Сьогодні в українському суспільстві превалює сприйняття проблеми Донбасу як цілковито штучного, керованого ззовні конфлікту. Справді, в основі ситуації, яка склалась на Донбасі, відсутня або вкрай слабко виражена національна, етнічна, релігійна чи економічна складова.
Однак, збройне протистояння Росії та України триває понад шість років, а його перебіг вказує на відсутність в осяжному майбутньому передумов для відновлення суверенітету України над тимчасово окупованими територіями. Тому, на моє переконання, попри те, що Росія, як країна-агресор, несе всю повноту відповідальності, збройний конфлікт на Донбасі має «внутрішнє» підґрунтя.
Натомість природа конфлікту свідчить про процес відмирання рудиментів Радянського Союзу. Він триває в суспільній свідомості та на рівні державних інституцій не лише на Донбасі, але й в усій державі. Україна лише осмислює свій цивілізаційний вибір, формує національну ідею. І цю ідею досі не сприймає значна частина населення. До речі, останні місцеві вибори (жовтень 2020) засвідчили це дуже промовисто – відверто чи латентно проросійські сили заручились підтримкою чималої долі виборців східних та південних областей України.
Впродовж періоду незалежності держава так і не напрацювала дієву стратегію трансформації пострадянської парадигми. Регіональні еліти мають абсолютно непропорційний вплив. Регіони були залишені напризволяще, віддані на відкуп олігархічним кланам та групам. Зрештою, в 2014 році на Донбасі та в Криму цим скористалася Росія.
Однак з того часу мало що змінилось: центр не контролює більшість процесів, які протікають на регіональному рівні. Сьогодні ми є свідками поступової стагнації реформ, які є запорукою успішного соціально-економічного розвитку, мірилом інтенсивності відносин з нашими західними партнерами. Реформи часто не виходять за межі обласних центрів. Зростають ризики, пов’язані зі злиттям влади і криміналу, низькою ефективністю правоохоронних органів та СБУ. Цим буде неодмінно користуватися ворог. Тому конфлікт, який зараз триває на Донбасі, стосується всієї України.
Ситуацію ускладнює фактична відсутність механізму політичного врегулювання. Мінські домовленості за умов «дослівного» виконання слугують виключно цілям Кремля. Перші кроки, зроблені Києвом вибоїстим шляхом так званого Комплексу заходів з виконання Мінських угод, призведуть до хаотизації України і радикалізації суспільства.
В цих умовах Нормандський формат позбавлений потенціалу для вирішення конфлікту. Нагадаю, що на грудневому саміті в Парижі (2019 р.) президент України Володимир Зеленський встановив дедлайн замирення Донбасу – один рік. Як бачимо, час сплинув, але віз досі не зрушив з місця. Влада переконує нас, що перемир’я діє з кінця липня 2020 року. Однак на практиці виявилося, що завершити збройне протистояння в парадигмі «перестати стріляти» набагато складніше, ніж це уявляло керівництво країни ще рік тому. Навіть офіційні зведення свідчать, що режим припинення вогню зберігається лише в офіційній риториці, тож до стабільного тривалого перемир’я ще далеко. Москва не прагне вирішити конфлікт. Її мета – перетворити Україну на failed state – «неспроможну державу», а в керівництво «протиснути» своїх агентів впливу.
При цьому Україна – лише важливий інструмент зовнішньої політики Кремля. Ревізіонізм Кремля, в першу чергу, спрямований проти ліберального дискурсу Заходу, проти цінностей об’єднаної Європи в економічному (ЄС) та безпековому вимірах (НАТО).
З огляду на це, постає питання: які механізми замирення Донбасу ми маємо в розпорядженні?
Сценарій з миротворцями, гадаю, є найбажанішим для України, але надзвичайно важким для реалізації. Має бути запроваджена поліцейська місія, військово-цивільна адміністрація ООН чи ОБСЄ. Однак місія з розбудови миру не може приїхати в країну, де триває тліючий військовий конфлікт.
Відтак Україні варто сконцентрувати зусилля на підвищенні рівня залученості учасників міжнародних дипломатичних майданчиків до проблематики Донбасу. Вважаю, що для цього слід відкинути непродуктивні політико-дипломатичні формати. Будемо відверті – Будапештський меморандум дратує наших союзників, й апелювання до нього України гальмує пошук нових переговорних форматів. Ми можемо ще довго сперечатися, але якщо ця ідея не спрацювала в найбільш драматичний період 2014-15 років, то потрібно рухатися далі і шукати щось інше, наприклад, розширювати Нормандський формат.
Ми можемо посилити ефективність української дипломатії, якщо вона опиратиметься на сильну армію. Підвищення бойового потенціалу ЗСУ – ключовий елемент стримування Росії регіоні.
Звісно, Кремль лише очікує на провокацію з боку України – «казус беллі» -формальний привід, який розв’яже російському керівництву руки для здійснення «гуманітарно-миротворчої» інтервенції. На це вказують розгорнуті на кордоні з Україною численні ударні угруповання військ, масштабні навчання, які реалізує Росія фактично на кордоні з Україною.
Тому, саме для того, щоб в перспективі бути готовими до військової деокупації, нам дуже потрібне НАТО. НАТО – це синонім безпеки. Нажаль, навіть на неокупованій частині Донбасу, люди дуже часто не розуміють (і соціологія це лише підтверджує) навіщо Україні НАТО і чому ми туди рухаємося. Люди перебувають у полоні міфів. Тому я впевнений – потрібна окрема концепція для комунікації питання, інформування громадськості: не лише для Донбасу, але й для регіонів Півдня і Сходу України, населення яких перебуває у полоні радянської міфології.
Системне інформування є запорукою розуміння. Розуміння є запорукою розвитку. А цей рух має бути постійним. Держава, в свою чергу, має робити все, аби він був не декларативним, не залишався лише на папері.
Зрештою, коли Україна матиме централізовану та ефективну систему безпеки, коли ми чітко усвідомлюватимемо в якому стратегічному напрямку розвиваємося, експансія Кремля буде приречена на поразку.
Валерій Кравченко, старший науковий співробітник відділу зовнішньої політики Національного інституту стратегічних досліджень
Публікацію підготовано за матеріалами круглого столу “Відносини Україна –НАТО в контексті сталого миру на Донбасі” (18.11.2020). Організатори: Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння та Центр інформації і документації НАТО в Україні
