У 2020 році, в балканському регіоні відбувалось чимало подій і процесів, які мали для нього важливі наслідки і були визначальними з точки зору подальшого розвитку ситуації як в його країнах, так і в регіоні загалом. ЦДАКР пропонує пригадати (не в хронологічному порядку) ключові події і процеси для Балкан в році, що минає.
Північна Македонія стала 30-м членом НАТО
27 березня 2020 року, через 27 років після офіційного оголошення курсу на євроатлантичну інтеграцію, Північна Македонія стала 30-ю державою-членом НАТО. Ця подія стала завершенням тривалого процесу, який протягом багатьох років блокувався через невирішене питання між Скоп’є та Афінами щодо назви країни і який був розблокований у 2018 році завдяки укладеній між ними Преспанській угоді.
11 лютого за підтримки 114 зі 120 народних депутатів Парламент Північної Македонії на урочистій сесії прийняв Закон про ратифікацію Північноатлантичного договору. У сесії взяли участь багато спеціальних гостей, серед яких виконуючий обов’язки голови Парламентської асамблеї НАТО Аттіла Местерхазі та генеральний секретар Парламентської асамблеї НАТО Руксандра Попа. Дане рішення парламенту привітали виконуючий на той момент обов’язки прем’єр-міністра Зоран Заєв та президент Стево Пендаровський.
Пізніше, 17 березня Угода про приєднання була ратифікована останнім членом НАТО – Іспанією, що зняло останню формальну перешкоду на шляху Північної Македонії до Альянсу. 21 березня 2020 року був підписаний договір про вступ Північної Македонії в НАТО, і вже 27 березня того ж року країна офіційно стала його членом. 30 березня відбулися дві церемонії: підняття прапора Північної Македонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі та у військовому командуванні Альянсу в Норфолку.
Окрім посилення власної безпеки та обороноздатності для Північної Македонії, її приєднання до НАТО, безумовно, означає посилення позицій на Балканах як Альянсу, так і США, поглиблення євроатлантичної інтеграції Греції, яка на сьогодні, після американсько-турецького розколу, є ключовою державою-членом НАТО в Південно-Східній Європі, а також звуження для Росії простору для дій як в Північній Македонії, так і на Балканах загалом.
Фактор COVID-19
Протягом усього 2020 року розвиток економічної та соціально-політичної обстановки в балканському регіоні відбувався в умовах боротьби з пандемією COVID-19. Окрім життя і здоров’я населення, найбільш негативні наслідки пандемія мала для економік країн регіону, і як результат – добробуту того ж населення. З іншого боку, боротьба з COVID-19 активно використовувалась місцевими політичними елітами для досягнення власних інтересів, а третіми сторонами, які надавали балканським країнам гуманітарну допомогу – для покращення в них свого іміджу. І якщо об’єми допомоги від ЄС, Китаю чи Туреччини надавали їм право претендувати на симпатії місцевого населення і влади, то допомога від Росії, там де вона її надавала (в першу чергу – Сербія), не була такою. Незважаючи на це, російські «гумконвої» для Балкан отримували чи не найбільший інформаційний супровід від місцевої влади і провладних ЗМІ.
Також COVID-19 вніс свої корективи у діяльність такої важливої на Балканах інституції, як Сербська православна церква (СПЦ). Через зараження COVID-19 померли її ключові особи: патріарх Іриней і очільник чорногорської митрополії СПЦ Амфілохій. Ці втрати є важливими не тільки для церковного життя в Сербії і Чорногорії, але й для розвитку суспільної і політичної ситуації в них, адже СПЦ користується в цих державах значним авторитетом має суттєвий вплив на їх населення.
Найімовірнішими наступниками Іринея вважаються митрополит Загреба Порфірій та найближчий сподвижник Амфілохія в Чорногорії – єпископ Йоанікій. Порфірій вважається близькими до уряду в Белграді і, досить ймовірно, підтримуватиме основну сербську лінію. Йоанікій також є кандидатом на посаду нового митрополита Чорногорії, і якщо його оберуть, він не буде кандидатом у патріархи. Але в будь-якому випадку він, ймовірно, продовжить лінію пізнього Амфілохія і буде лідером фракції, яка виступатиме проти будь-якого компромісу з Приштиною.
