«На східному фронті без змін», – так напевно написав би Еріх Марія Ремарк про нинішню ситуацію на російсько-українській війні.
І мав би рацію, бо, на жаль, 100 днів війни наближають усіх нас до фіналу третього етапу війни, який, як здається, найважливіший. Справді, битву за Донбас можна впевнено назвати битвою за Україну. Як і в перші чотири-п’ять днів війни, як під час очікування допомоги артилерією наприкінці квітня – початку травня. І нині історія повторюється, коли рішення надати Україні потужні керовані ракетні системи залпового вогню (РСЗВ) вже є, а самих систем ще немає – вони на підході, та й тренінги щодо їх опанування розрахунками ЗСУ вже розпочалися.
Власне кажучи, ми ніколи не мали сумніву у здатності сил оборони України протистояти навалі російської варварської орди. Цілком зрозуміло, що стратегічно Путін програв війну ще в останні дні лютого, коли емоції та особистий інстинкт збереження змусили його згадати про ядерну зброю. Однак ця війна з велетенськими за розміром та обсягом ресурсів ворогом (не згадуючи вже «ядерну дубину») може стати справді переможною лише за умов консолідованої підтримки зусиль українців з боку західного, антипутінського світу – потужною зброєю та винятковими санкціями. Санкції і зброя, зброя і санкції – це повітря для легенів українських вояків та отрута для злочинних кремлівських угруповань. Але, коли Україна опиняється за крок до перемоги, західна коаліція опиняється у якомусь дивному ступорі.
Геополітична виснаженість VS мінус режим Путіна
Пропонуємо звернути увагу на заяву в останній день травня голови Об’єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США генерала Марка Міллі. Головний американський військовий сказав, що найближчі тижні відбудеться або перехід до позиційної війни, або одна зі сторін упевнено переможе. Але Міллі також раптом додав, що було б краще завершити все перемовинами.
Чому він так сказав? Як військовий він краще за інших розуміє, що станом на кінець травня – початок червня українська армія ще не мала таких переваг, щоб домінувати на перемовинах та нав’язувати свої умови. Отже, йдеться про поступки України, компроміси за рахунок українських інтересів? А, може, він непрямо висловив сумнів у спроможності України перемогти Росію на полі бою? Спробуємо знайти відповіді на ці запитання.
Генерал Міллі є передусім військовим та висловлює побоювання саме з огляду на військовий контекст війни. Він розуміє, що у разі хоча б часткової переваги РФ та фіксації цієї переваги відбудеться неминуче посилення Китаю – збереження Путіна у вигляді «легітимного злочинця» для усього світу і агресора означає й автоматичне збереження епізодичного російсько-китайського об’єднання (проти США, звісно). Для генерала, як для хірурга, краще втратити ногу, ніж життя усього організму. То ж він і каже про ймовірність компромісів.
Але справу війни реалізовують не військові, а політики. Крім того, ніхто не скасовував небачені морально-бойовий дух та героїзм українських захисників. Понад дві тисячі років тому незламні легіонери Цезаря без їжі та ресурсів витримали грізну навалу Помпея із величезною чисельною перевагою, і за останні дві тисячі років у людській психіці критичних змін не відбулося…
Серед політиків немає повної єдності у деяких питаннях. Зокрема, лідери низки країн – учасниць засідань у Рамштайні не впевнені, що режим Путіна слід саме знищити та змінити політичний лад у Росії. У німців, французів, італійців, ізраїльтян та ймовірно, у турків, причин багато – від очікування великого бізнесу до побоювань наслідків розпаду Росії. Але усі представники антипутінської коаліції переконані – не можна дозволити Україні програти у цій несправедливій для неї війні. От і живе світ у такому симбіозі невизначеності: «дотиснути» путінський Кремль, але не порушити вітальні принципи існування людства. Якщо до цього симбіозу додати очікування рецидивів фізичної хвороби Путіна або його усунення в самій РФ, то панорама світу втрачає повноцінне усвідомлення реальності.
Але, здається, у Вашингтоні та Лондоні розуміюсь стратегічну помилку такого дивного балансування. То ж, коли майже синхронно із заявою генерала Міллі відбулося оголошення президентом США Джо Байденом рішення надати Україні РСЗВ, це викликало позитивні емоції, попри деякі сумні нюанси. Передусім, самих РСЗВ буде небагато, та й діятимуть деякі обмеження щодо дальності використання цієї снайперської артилерії (президент Зеленський на випередження заявив, що ЗСУ цікавить не ураження військових об’єктів на території РФ, а ураження російських угруповань на окупованих територіях). Дипломати вказують, що у такий спосіб Вашингтон забезпечує унеможливлення прямого зіткнення США із РФ. Водночас зіставлення цього факту із промовою Міллі, а ще з посиленням контролю Конгресу за витратами Пентагону, зокрема на підтримку України, свідчить і про інше. Власне, про наявність всередині американської владної верхівки прихильників отих самих перемовин і територіальних компромісів, згаданих вище.
