З початком осені Київ таки пішов ва-банк – попри те, що наявні ризики війни ніхто не відміняв. Однак не скористатися таким шансом було, напевно, немислимо. Аргументів, здається, було чимало: тривала вдала вогнева обробка противника та знищення значної кількості його логістичних центрів, очевидне очікування противником наступу лише на півдні, відчутна виснаженість ворожих військ та майже відсутність підготовки й досвіду у його нового поповнення, значна пошарпаність у російських загарбників військової техніки та різке зменшення у противника новітніх озброєнь та, нарешті, підірвані спроможності росіян щодо підтримки своїх військ з повітря – не в останню чергу завдяки ліквідації або полону значної частини досвідчених пілотів.
Значну роль у проведенні блискучої операції з контрнаступом відіграло вдале планування – українські генерали переконливо переграли російських. Власне, це історичний приклад того, як реальний бойовий досвід, прогресивне мислення, а також мотивація військ і передове озброєння, перевершують застрілі догми та значні переваги у чисельності військ і зброї. Звісно, не останню роль тут зіграв оперативний обмін розвідувальними даними – західні розвідки, передусім, американська, добре допомагали українцям. Однак головну справу зробили люди.
Отже, на півдні українські війська почали рішуче тиснути угруповання РФ, в тому числі, щойно перекинуті новітні боєздатні підрозділи на херсонський напрямок. 29 серпня у ЗСУ заявили, що захисники почали контрнаступальні дії на кількох напрямках в Херсонській області. Але не зайвим буде згадати, що 1 вересня член парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Сергій Рахманін свідчив, що у ЗСУ на півдні є дві складності: Росія збільшила своє угрупування там, перекинула на цей напрямок в тому числі й велику кількість техніки, а друге – специфічний рельєф місцевості. «Називають цифри від 20 000 до 25 000 військових РФ. Це серйозно», – зазначав парламентарій. До цього можна додати, що нав’язана агресором лінія фронту є надзвичайно протяжною, а для масштабного наступу у ЗСУ замало резервів і бронетанкових спроможностей.
Незважаючи на це, дії ЗСУ виглядали дуже потужними, системно розробленими та вдало керованими. Наприклад, тільки 2 вересня оперативне командування «Південь» доповідало про знищення п’яти складів боєприпасів ворога в Баштанському, Бериславському та Херсонському районах, а також ураження пункт управління безпілотниками в районі Правдиного та поромної переправи біля Козацького (район Нової Каховки).
Послідовне ураження інфраструктури – техніки та сховищ боєприпасів окупаційних угруповань, а також безперервне знищення особового складу ЗС РФ, досить швидко призвело до суттєвого збільшення свідчень про зростання проблем в середині російських угруповань та й в самому суспільстві. Передусім, йдеться в тому числі про розповіді поранених або психічно травмованих російських учасників війни, а також сприйняття різкого збільшення кількості загиблих. При цьому, попри розгортання російськими пропагандистськими структурами інформаційної операції про провал контрнаступу України на півдні, пропаганда РФ різко захлинулася, а інформаційний простір Росії почав швидко наповнюватися істерією.
Вже у першій декаді вересня стало зрозуміло, що ретельний пошук слабких місць в обороні окупантів з хірургічними артилерійськими ударами по них призвів до відчутних тактичних успіхів української армії. Здається, було очевидним, що український Генштаб з метою забезпечення такого контрнаступу вдало обрав послідовне виснаження сил загарбників ураженнями та облогою, щоб позбавити їх на правому березі Дніпра можливостей логістичного забезпечення та створення умов для методичного знищення. Або примушення до втечі чи здачі у полон. Хоча не можна не додати, що на Харківщині рейди українських бригад та утворення засідок було здійснено бездоганно.
Показово, що у серпні – вересні більш відчутно «запрацював» і національний спротив України. Достеменно невідомо, хто – місцеві мешканці окупованих територій чи спецпідрозділи ЗСУ, – почали знищувати зрадників і колаборантів, але це також відчутно вплинуло на позиції ворога. Наприклад, смерть колишнього депутата Верховної Ради України Олексія Ковальова, який пішов служити до окупаційної адміністрації Херсонської області, стала симптоматичним сигналом для інших колаборантів. Коли у перші дні осені стало відомо, що Кремль не спромігся захистити Ковальова, багато хто із зрадників почав стрімко тікати до Росії. Але у цьому епізоді проявилося ще й реальне ставлення Москви до зрадників України – як до розхідного матеріалу. Російські окупанти стали позбавлятися навіть тієї мізерної підтримки за захоплених територіях, яку демонстрували останні прихильники «руського миру».