Також, від того, кого буде обрано Патріархом залежатимуть відносини СПЦ з РПЦ. Якщо буде обрано Порфірія, то існує ймовірність того, що СПЦ може слідувати державній лінії у разі політичного розриву між Белградом і Москвою. Йоанікій, швидше за все, займатиме незалежний курс і не допустить радикального розриву зв’язків з РПЦ.
Однак, остаточні висновки стосовно того, яку позицію впливова на Балканах СПЦ займатиме в тих чи інших важливих для регіону питаннях, можна буде робити вже після 18 лютого 2021 року, коли відбудуться вибори нового патріарха.
Завершення епохи правління Міло Джукановича в Чорногорії
Ситуація в Чорногорії в 2020 році характеризувалась перманентним напруженням внутрішньої обстановки, спричиненим тривалими антиурядовими протестами. Їх причиною стало прийняття Закону про релігійні свободи, який завдавав удару по позиціях СПЦ в країні. На 2020 рік в Чорногорії були заплановані чергові парламентські вибори і ці протести грали на руку опозиційним силам до сконцентрованої в руках президента Міло Джукановича та його Демократичної партії соціалістів (ДПС) влади.
Як результат, протести, одним з основних «драйверів» яких була чорногорська митрополія СПЦ на чолі з нині покійним митрополитом Амфілорієм, призвели до того, що провладна ДПС втратила свої позиції в країні і програла парламентські вибори опозиції. Перемогу отримали просербська коаліція «За майбутнє Чорногорії», а також коаліції «Чорні та білі» та «Мир є наша нація». Прихід до влади в Чорногорії опозиційних сил ознаменував собою завершення в країні епохи правління ДПС Міло Джукановича. На початку грудня чорногорський парламент затвердив новий уряд країни, у складі якого вперше за 30 років не буде представників його політичної сили.
Важливим аспектом передвиборчої кампанії просербських опозиційних сил були їх обіцянки стосовно внутріполітичних і зовнішньополітичних векторів розвитку країни. Зокрема, вони обіцяли скасувати членство Чорногорії у НАТО, відізвати її визнання Косово, відмовитися від антиросійських санкцій та зберегти домінуюче положення СПЦ, хоча при цьому декларували незмінність курсу на євроінтеграцію. Незважаючи на це, під час укладання коаліційної угоди вже після виборів, між партіями-переможцями було досягнуто домовленість про те, що нова коаліція не змінить державний прапор та гімн, а також що вона не буде оскаржувати членство Чорногорії в НАТО і скасовувати визнання Косово. Крім того, досить ймовірно, що нинішнє ставлення Чорногорії до санкцій проти Росії також залишиться незмінним, незважаючи на весь шум в ЗМІ щодо можливої зміни ситуації в даному питанні.
Сербсько-косовський діалог: без суттєвих успіхів
В такому важливому з безпекової точки зору процесі для регіону, як сербсько-косовський діалог, в 2020 році не було відмічено успіхів, які б суттєво зблизили Белград і Приштину і створили передумови для остаточного вирішення косовського питання.
Причинами цьому, по-перше, була традиційна неготовність до компромісних рішень обох сторін, яка нерідко була мотивована внутріполітичними умовами, в яких вони функціонували протягом року. В Сербії, на приклад, 2020-й був роком парламентських виборів і влада не могла дозволити собі поступки в косовському питанні, адже це означало б для неї втрату голосів виборців, переважна більшість яких, виступає категорично проти визнання незалежності Косово. У Приштини ж просто не було часу глибоко займатись діалогом Белградом через перманентну турбулентність внутріполітичної обстановки (протягом року в Косово змінилось два уряди, а наприкінці – президент Хашім Тачі склав свої повноваження через судовий процес у Гаазі)
По-друге, Сербія і Косово протягом року вдавались до кроків, які замість зближення, навпаки їх віддаляли. Так, Приштина продовжила кампанію, орієнтовану на своє міжнародне визнання і вступ до міжнародних організацій, а Белград (за сприяння Москви) – кампанію щодо заохочення країн, які визнали Косово, змінити своє рішення.
