Публикации экспертов
Володимир КОПЧАК | 15 мая 2014 11:27

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ ОБОРОНИ УКРАЇНИ, ЗАХИСТУ ЇЇ СУВЕРЕНИТЕТУ, ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ ТА НЕДОТОРКАНОСТІ: ПРОБЛЕМИ І ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ

Результати аналізу наслідків порушення Росією суверенітету і територіальної цілісності України, збройної агресії проти неї, анексії Криму, дій зі дестабілізації суспільно-політичної обстановки у східних та південних регіонах нашої держави і розгортання поблизу українського кордону угрупувань російських збройних сил спонукають до серйозного оновлення засад воєнної політики України. При цьому необхідно переглянути:

оцінки воєнно-політичної обстановки, тенденцій її подальшого розвитку та нових зовнішніх і внутрішніх воєнних загроз;

джерела, масштаб та характер можливої збройної агресії проти нашої держави чи збройного конфлікту всередині неї;

шляхи відсічі агресії та ліквідації таких конфліктів;

напрями підготовки держави до оборони, захисту її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості;

пріоритети і напрями дальшого розвитку Збройних Сил, інших військових формувань та органів спеціального призначення.

Відомо, що у минулому оновлення засад воєнної політики відбувалося за послідовною довготривалою процедурою, яка розпочиналася зміною Верховною Радою України певних законодавчих засад внутрішньої і зовнішньої політики нашої державі. Для прикладу, у 2010 році, замість раніше проголошеного курсу на євроатлантичну та європейську інтеграцію, пріоритетом було визначено позаблокову політику і курс на інтеграцію до Євросоюзу.

Потім відповідним чином уточнювалися та Президентом України затверджувалися Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина України. На їх підставі протягом майже 1 - 2 років здійснювався Оборонний огляд, за підсумками якого Главою держави схвалювався Стратегічний оборонний бюлетень України і лише потім опрацьовувалися та затверджувалися Концепція реформування і розвитку Збройних Сил та відповідна Державна цільова програма.

Нині прибічники дотримання цієї «стандартної» процедури наголошують, що перегляд засад воєнної політики України, у тому числі пріоритетів і напрямів розвитку Збройних Сил, має статися лише після законодавчого визначення позиції нашої держави стосовно здійснення у майбутньому курсу на вступ до НАТО або продовження реалізації політики позаблоковості. Реально це може відбутися наприкінці нинішнього або на початку наступного року після формування нового складу Верховної Ради за результатами позачергових парламентських виборів. І для нинішньої «нестандартної» внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації така значна втрата часу є неприйнятною.

До того ж, сам факт лише проголошення того чи іншого курсу зовнішньої політики щодо НАТО суттєво не впливає на обороноздатність держави. Підтвердженням такого висновку є негативний досвід російсько-грузинської війни 2008 року та агресії Росії проти нашої держави. Офіційне визначення Грузією курсу на вступ до Альянсу, підкріплене позитивними результатами відповідного всенародного референдуму, або дотримання Україною політики позаблоковості жодним чином не забезпечили захист їх суверенітету і територіальної цілісності, не завадили російській агресії та анексії частин територій обох цих держав.

Тому у середньостроковій перспективі при підготовці оборони та відсічі можливого другого етапу російської збройної агресії Україна повинна розраховувати виключно на боєздатність власних Збройних Сил та інших військових формувань. І саме виходячи з цього слід корегувати концептуальні засади їх подальшого розвитку. Якщо ж з часом Президент та Верховна Рада визначать курс на вступ до НАТО головним пріоритетом зовнішньої та воєнної політики України, до цих засад можна буде внести певні незначні корективи.

З огляду на згадані чинники, у нинішній складній швидкоплинній воєнно-політичній та економічній ситуації, через брак часу і необхідність забезпечення якомога швидшої підготовки ефективної оборони у північних, східних та південних регіонах України, а також з інших причин, про які йтиметься далі, доцільно застосувати паралельну процедуру уточнення засад її воєнної політики, пріоритетів і напрямів розвитку Збройних Сил, а також внесення необхідних змін до законодавства.