Але головною родзинкою наступальних дій ЗСУ став раптовий, абсолютно неочікуваний удар на харківському напрямку. Він виявився настільки потужним, що війська окупантів почали швидко залишати раніше захоплені населені пункти. Наприклад, 10 вересня російські підрозділи відверто втекли з Ізюма, кинувши свою техніку. Фахівці вказують, що артилерія ворога виявилась безпорадною перед стрімким наступом тому, що застарілі підходи та нетехнологічна техніка здатні формувати координати цілей для ураження протягом кількох годин. А такого часу в російських угрупованнях не було. Щодо бойової авіації – ще більш плачевна ситуація: ЗС РФ втратили критичну кількість пілотів- професіоналів, тож майже кожна атака українських військ мали критичні наслідки. Бо на тлі зниження вишкілу російських пілотів навченість українського персоналу ППО виросла за місяці війни на порядок.
При цьому головна проблема Кремля виявилася в іншому – відвертий розгром російської армії на Харківщині раптом став потужним особистим ударом для самого Путіна. Диктатор у зв’язку з цим почав стрімко втрачати вплив – на поразку Путіна з’явилася й очікувана реакція західного світу. Наприклад, 9 вересня директор Центрального розвідувального управління США Вільям Бернс вслід за чисельними заявами українських експертів був вимушений визнати, що повномасштабне вторгнення РФ до України можна розглядати лише як провал[1]. Ризикнемо припустити, що колишній посол США в РФ пожалкував, що колись зробив висновок про недоцільність надати Україні статус ПДЧ – країни, що стоїть у черзі на вступ до НАТО. Бо тоді б, напевно, не було цієї кривавої, виснажливої війни.
На тему провалу Путіна у світових ЗМІ з’явилося чимало експресивних повідомлень та публікацій. Але ці публікації – ніщо у порівнянні з тим, що розпочалося в самій Росії. Серед найбільш цікавого – виступ наближеного до керманича Росії Кадирова. «Якщо не буде змінена стратегія ведення спецоперації сьогодні чи завтра, мені доведеться звернутися до керівництва міністерства оборони, до керівництва країни за роз’ясненнями про реальну ситуацію на місцях», – заявив Кадиров через свій Telegram-канал. Напевно, це така езопова мова, бо кому, як не Кадирову, знати про втрату впливу та й керма міністром Шойгу. Тож, звертаючись до «керівництва міноборони», він насправді звертається до Путіна та сигналить йому «червоною ракетою» – загрози різко зросли, треба терміново приймати якісь рішення.
У Росії навіть почалася ланцюгова реакція заяв із вимогою до диктатора піти у відставку[2]. Так, Рада депутатів муніципального округу Ломоносівський у Москві звернулася до президента РФ із цікавими словами: «Риторика, яку використовуєте ви та ваші підлеглі, протягом тривалого часу була пронизана нетерпимістю та агресією, що зрештою фактично відкинуло нашу країну в епоху Холодної війни. Росію знову почали боятися і ненавидіти, ми знову погрожуємо всьому світу ядерною зброєю. У зв’язку з вищевикладеним, просимо: звільнити себе з посади у зв’язку з тим, що ваші погляди, ваша модель управління безнадійно застаріли, і перешкоджають розвитку Росії та її людського потенціалу».
Поки що Путін має намір вслід за ув’язненими, яких олігарху Пригожину вдалося зібрати в російських колоніях, кинути на війну багатодітних батьків – Держдума 12 вересня зареєструвала відповідний законопроєкт. Між іншим, добровольці РФ масово та категорично відмовляються від участі у війні в Україні, дезертирство набуло масового характеру, а спостерігачі кажуть про свідоме відведення підрозділів молодшими командирами.