По-третє, у міжнародних посередників у діалозі – ЄС і США – є суттєві розбіжності щодо підходів до вирішення косовського питання, а також відсутність дієвих інструментів впливу на обидві сторони. Останнє особливо стосується ЄС, який декілька разів намагався посадити Белград і Приштину за стіл переговорів, однак такі його ініціативи носили більше декларативний, аніж практичний характер.
Активність же США призвела до підписання 4 вересня 2020 р. у Вашингтоні сербським президентом Вучичем та косовським прем’єром Хоті угоди про нормалізацію економічних відносин, яку господар і посередник під час зустрічі президент Трамп встиг назвати «історичною». Незважаючи на це, угоду скоріше можна було б охарактеризувати більше як нову декларацію про наміри, адже деякі питання вже були предметом домовленостей між сторонами, а окремі положення – лаконічними і без деталей щодо їх реалізації. Більш того, ніхто не давав гарантій обов’язкового виконання сторонами того, про що вони домовились. В той же час, створювалось враження, що сербсько-косовська угода була більше важливою для очільника Білого дому, аніж для Сербії і Косово. Причиною цьому було те, що вона укладалась напередодні президентських вборів в США і Дональд Трапм намагався в передвиборчій кампанії показати її, як великий успіх його зовнішньої політики.
Відтак, можна сказати, що вищевказані особливості сербсько-косовського діалогу, які мали місце в році, що минає, не створили відповідних умов і не дають підстав сподіватись на те, що в наступному році в ньому слід очікувати якихось кардинальних позитивних зрушень.
Болгарія заблокувала євроінтеграцію Північної Македонії
Протягом 2020 року у відносинах між Софією та Скоп’є відмічалось чергове міждержавне напруження навколо давньої і невирішеної суперечки стосовно спільного історичного минулого. Кульмінацією цього напруження стало блокування Болгарією наприкінці року початку переговорів про вступ Північної Македонії до ЄС.
Офіційна Софія заявляє, що вона не заперечує право громадян Північної Македонії на самовизначення, але при цьому не буде терпіти перегляду «спільної історії» чи «заперечення» спільних мовних етнічних коренів, а також фінансованої державою «анти-болгарської ідеології». Такої позиції дотримується й переважна більшість болгарського населення, а також місцева інтелігенція. Принциповість і активність болгарської сторони в цьому питанні підігрівається й тим, що країна знаходиться на порозі парламентських виборів.
Зі свого боку офіційне Скоп’є спочатку відповідало на них своєю принциповістю, яка має цілком логічне пояснення: задоволення болгарських вимог на даний момент фактично означає політичне самогубство для будь-якого македонського політика.
Після накладення вето, влада у Скоп’є все ж здійснила декілька кроків для того, щоб продемонструвати Софії готовність до певних поступок заради європейського майбутнього своєї країни. Македонський прем’єр Зоран Заєв дав інтерв’ю болгарському інформаційному агентству БГНЕС, в якому, зробив ряд компромісних заяв. Крім того, колишній прем’єр-міністр Північної Македонії Владо Бучковскі був призначений спеціальним представником в Болгарії саме для сприяння у вирішенні міждержавної суперечки.
Незважаючи на це, Софія залишилась на своїх позиціях: Скоп’є спочатку виконує її вимоги і лише потім – отримує можливість почати переговори з ЄС про вступ.
Враховуючи наявні суспільні настрої в обох країнах, невдалі спроби на рівні ЄС розблокувати болгарське вето, а також політичну вмотивованість болгарської позиції, в Скоп’є, очевидно, змирились з тим, що переговори з ЄС про вступ найближчим часом не розпочнуться і вирішили зайняти більш прагматичну позицію, а саме: дочекатись результатів чергових парламентських виборів у Болгарії і вже шукати точки дотику з болгарською стороною за нової політичної конфігурації в Софії.
Також, ймовірно, після своєї інавгурації в болгарсько-македонську суперечку втрутиться Джо Байден (в Скоп’є покладають на це надії) і сприятиме досягненню компромісного рішення між Софією і Скоп’є, адже наявне напруження між ними має негативний вплив не тільки на обидві країни, але й на ситуацію на Південно-східному фланзі НАТО, членами якого є вони обоє.