У свою чергу підготовка України до оборони має ґрунтуватися на підставах переосмислення кардинальних змін у воєнно-політичній обстановці навколо нашої країни, у Східноєвропейському регіоні та загалом у світі, спричинених російською агресією проти Української держави, а також врахування прогнозованих трендів її розвитку у майбутньому.

Варто очікувати, що у найближчі 3 - 5 років воєнно-політичні відносини між Україно та РФ матимуть конфронтаційний характер через задекларовані російським керівництвом неприйнятні для нашої держави зовнішньополітичні, економічні, воєнні та інші цілі його політики, окупацію Криму, а також враховуючи постійні ворожі дії проти неї. Найбільш вірогідним є і подальше загострення воєнно-політичної обстановки довкола України та у Східній Європі.

З огляду на наведене і те, що вищий законодавчий орган Росії, на порушення низки багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод, надали згоду щодо застосування президентом РФ російських збройних сил на усій українській території, у Воєнній доктрині України та в інших документах оборонного планування потрібно визнати Росію воєнним противником, а не партнером. Такий крок, зокрема, вже здійснено керівництвом НАТО.

Також слід визначити, що у середньостроковій перспективі досить ймовірною є подальша збройна агресія Росії проти України, в результаті якої може виникнути локальна війна. Вітчизняні та іноземні політики, військові керівники, зокрема НАТО, наукові установи і експерти прогнозують широкий спектр можливих сценаріїв такої війни.

Найбільш масштабний та небезпечний з них пов'язаний із агресією і вторгненням російських військ, не виключено під виглядом псевдо-миротворчих сил, до Харківської, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей. Це, серед іншого, матиме на меті: створення сухопутних та повітряних коридорів до Криму і Придністровського регіону Молдови; незалежне від України забезпечення Криму електроенергією, газом та дніпровською водою; позбавлення нашої держави провідних підприємств авіабудівної, ракетобудівної, космічної, приборобудівної, судно- та авіадвигунобудівної, автомобільної, суднобудівної та іншої промисловості, у тому числі воєнної; перетворення України з морської на виключно сухопутну країну тощо.

У середньостроковій перспективі підготовка України до оборони повинна передбачати протидію зазначеним воєнним загрозам і відсіч Збройними Силами згаданої агресії. Одночасно Збройні Сили змушені будуть постійно залучатися до участі спільно з іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами у проведенні антитерористичних операцій та ліквідації (локалізації, нейтралізації) інспірованих із-зовні збройних конфліктів всередині держави за участю незаконних збройних сепаратиських формувань, а також російських диверсійно-розвідувальних груп.

При цьому конче необхідно забезпечити належну підготовку та здатність органів державної влади, усіх ланок сектору оборони, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, а також готовність населення і території держави до оборони. Адже, втрата Криму відбулася, за великим рахунком, через: зрадницькі дії кримських республіканських державних органів та органів місцевого самоврядування; неготовність і нездатність центральних та регіональних органів і сил МВС, Служби безпеки та розвідорганів до нейтралізації сепаратиських сил і незаконних збройних формувань; відсутність підтримки дій центральних державних органів та силових структур значною частиною місцевого населення тощо.

Без відновлення усіма гілками державної влади України нормального функціонування правоохоронних, розвідувальних та контррозвідувальних органів, пришвидшення формування Національної гвардії, забезпечення належної роботи місцевої влади, патріотичної підтримки переважною частиною населення - дії Збройних Сил щодо посилення оборони держави і, особливо, боротьби з озброєними терористами та сепаратистами залишатимуться неефективними і нагадуватимуть боротьбу партизанських загонів у глибокому тилу противника, на ворожій території.

Під час російської агресії в Криму та подій у Донецькій і Луганській областях виявилися також серйозні недоліки в діяльності вищих органів державної влади – Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, яким належить особлива роль у забезпеченні підготовки держави до оборони та воєнному керівництві нею в особливий період. У цьому контексті багато питань виникає і до відповідної роботи Ради національної безпеки і оборони, Адміністрації Президента, Міністерства оборони та Генерального штабу. Важливим є питанням і щодо створення в особливий період Ставки Верховного Головнокомандувача. Однак, зазначені питання потребують, на нашу думку, окремого ретельного обговорення після оприлюднення проекту нової редакції Конституції України, у якому, за попередньою інформацією, може бути суттєво перерозподілено повноваження між згаданими вищими органами державної влади, у тому числі в сфері забезпечення оборони України.

