за Карабах (реанімація лезгинського сепаратизму в Азербайджані як фактор тиску на Баку тощо).
В найближчій перспективі потенційні протести навряд чи здатні переформатувати чи розкачати владну конструкцію Кремля, як через свою хаотичність, так і вагомий силовий ресурс центру. Однак це закладатиме відповідний «революційний базис» для системної турбулентності у період 2022-2024 рр. (на момент ключової фази «транзиту» путінської моделі влади, який був запущений «раптовою» конституційною реформою 2020 р.).
2. Поглиблюватиметься науково-технологічне відставання Росії від США, ЄС, КНР. В умовах західних санкцій під удар підпадають, насамперед, воєнно-промисловий комплекс (ВПК), космічна та газо-/нафтодобувна галузі, інші чутливі кластери економіки. Поки не вдається у короткі терміни забезпечити імпортозаміщення (процес якого зведений до забезпечення інтересів ряду держаних корпорацій). Й надалі згортатиметься міжнародна кооперація із західними компаніями через розширення санкційного списку персоналій, підприємств (галузей) внаслідок токсичності режиму Кремля. Залишатиметься критична залежність від експорту вуглеводнів. Збереження тенденції низьких світових цін на нафту та зростання попиту на альтернативні джерела енергії зумовлюватимуть подальшу деградацію російської економіки.
На зовнішньому фронті Кремль стикатиметься із такими викликами і ризиками режиму:
1. Для Кремля не представляється можливим швидкий вихід із геополітичного глухого кута після анексії Криму, збройної агресії на сході України та втручання на цьому тлі у сирійський конфлікт. Отруєння
А. Навального, яке нашарувалося на кейси MH17 та Солсбері, практично руйнує й без того крихкі перспективи нормалізації відносин з Берліном і Парижем. У прямій прив’язці до цього залишається реалізація ключового для Кремля проєкту «Північний Потік – 2». Конфронтація довкола нього за лінією США – ФРН/РФ у 2021 році лише зростатиме із системним послабленням позицій Москви.
2. Отруєння Навального фактично знищило для Кремля перспективу реалізації (демонстрації) прийнятного для Заходу сценарію «демократизації» або «лібералізації» правлячого режиму та еліти РФ. Як зазначено вище, Москва робитиме ставку на силове утримування владної конструкції.
3. Триватиме деактуалізація ОДКБ як інструменту збереження та просування інтересів Кремля на пострадянському просторі. Остання збройна фаза вірменсько-азербайджанської війни за Карабах фактично зруйнувала концепцію ОДКБ як воєнно-політичного блоку. Продавлювання одноосібної (без парасольки ОДКБ) «миротворчої» інтервенції у Карабаху говорить сама за себе. Справа не лише у «дивній» поведінці Москви щодо Вірменії чи небажанні втрачати Азербайджан у системі впливів на Південному Кавказі. Мова йде про обережні дискусії, наприклад, у Республіці Казахстан щодо доцільності перебування в організації.
4. У розвиток п.3 – Москва поступово втрачатиме базис для реалізації концепції відновлення т.зв. «СРСР 2.0». Йдеться про процеси в Білорусі, Казахстані, інших країнах Центральної Азії, де системно посилюються впливи КНР та Туреччини. Так, в країнах Центральної Азії (передусім, в Казахстані) активізовані процеси системного вивчення «гібридних впливів» та напрацювання інструментарію протидії. Нехай і не публічно, акцент передусім робиться на український досвід протистояння з Москвою.
Паралельно провисає ставка Кремля на окуповані (сепаратистські) утворення в Україні, Грузії, Молдові як інструмент для повного повернення цих країн у власну орбіту геополітичних інтересів. Отже, загроза хаотизації процесів та дестабілізації обстановки у цих країнах (як проміжний прийнятний результат для Кремля) залишатиметься високою.
На Південному Кавказі зафіксовано порушення монополії Кремля на менеджмент та арбітраж Карабаського конфлікту через активне втручання Туреччини на боці Азербайджану. Москва на сьогодні втратила Баку щонайменше як реципієнта російських озброєнь. Воєнна поразка Вірменії, можлива зміна в Єревані уряду Н.Пашиняна, ставка Москви на попередній «карабаський клан» – все це в комплексі може призвести до посилення антиросійських настроїв серед вірменського населення. Паралельно Кремль може стикнутися із викликом «війни діаспор» (вірменів і азербайджанців) всередині Росії.
5. Москва жорстко відстоюватиме власну монополію на впливи у Білорусі та країнах Центральної Азії. Політична криза в РБ, а також революційні процеси у Киргизстані є, зокрема, демонстрацією рішучості намірів Кремля – демонстрацією сили, де адресатом виступають не лише США, а й КНР. В умовах геополітичного протистояння з Вашингтоном, Пекін, маючи територіальні види на російський Далекий Схід, у короткостроковій перспективі може погодитись на російське «силове посередництво» на пострадянському просторі. Це є окремим викликом не лише для РБ та країн Центральної Азії, а й для України і Південного Кавказу.
СЦЕНАРІЇ
Таким чином, прогнозний розподіл сценаріїв розвитку ситуації у РФ на 2021 рік (позитивний – базовий – негативний) з огляду на національні інтереси України носить умовний характер. Зрив стратегій Києва щодо деокупації територій залишатиметься ключовою задачею Москви на зовнішньополітичному фронті. Тому нейтральний сценарій для Києва виключається за визначенням. Кремль в цей період, за будь-якого розвитку воєнно-політичної обстановки довкола РФ, реалізовуватиме базовий для себе сценарій – отримання повного політичного контролю над Україною. Проміжний варіант для Кремля – хаотизація України із подальшою фрагментацією. Базуючись на таких вихідних даних, виділимо:
Позитивний сценарій
Захід (США та ЄС) дотримуватимуться послідовної консолідованої позиції щодо санкційного тиску на Кремль. Санкції у найбільш чутливих кластерах російської економіки посилюватимуться через просування судової справи MH-17, розвиток ситуації довкола отруєння А. Навального, запровадження європейського «Акту Магнітського». Паралельно відбуватиметься послідовне знищення проєкту «Північний потік – 2» (адміністрація Дж. Байдена у Вашингтоні дотримуватиметься політики попередників). Низькі ціни на нафту посилюватимуть стагнацію російської економіки.