І все ж Байден вчинив потужний крок наданням саме передових установок HIMARS, здатних використовувати як шість ракет для одночасного залпу, так і ракету оперативно-тактичного рівня MGM140. Остання як раз і дозволяє високоточним пострілом вражати ворога на відстані 300 км. Тож йдеться про те, що Байден залишив за собою можливість в разі погіршення обстановки швидко передати ЗСУ і оперативно-тактичні ракети MGM140. Це фактично підтвердила новий посол США в Україні Бріджит Брінк на брифінгу в Києві 2 червня, зазначивши, що наступні пакети допомоги будуть формуватися відповідно до аналізу обстановки на фронті.
Послідовно діє й британський прем’єр Борис Джонсон. Так, Велика Британія звернулася до США із проханням підписати план відправлення протягом кількох тижнів в Україну ракетних систем залпового вогню M270, які можуть вражати цілі на відстані приблизно 80 кілометрів.
Тож переозброєння України триває. До зусиль США та Британії можна додати останні рішення Швеції (протикорабельне, протитанкове й стрілецьке озброєння та боєприпаси), Німеччини (сучасні системи ППО IRIS-T), Литви та Туреччини (безкоштовна передача ударного безпілотника Bayraktar для України), Чехії (вертольоти, танки й ракетні системи), Данії (протикорабельні ракети Harpoon) та інших партнерів.
А ще адміністрація президента Джо Байдена має намір повідомити Конгрес про можливий продаж безпілотників MQ-1C виробництва компанії General Atomics Україні – йдеться про можливість постачання Україні чотирьох ударних безпілотників MQ-1C Grey Eagle (вдосконалена версія широко відомого безпілотника Predator, що може нести до восьми протитанкових ракет Hellfire). Цей безпілотник втричі більший за Bayraktar, який дуже результативно використовують сили оборони України.
Не можна не погодитися, що на тлі таких подій «фальшива гра Шольца» (як написало німецьке видання Bild) із гальмуванням постачання БМП Marder виглядає таким самим підігруванням Путіну, як і дзвінки Макрона кривавому диктатору. Грають, звісно, далеко не тільки вони. Грають на багатьох рівнях. Зокрема, американські фахівці, які на запрошення СБУ відвідали Україну й дослідили захоплену у росіян військову техніку, дійшли невтішного висновку, що передові російські озброєння побудовані на західних компонентах та технологіях.
До нової системи міжнародної безпеки
Росія має заплатити високу ціну за свої дії в Україні, інакше це стане сигналом для інших держав-агресорів. Це слова президента Байдена з його колонки в The New York Times. Тут пряме відсилання до того, що ймовірна безкарність Путіна розглядатиметься як сигнал для Китаю спробувати захопити Тайвань. Тож хід війни РФ проти України та її результати прямо впливатимуть на побудову нового світового порядку. Елементи нової системи міжнародної безпеки вже почали формуватися. Сама багатомірна підтримка України є абсолютно новим явищем в історії війн. І Україна заслуговує стати наріжним каменем цієї нової системи.
Хоч варто визнати, що західний світ намагається перестрахуватися на рівні кордонів НАТО. Наприклад, Польща вирішила закупити близько 500 пускових установок РСЗВ HIMARS, що можна оцінити як намір Альянсу побудувати потужний ракетний мур на найбільш небезпечних напрямках ймовірного просування РФ.
Тим часом світ перебуває в очікуванні переломного моменту наявної війни.
Оцінки перших 100 днів «великої» війни – на користь України, якщо казати про стратегічні віхи й результати. Так фахівці розвідки Великобританії переконані, що за період масштабного вторгнення Росія не досягла жодної стратегічної цілі.
Можливо, що й так. Якщо випустити із фокуса уваги геноцид проти українського народу, знищення інфраструктури, міст, підприємств, крадіжку людей та ресурсів, штучне утворення гуманітарної кризи. Відверто кажучи, Путін із поплічниками заробили на десяток трибуналів за злочини. У світі ця справа просувається, але занадто повільно. Наприклад, станом на 3 червня лише сім країн світу офіційно визнали геноцид путінської Росії проти українського народу. ЄС таки ухвалив шостий пакет санкцій, що містить часткове нафтове ембарго, відключення низки банків (в тому числі і Сбербанк) від платіжної системи SWIFT, а також персональні санкції проти … Аліни Кабаєвої.
Якщо казати про суто військовий вимір війни, то довгоочікувані ознаки втоми РФ таки з’являються. Це передусім перехід до оборони на кількох напрямках. Росія втратила за 100 днів вторгнення понад 30 тисяч військовослужбовців, однак наступ на кількох ділянках не припиняється. Війна на усіх фронтах просувається, хоч і повільно. Інколи – із штучним гальмуванням. Але таки просувається. Як здається, головний результат на ментальному, підсвідомому рівні полягає у тому, що усе більше українців вірять у перемогу України, а все менше росіян – у перемогу Росії. В РФ починають усвідомлювати, що ця війна є усього безглуздою, кривавою авантюрою Путіна, хворої людини із середньовіччя.
Володимир Горбулін,
перший віце-президент Національної академії наук України,
голова Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень,
академік
Валентин Бадрак,
директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