У Конституції та законах України докладно визначені норми щодо підготовки оборони та застосування Збройних Сил при відсічи збройної агресії. Однак, як засвідчили події у Криму, східних та південних регіонах України, досі неврегульованими залишаються правові питання щодо застосування Збройних Сил та їх зброї і бойової техніки у мирний час при захисті конституційного ладу, територіальної цілісності та недоторканості держави, проведенні антитерористичних операцій, забезпеченні надзвичайного стану тощо.

До того ж, згадані події показали, що спецпідрозділи Служби безпеки, МВС, Нацгвардії та Держприкордонслужби неспроможні, з різних причин, протидіяти незаконним формуванням озброєних терористів та сепаратистів без відповідної допомоги підрозділів Збройних Сил України. Тому актуальним є питання щодо розширення переліку функцій та завдань Збройних Сил України, до виконання яких вони мають залучатися у мирний час.

Для його вирішення доцільно, зокрема, передбачити у проекті нової Конституції положення стосовно покладання на Збройні Сили України функцій не лише із забезпечення оборони держави, а й їх участі у захисті конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості України.

Крім того, до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» слід внести зміни з метою надання Збройним Силам повноважень для їх залучення до проведення антитерористичної операції у будь-якому визначеному на території нашої держави районі, а не тільки в межах розташування їх військових частин, у повітряному просторі, у територіальних водах, на військових об’єктах та в разі виникнення терористичних загроз безпеці держави із-за меж України, як це передбачено у його чинній редакції. Є також потреба у Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану» визначити однією із складових Військового командування, якому надано право здійснювати заходи згаданого режиму, Генеральний штаб Збройних Сил України замість Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. Завдяки цьому до виконання заходів надзвичайного стану можна буде залучати не лише підрозділи вказаної Служби, а й Сили спеціальних операцій, армійської та військово-транспортної авіації, флоту тощо.

 Рекомендується також у Законі України «Про Збройні Сили України» визначити умови застосування Збройними Силами зброї і бойової техніки у мирний час при участі у захисті конституційного ладу, проведенні антитерористичних операцій та забезпеченні правового режиму надзвичайного стану.     

Уточнення пріоритетів та напрямів розвитку Збройних Сил повинно здійснюватися, насамперед, з урахуванням зміни масштабу та характеру воєнних загроз національним інтересам України і збільшення кількості  функцій, які вони виконуватимуть у мирний час.

Так, зокрема, другий етап ймовірної російської агресії матиме великий просторовий масштаб - від Луганська до Одеси та від Харкова до Херсону. Вона одночасно здійснюватиметься із суходолу, моря (морські десанти) та повітря (повітряні десанти) силами від 20 до 50 тис. військових, сотень бойових літаків та вертольотів, десятків кораблів. Виконання Збройними Силами завдання оборони держави від такої агресії, яка матиме масштаб і характер локальної війни, а також інші фактори дають підстави для збільшення загальної чисельності особового складу Збройних Сил та кількості їх озброєння і військової техніки. Але, цю загальну чисельність необхідно встановлювати з урахуванням існування Національної гвардії України, покладення на неї завдань щодо участі у взаємодії зі Збройними Силами у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони. Нагадаємо, що визначена на сьогодні чисельність Нацгвардії складає 60 тис. осіб.

Вважаємо, що певного перегляду потребує і структура Збройних Сил. На нашу думку, основними її елементами мають стати: Генеральний штаб; Оперативне командування; види Збройних Сил (Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили); Сили спеціальних операцій; Територіальні управління; з’єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил. При цьому пропонується відмовитися (з багатьох причин, які вимагають окремого обговорення) від створення міжвидових органів військового управління, а саме Оперативних командувань «Північ» та «Південь».

У Сухопутних військах доцільно відтворити армійські корпуси з наявністю у їх складі не менше двох механізованих бригад, танкової бригади, а також з’єднань і частин інших родів військ. Є також потреба введення до їх складу аеромобільної бригади та бригади армійської авіації.