Активізація балканського вектору американської зовнішньої політики
2020 рік, а особливо, його друга половина, характеризувалась активізацією відносин країн регіону зі Сполученими Штатами. Лідерів та топ-чиновників балканських держав приймали у Вашингтоні, а на Балкани прибували делегації Державного департаменту.
Окрім вищезгаданої вересневої зустрічі у Вашингтоні лідерів Сербії і Косово, в жовтні до Вашингтону прибула делегація болгарського міністерства оборони для підписання т.зв. дорожньої карти американсько-болгарської співпраці у галузі оборони на період до 2030 року.
Зі свого боку, наприкінці вересня до Греції прибула делегація Держдепартаменту на чолі з Майком Помпео. Основною метою цього візиту було закріплення американсько-грецького стратегічного партнерства і проголошення американських інтересів в регіоні. Особливістю візиту стало те, що замість Афін Майк Помпео побував в Салоніках та на військово-морській базі НАТО Суда-Бей на острові Крит. Останній став сигналом про те, що США надалі активно нарощуватимуть свою військову присутність в Східному Середземномор’ї, а базі Суда-Бей відводитиметься в цьому одна з ключових ролей.
У складі очолюваної Майком Помпео делегації, Балкани відвідав й помічник державного секретаря Бюро енергетичних ресурсів Державного департаменту США Френсіс Феннон, який в Греції відвідав місце будівництва СПГ-терміналу в Александруполісі, а також місце будівництва газового інтерконнектора Греція-Болгарія, який є мостом для американського СПГ на Балкани і в Східну Європу. Після Греції він відбув до Болгарії та Північної Македонії. В Софії він обговорив питання реалізації (фактично – протидії) на території Болгарії російських енергетичних проєктів, зокрема газопроводу «Турецький потік 2» та АЕС «Белене», а також завершення будівництва вищезгаданого газового інтерконнектора Греція-Болгарія. У Скоп’є темою переговорів американського чиновника з місцевою владою була диверсифікація енергопостачання, зокрема інтерконнектор між Північною Македонією та СПГ-терміналом грецькому Александруполісі, а також трубопроводом TAP-TANAP. Всі вищевказані теми переговорів є елементами стратегії США щодо витіснення Росії з енергетичного ринку Балкан.
Пізніше до Болгарії прибув інший американський високопосадовець – помічник державного секретаря США з військово-політичних питань Річард Кларк Купер, що ознаменувало собою початок практичної реалізації підписаної у Вашингтоні дорожньої карти. Цікаво також, що даний візит відбувся на тлі все частіших розмов про те, що Вашингтон в рамках стратегії щодо стримування Росії у Чорноморському регіоні, розглядає Болгарію як одне з місць передислокації частини американських підрозділів, які сьогодні дислокуються на території ФРН.
Зовнішньополітичну активізацію Вашингтону на Балканах можна пояснити продовженням реалізації американської стратегії щодо регіону, орієнтованої на його стабілізацію і послаблення в ньому російського впливу. Сполучені Штати послідовно здійснюють конкретні практичні кроки щодо захоплення і розширення на Балканах своїх позицій у політичній, економічній енергетичній і, що важливо, у військовій сферах. І є малоймовірним, що після інавгурації нового президента США, увага Вашингтону до балканського регіону буде послаблена.
Росія продовжила втрачати позиції на Балканах
Протягом року, що минає, на Балканах відбулось достатньо подій, які свідчать про поступову втрату Росією своїх позицій в регіоні. Це було зумовлено, як негативними тенденціями всередині самої Росії, які не можуть не впливати на міжнародні позиції держави, так і активізацією в регіоні її конкурентів – насамперед, США – які тісно працюють з місцевими елітами в інтересах зменшення російського впливу в ньому.
