1 жовтня президент Володимир Зеленський зробив перший крок на мінному полі дипломатичних відносин з РФ. Узгодивши єдину редакцію «формули Штайнмаєра», Київ пішов на зустріч вимогам Москви щодо проведення саміту Нормандської четвірки. Алгоритм передбачає набуття чинності закону про особливий статус Донбасу після проведення місцевих виборів, легітимність яких, зокрема відповідність українському законодавству, має підтвердити ОБСЄ. Втілення планів, пов’язаних з виборчим процесом на окупованих територіях, – справа майбутнього, що прихована за горизонтом подій.
Натомість домовленість, яку сторони мали виконати на поточному етапі (про розведення сил в Золотому-4 та Петрівському), на сьогодні залишається нездійсненною. Тристороння контактна група (ТКГ) вчергове не змогла узгодити новий графік розведення.
Оскільки процес забуксував, про дипломатичні дивіденди говорити також не доводиться. Попри поступку Києва, в Кремлі відтягують дату зустрічі лідерів чотирьох країн. Вочевидь, російське керівництво задоволене внутрішньополітичним ефектом компромісної тактики Зеленського. Протидія, на яку наразилась українська влада, послаблює переговорні позиції Києва. Безрезультатними виявились спроби команди Зеленського розширити коло союзників на діалогових майданчиках. Водночас у Брюсселі не приховують – ліміт санкцій ЄС щодо Росії фактично вичерпано, тож саботаж на українському напрямку не загрожує Москві новими обмеженнями. За таких умов Кремль безболісно маневрує, висуваючи нові й нові вимоги. Виконання цих забаганок лягає на плечі незміцнілої влади в Києві, яка не відчуває надійної підтримки Заходу.
Ретроспектива «формули Штайнмаєра»
Погодившись на «формулу Штайнмаєра», Зеленський увійшов до лабіринту мінського процесу. Параметри були заздалегідь зкомпоновані радниками лідерів Німеччини, Росії, України і Франції ще в середині вересня. Однак на підписання документу офіційний Київ зважився не з першої спроби.
18 вересня в рамках Тристоронньої контактної групи представник глави держави, Леонід Кучма, відмовився поставити свій підпис під документом. Мотивував екс-президент тим, що тема виборів в ОРДЛО може спровокувати в Україні суспільний спротив. Глава українського МЗС Вадим Пристайко пояснив зрив підписання технічними проблемами, не вдаючись до уточнення їхнього змісту.
Вочевидь, головна причина відтермінування – візит Володимира Зеленського до США в рамках 74-тої сесії Генеральної Асамблеї ООН. «Гвіздком» оонівської програми українського президента було рандеву з американським колегою Дональдом Трампом. Вереснева активізація переговорного процесу з боку Києва значною мірою підживлювалась бажанням заручитись підтримкою Трампа напередодні переговорів з Путіним (це було особливо важливо на фоні повідомлень про гальмування фінансової допомоги в секторі безпеки України). В керівництві фракції «Слуги народу» навіть заговорили, що нова команда «впорається» до грудня з розширенням переговорного формату через залучення Вашингтону і Лондону.
До Нью-Йорку Зеленський полетів без проекту готової «дорожньої карти» по Донбасу, яку хазяїн Білого дому міг би «продати» на виборах в обгортці чергової геополітичної звитяги своєї адміністрації. Зрештою, електоральна цінність такої «перемоги» навряд чи могла серйозно зацікавити Трампа, адже питання україно-російських відносин жодним чином не обходить американського виборця. Інша справа – скандал навколо ймовірного тиску президента США на Зеленського з метою розслідування можливої лобістської діяльності колишнього віце-президента США Джо Байдена на користь нафтогазової компанії «Burisma Holdings».