Паралельно відбудеться провал політики Кремля щодо «мирного врегулювання» ситуації на сході України. Посилиться протистояння всередині Кремля між різними групами внаслідок провалу політики Д. Козака на українському, а також молдовському напрямах. Розпорошення воєнно-економічних ресурсів у Сирії, Лівії, а також через розгортання нової воєнної бази на території Азербайджану (на тлі суперечок із Анкарою) сприятиме поступливості Росії на українському фронті.
Москва буде вимушена йти на компроміси, або принаймні на демонстрацію готовності до переформатування власних підходів щодо врегулювання ситуації на сході України. У Кремлі власні позиції посилить економіко-ліберальне крило, орієнтоване на реанімацію економічних відносин із Заходом. Це створить Києву умови для виходу із глухого кута Мінського процесу із перспективою формування нового власного порядку денного.
На руку Києву гратиме системна підтримка Туреччини і Великої Британії як природних союзників України у геополітичному протистоянні із РФ.
Виклики і ризики для України (навіть) за сприятливого сценарію:
посилення кулуарних спроб Москви щодо торгу і просування варіанту розміну «ОРДЛО на Крим»;
продовження розкачування ситуації в Україні зсередини через розгалужену мережу агентури впливу;
Торг із Заходом (передусім США) за «позаблоковість України» в обмін на «конструктивну позицію» у питанні деокупації частини Донбасу.
Базовий сценарій
В умовах триваючого санкційного тиску Москва продовжуватиме шукати варіанти реанімації відносин із Заходом у різноманітних ситуативних (двосторонніх) форматах, зокрема, використовуючи протиріччя всередині ЄС і НАТО, різні підходи Берліна і Парижа щодо відносин із новою американською адміністрацією. На руку Кремлю гратиме геополітичне протистояння у різних перехресних регіонах між Францією (з альянсом союзників) і Туреччиною (за підтримки Великої Британії). Поле торгів зі США може бути розширене через ініціативу Вашингтону «повернутися» у Сирію і посилити власну присутність на Великому Близькому Сході. Тут можливі як конфлікти, так і нові формати компромісів.
Кремль використовуватиме можливі протиріччя між Берліном і Вашингтоном для добудови газопроводу «Північний потік – 2».
Розпорошення воєнно-економічних ресурсів у різних регіонах не впливатиме на пріоритетність українського фронту для Кремля. Україна перебуватиме поза торгами у геополітичній парадигмі РФ.
На українському напрямі Москва намагатиметься зберегти/продовжити мінський формат врегулювання. Для збереження Нормандського формату Москва традиційно висуватиме неприйнятні для України вимоги, спекулюючи та фактично руйнуючи стратегію Києва щодо виключно мирного повернення ОРДЛО під власну юрисдикцію. Спроби Києва застосувати альтернативний мінському «план Б» супроводжуватимуться провокаціями Кремля на фронті та системним розхитуванням ситуації всередині України. Будуть активізовані ймовірні ситуативні спалахи на фронті під виглядом «відповіді на українські провокації». Процес обміну полоненими буде заморожений, а його відновлення супроводжуватиметься висуванням неприйнятних для України вимог. Не виключається повернення в гру В. Суркова на тлі провальної стратегії Д. Козака та переформатування у Кремлі підходів силовиків до врегулювання «українського питання».
Внутрішнього силового потенціалу Кремля вистачатиме для присікання та гасіння відцентрових процесів у регіонах (Північний Кавказ, Хабаровський край тощо).
Негативний сценарій
Вказаний сценарій для України має два виміри. Перший вимір – Москва досягає послаблення/зняття західних санкцій і отримує карт-бланш на подальшу гібридну експансію на українському напрямі. Це відбувається на тлі глибокої внутрішньої політико-економічної кризи всередині України, яка де-факто зумовлює капітулянтські підходи Києва до врегулювання відносин із Москвою.
Відкидаючи підваріант капітуляції, не можна не розглядати й інший – діаметрально протилежний вимір загрозливого для Києва сценарію: загнаний у глухий кут економічними санкціями Кремль запускає стратегію ескалації на ключових для себе зовнішніх фронтах, передусім, в Україні. Рівень реальної підтримки Києва з боку Заходу за таких умов – або обмежений, або перебуває у прямій залежності від спроможності України чинити спротив самостійно.
У перспективі 2021 року Кремль, зберігаючи внутрішній силовий потенціал для контролю ситуації всередині РФ, може вдатися до ескалаційного шляху формування певного утворення «СРСР-2.0» під власною егідою. Для цього має відбутися перемога «крила яструбів» у силовому блоці Кремля. Ознаки внутрішньокремлівського протистояння наразі спостерігаються в Білорусі, Вірменії (Південному Кавказі загалом), Республіці Молдова, Україні тощо.
Вказані сценарії є взаємопов’язаними. Кожен із них несе тотожні виклики і ризики національним інтересам України у перспективі 2021 року. Їх мінімізація залежатиме від національної стійкості України у найбільш широкому сенсі. Звідси й різні «вікна можливостей» для України.
Володимир Копчак, Центр досліджень армії конверсії та роззброєння