Найбільше це було помітно на прикладі Сербії, де, на приклад, під час формування нового уряду, Росія отримала декілька несподіваних сюрпризів: відверто проросійська Соціалістична партія Сербії втратила 3 міністерства, а сам її лідер Івіца Дачич – був усунутий від Міністерства закордонних справ; Міністерство енергетики очолила Зорана Міхайловіч, яка одразу ж розпочала (точніше – відновила) наступ на ще один російський актив в Сербії – генерального директора Srbijagas Душана Баятовича, що в свою чергу є сигналом про те, що вона готова «очистити» енергетичний сектор країни від російського впливу.
Зазнала невдачі спроба Росії відкрити у Белграді офіс свого Міністерства оборони і отримати для нього дипломатичний статус. Замість того, щоб піддатись на російський тиск в цьому питані, Сербія почала просто затягувати час так само, як це вона робить щодо спроб Росії отримати дипломатичний статус для російсько-сербського гуманітарного центру в Ніші.
Про те, що сербсько-російські відносини сьогодні переживають не кращі часи, свідчить, зокрема, те, що під час липневих антиурядових протестів в Сербії, підконтрольні Вучичу ЗМІ, які зазвичай поширюють російську пропаганду, почали поширювати інформацію про те, що «проросійські сили намагаються скинути в країні проєвропейський режим». Подібна атака підконтрольних владі ЗМІ відмічалась й на одного з основних російських активів в Сербії – Соціалістичну партію Сербії. Зі свого боку, Путін, якого минулого року зустрічали в Белграді, як царя – цього разу скасував запланований на цю осінь візит до сербської столиці.
Більше того, замість вагомих зовнішньополітичних успіхів, Кремль у 2020 році спровокував на Балканах два дипломатичні скандали. Спочатку відзначилась речниця російського МЗС Захарова, яка на своїй сторінці в facebook в хамській манері прокоментувала фотографію зустрічі у Вашингтоні Александра Вучича і Дональда Трампа, що ще більше охолодило непрості відносини між Москвою і Белградом. Пізніше вже сам глава російської дипломатії став причиною дипломатичного скандалу під час свого візиту до Боснії і Герцеговини (БіГ). Хорватський і мусульманський члени міжнаціонального тристороннього президентства країни Зелько Комшич та Шефік Джаферович відмовились від зустрічі з Лавровим заявивши, що той виявив неповагу до їх держави, оскільки підтримав резолюцію парламенту Республіки Сербської про військовий нейтралітет БіГ, яка заблокувала вступ країни до НАТО. Ще однією причиною відмови стала відсутність на зустрічі Лаврова та Додіка державного прапора БіГ.
Серед зовнішньополітичних провалів Кремля на Балканах у 2020 році слід також згадати вищезгадане членство Македонії в НАТО, поглиблення безпекової та оборонної співпраці зі США лояльної до Росії Болгарії та періодичне вислання з неї звинувачених у шпигунстві російських дипломатів, а також наступ США на монополію «Газпрому» в регіоні, одним з результатів якого є фактичний провал газопроводу «Турецький потік 2».
Звичайно, Кремль періодично намагався нагадати балканським країнам та своїм конкурентам в регіоні про те, що він залишається в ньому впливовим гравцем, але ці спроби не мали для нього бажаного ефекту. Інколи в ці спроби втручався незалежний фактор – як от пандемія COVID-19, яка, на приклад, призупинила перше в цьому році Балканське турне Лаврова… Інколи весь ефект від намагання Кремля показати свою важливість був нівельований «дипломатичним ляпасом», як на приклад, в Сараєво, коли вся увага міжнародної спільноти спостерігала за тим, як «велику» Росію поставила на місце «мала» БіГ… Але основною причиною чому Кремль продовжує поступово втрачати свої позиції на Балканах є те, що сучасна Росія зі своєю стагнуючою економікою не може представляти справжній інтерес для балканських країн і пропонувати їм рівноцінне і взаємовигідне партнерство, як на приклад ЄС чи США. Більш того, відведення російського лобі в Сербії на другорядні ролі і неприховане похолодання відносин між Белградом і Москвою, кульмінацією чого стало скасування Путіним свого візиту до Сербії свідчать, що у Росії на Балканах є проблеми навіть там, де її позиції донедавна вважались непохитними.
Ігор Федик, ЦДАКР