Тема України вперше за останні роки увірвалася на передовиці світових ЗМІ. Але контекст (втручання в американські вибори) виявися максимально незручним для Києва Натомість проблеми агресії Росії та допомога в реформуванні нашої країни залишились на периферії уваги західних оглядачів. Більше того, публікація Білим домом стенограми липневого телефонної розмови двох президентів – безпрецедентний випадок у дипломатичній практиці – перевернула догори дриґом всі очікування української сторони. Києву не вдалось «пришпилити» українську проблематику до робочого столу Трампа. Тож на цьому ініціативи залучення Вашингтону і Лондона довелось згорнути і відкласти в дальню шухляду. Текст «формули Штайнмаєра» був підписаний без змін.
Випробування протестом
Спроба команди Зеленського «перетрусити» мінський процес отримала серйозний спротив з боку «домашніх» опонентів. Головний закид на адресу президента полягає в тому, що, затвердивши «формулу Штайнмаєра», він, начебто, погодився на проведення виборів на непідконтрольних територіях без вирішення питань безпеки.
Протести в столиці і регіонах – хороша можливість відіграти втрачені позиції для окремих груп впливу, які опинились на узбіччі політичних процесів внаслідок «електоральної революції» 2019 року. Протягом перших тижнів жовтня вони активно виклали духів вуличного протесту. Гаслом руху опору політиці Зеленського стало промовисте «Ні капітуляції!», яке можна з легкістю «приклеїти» до наступних ініціатив влади, продиктованих курсом на збереження фарватеру мінських угод. Варто зауважити, що про ймовірність нового Майдану говорити наразі не доводиться. Власне, самі лідери протестних акцій не форсують подій. Підтримка глави держави тримається на височині 70%, в той час як у таборі опозиції спостерігаємо кризу лідерства. Зрештою, ще не всі гравці визначилися з мірою своєї опозиційності, деякі уважно стежать за центральним барометром української політики – президентським рейтингом.
Тривожним дзвіночком для Банкової має прозвучати демарш місцевих рад – проти «формули Штайнмаєра» виступили депутати Хмельницької, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської облрад, міськрад Кропивницького, Сум, Херсона, Луцька та інших міст. Підхід до гасіння конфлікту в стилі голови Офісу Президента Андрія Богдана («акції проплачені, тож варто «натиснути» на організаторів і проблема зійде нанівець») відкриває перед Зеленським вузьку доріжку, вимощену граблями, які залишив президент-утікач. «Слуги народу» вперше зустрілися з організованим опором частини суспільства. У порівнянні з мовчазною більшістю «лоялістів», дана група програє кількісно, але володіє великим мобілізаційним потенціалом.
Розведення затримується
В «комплекті» з «формулою Штайнмайєра» було погоджено розведення військ у районі населених пунктів Золоте та Петрівське. Начальник Генерального штабу, головнокомандувач збройними силами України Руслан Хомчак повідомив про вже затверджені плани подальшого відведення військ. За його словами, українські частини повинні відійти на ті ж позиції, які вони займали в 2016 році. За словами заступника командувача штабом Операції об’єднаних сил Богдана Бондара, військово-політичне керівництво країни розглядає декілька планів передислокації частин. Серед них є і ті, що передбачають входження в демілітаризовану зону цілого ряду населених пунктів, які нині перебувають під повним контролем української влади (Опитне, Світлодарськ, Кримське, Павлопіль, Катеринівка, Луганське). Щоправда такий відвід військ можливий тільки втому разі, якщо на аналогічні дії піде і противник – запевняє командування. Що ж до «пробної кулі» в Золотому і Петрівському, то позиція української влади полягає в наступному: розведення сил і засобів уможливлюється лише після того, як СММ ОБСЄ підтвердить дотримання упродовж семи діб режиму тиші на ділянках розведення.
Втім не лише провокації проросійських бойовиків можуть стати на заваді реалізації цих планів. Фактор внутрішнього спротиву також впливає на розвиток подій у Золотому. На початку жовтня ветерани та волонтери вдалися до блокування процесу, пролунали заяви про готовність захищати позиції в разі відведення українських військових.
Позитивним сигналом є те, що Зеленський продемонстрував готовність до діалогу – відбулася зустріч президента з представниками організацій, що створюють рух спротиву ініціативам влади. Однак досягнути порозуміння не вдалось. Влада не надала контраргументів щодо симетричності процесу: в умовах взаємної тотальної недовіри сторін, звіти спостерігачів ОБСЄ виглядають вкрай непереконливою гарантією дотримання домовленостей окупантами.