Чи може стрімке відвоювання Харківщини скоротити тривалість війни, сказати важко. Наступ в Херсонській області та прорив на півночі від Ізюму не мають вирішального характеру, однак ці успіхи за певних умов справді можуть мати стратегічні наслідки. Йдеться не стільки про те, чи зможе Україна повернути тимчасово окупований Крим у 2023 році саме силовим шляхом. А про те, скільки в самій Росії терпітимуть режим Путіна та самого автократа.
Для України розхитування стільця під Путіним може скоріше відкрити можливості посилення оборонного потенціалу – для забезпечення повноцінного протистояння. Перед засіданням міністрів оборони країн-партнерів «Рамштайн-5» у вже згаданій статті генерали В. Залужний та М. Забродський переконливо довели, що єдиним шляхом кардинальної зміни стратегічної ситуації, беззаперечно, є нанесення ЗС України протягом кампанії 2023 року декількох послідовних, а в ідеальному випадку – одночасних контрударів. «Підготовка наступальної кампанії вимагає створення одного або декількох оперативних (оперативно-стратегічних) угруповань в складі від десяти до двадцяти загальновійськових бригад – в залежності від замислу і амбіцій українського командування. В обстановці, що складається, зазначене може бути зроблене виключно шляхом заміни основних зразків озброєння вже існуючих бригад на сучасні, які надаються партнерами України. Окремо слід виділяти необхідність отримання від партнерів додаткової кількості ракет і боєприпасів, артилерійських систем, ракетних комплексів, засобів РЕБ тощо. Все це потребуватиме консолідації зусиль всіх країн-партнерів України, тривалого часу і значних грошових видатків», написали головнокомандувач ЗСУ та перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони і розвідки[3].
Саме Захід має допомогти Україні позбутися «вирішальної диспропорції у спроможностях». А саме, якщо для ЗС РФ можливість ураження становить до 2000 км з урахуванням дальності польоту крилатих ракет повітряного базування, то для ЗСУ вона обмежена 100 км дальністю польоту ракет і глибини розташування стартових позицій застарілих ОТРК. Доки спроможності агресора перевершуватимуть можливості ЗСУ у нанесенні ураження в 20 разів, ця війна може тривати роками. Це справедливо констатують українські генерали.
Станом на середину вересня 2022 року «Рамштайн-5» не приніс вирішальних результатів. Хоча західні партнери вирішили допомогти Україні розробити трирівневу систему ППО/ПРО. Та українці наполегливо стояли на своєму, не втрачаючи надії. Наприклад, Україна зробила запити на отримання зброї від США та їхніх союзників, у тому числі ракетних систем великої дальності, яку США раніше відмовились надати. Як повідомив 12 вересня The Wall Street Journal[4], в ньому перераховуються десятки типів озброєнь, які, за визначенням уряду України, знадобляться для продовження наступу до 2023 року. Серед них оперативно-тактична ракета ATACMS з дальністю дії 300 км та ще 29 видів озброєння: танки, безпілотники, артилерійські системи, протикорабельні ракетні комплекси Harpoon, 2000 ракет для Himars.
Тобто, йдеться про те, що в разі погодження такого переліку можна буде казати про можливість реального стратегічного перелому у великій війні. Та про те, що саме тактичні успіхи здатні призвести до стратегічної переваги. А вже після каскадного обвалу у путінській владі – ознаки його таки з’явилися у вересні 2022 року, – й до повної перемоги. Хоча, звісно, необхідно обмовитися: для того, щоб вересневий успіх Збройних Сил України трансформувався у справжній перелом, необхідно включити усі тумблери, включно головний – «Ліквідація злочинного режиму Путіна». Знаходяться вони у Вашингтоні…
Володимир Горбулін,
перший віце-президент Національної академії наук України,
голова Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень, академік
Валентин Бадрак,
директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
[1] https://www.nytimes.com/2022/09/08/world/europe/putin-russia-ukraine-cia.html?smid=url-share [2] https://www.politico.eu/article/putins-problems-arent-just-on-the-battlefield/ [3] https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3566162-ak-zabezpeciti-voennu-kampaniu-u-2023-roci-ukrainskij-poglad.html [4] https://www.wsj.com/articles/ukraine-signals-major-weapons-request-for-long-term-offensive-against-russia-11662998386?mod=hp_lead_pos2