Президент опинився перед непростою дилемою – чи готова влада виконувати умови, які доведеться брати на себе в Нормандському форматі, ціною жорсткого конфлікту з колишніми добровольцями-ветеранами?
До речі, ситуація певним чином зіграла на руку главі МВС Арсену Авакову. Справді, не гоже бити горщики з впливовим міністром, коли під вікнами Офісу Президента мало не щодня проходять шумні маніфестації. Особливо, якщо цей урядовець має вплив (щонайменше опосередкований) на ряд представників Нацкорпусу. Бенефіцією Авакова стало гальмування ініціативи щодо перепідпорядкування Національної гвардії президенту: Верховна Рада відправила на доопрацювання відповідний законопроект.
Комунікаційно-тактичні прогалини влади
В оточенні президента без зволікань визначили свій головний промах перших місяців при владі – провал комунікаційної стратегії (мовляв, людям просто не встигли пояснити всіх нюансів дипломатичного маневрування, чим скористались нечистоплотні попередники). «Спокутувати» провину взявся сам глава держави. Для цього був обраний виснажливий формат 14-годинного прес-марафону «300 журналістів / 500 питань». В цілому ж досить симптоматично, адже сьогодні майже вся комунікаційна артилерія влади вереде вогонь по страхах суспільства відносно легалізації російського втручання на Донбасі. Влада намагається переконати суспільство, що безпекові пріоритети залишаються в її фокусі. Головний лейтмотив – останні домовленості в Мінську розшифровують політичний пункт щодо виборів, однак до його виконання слід пройти довгий шлях забезпечення належних умов безпеки.
Нині завчасно говорити про реалізацію компромісу між Києвом та Москвою в питанні місцевих виборів на Донбасі. Суттєві протиріччя залишаються щодо контролю над кордоном, демілітаризації і миротворчого контингенту. Українська влада не має предметних відповідей на ряд інших викликів: участь у виборах новоспечених російських громадян, забезпечення голосування тимчасових переселенців, можливість нових витків протистояння…
Натомість ризики обраної на Банковій тактики є цілком очевидними. По-перше, через місцеві вибори Росія отримує можливість перевести війну з Україною в русло «громадянського» конфлікту. По-друге, Кремль продовжує підштовхувати Київ до прямого діалогу з сепаратистами – одночасно висуває політичні вимоги в Мінську, а через своїх маріонеток в ОРДЛО блокує безпекову складову. Так, обидва лідери донбаських псевдореспублік виступили проти української вимоги контролю над кордоном. А от свіжий опус прес-секретаря Путіна Дмітрія Пєскова («Кремль, безумовно, має певний вплив на «республіки» Донбасу. Але ви знаєте, що «республіки» Донбасу – самостійні суб’єкти у врегулюванні цього конфлікту») – чергове нагадування українській владі, що замирення можливе лише якщо Київ публічно визнає відсутність зовнішньої агресії.
Зрештою, занепокоєння викликає механізм визнання демократичності виборів в ОРДЛО. Делегуючи це право міжнародній організації (ОБСЄ), Україна фактично торгує власним суверенітетом.
Політика команди Зеленського заточила вістря питання про умови реінтеграції Донбасу. Певно, ця дилема є чи не найгострішою в українській політиці: вона здатна розкроїти суспільство. Результати жовтневого опитування Центру Разумкова свідчать, що 56% українців виступають проти закріплення в Конституції «особливого статусу» окремих територій Донецької і Луганської областей. Підтримують де-факто автономію ОРДЛО 26% опитаних. Інша вимога Мінську, дотримання якої є імперативом для Москви, – амністія бойовиків – також викликає несприйняття серед більшості респондентів (59%). Така соціологія свідчить, що перипетії довкола «формули Штайнмаєра» є лише прелюдією протистояння навколо нової редакції Закону про особливий статус Донбасу.
Володимир Солов’ян,
керівник зовнішньополітичних проектів,
Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР)