Відповідно до цього потребує перегляду і система управління Збройними Силами. Головним військовим органом у ній має залишатися Генеральний штаб. Після обрання нового Президента України, за умов подальшого загострення воєнно-політичної обстановки в регіоні та посилення воєнної загрози з боку Росії, Генштаб можна буде інтегрувати до складу Міністерства оборони. Вказане дозволить оптимізувати їх структури, посилити функціональні зв’язки між ними і за рахунок цього підвищити ефективність і оперативність управління військами (силами). При цьому рекомендується залишити за начальником Генштабу посаду Головнокомандувача Збройних Сил. Разом з тим деякі експерти пропонують обговорити питання щодо тимчасового повернення у нинішніх специфічних умовах до призначення Міністром оборони військовослужбовця і покладання на нього повноважень згаданого Головнокомандувача.

Варто також залишити за Генштабом виключно функції стратегічного органу управління Збройними Силами, іншими військовими формуваннями, правоохоронними органами та іншими державними органами в частині їх залучення до оборони держави.

Центральним елементом системи управління Збройними Силами на оперативному рівні пропонується визначити спеціально створене Оперативне командування, яке буде увільнене від вирішення питань адміністративного управління. Основним його призначенням доцільно вважати здійснення планування та управління міжвидовим оперативним угрупованням військ (сил) у ході відбиття збройної агресії проти України. Крім того, Оперативне командування, у разі його створення, забезпечуватиме представництво Збройних Сил у міжвідомчих органах військового управління при плануванні та проведенні спеціальних операцій проти незаконних збройних формувань або терористичних угруповань.

Необхідно також уточнити роль у системі управління Збройними Силами командувань їх видів. Уявляється, що основними функціями цих командувань повинна стати підготовка підпорядкованих ним військ (сил) до застосування за призначенням та забезпечення їх розвитку. При цьому командування Сухопутних військ пропонується визначити відповідальним за підготовку в особливий період (разом із Національною гвардією) людських резервів та керівництво територіальною обороною через Командування Територіальних управлінь.

Поряд з цим, за командуванням Повітряних Сил у мирний і воєнний час залишатиметься управління військами (силами), які залучаються до охорони повітряного простору держави та прикриття від ударів з повітря військових угруповань, промислових районів, адміністративно-політичних центрів і об’єктів комунікацій. Таке управління варто здійснювати через Повітряні командування (тактичні групи). У подальшому, після прийняття на озброєння автоматизованої системи управління, ця ланка в системі управління може бути ліквідована.

Особлива увага у системі протиповітряної оборони має бути надана силам та засобам боротьби з вертольотами противника. Саме їм відводиться головна роль у забезпеченні не лише вогневої підтримки дій російських сухопутних сил, але й у проведенні, спільно із військово-транспортною авіацією, десантних операції із захоплення адміністративних центрів, державних будівель, військових об’єктів, аеродромів, портів, залізничних вузлів, мостів та інших важливих об'єктів національної економіки та інфраструктури противника.

Командування Військово-Морських Сил (ВМС), крім зазначених вище адміністративних функцій, має здійснювати управління підпорядкованими з’єднаннями і частинами при посиленні охорони морської ділянки державного кордону та захисті судноплавства у зоні прикриття ВМС. У найближчий період основним завданням цього командування слід вважати створення необхідної інфраструктури у нових місцях базування флоту.

Командування Сил спеціальних операцій повинно відповідати як за підготовку підпорядкованих йому військових частин і підрозділів, так і за планування та управління проведенням спеціальних операцій. Питання щодо надання йому статусу роду військ, визначення його завдань та чисельності особового складу мають вирішуватися, на наш погляд, з урахуванням статусу, завдань та чисельності відповідних структур МВС, Нацгвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки тощо.

Ще однією важливою ланкою системи управління Збройними Силами пропонується зробити спеціально створені Командування Територіальних управлінь - воєнно-територіальні структури, призначені для виконання мобілізаційних завдань, завдань територіальної оборони, сприяння оперативному розгортанню Збройних Сил та участі у підготовці території держави до оборони у встановлених для кожного з них межах. Створення таких організаційних структур дасть змогу підвищити ефективність вирішення згаданих завдань і сконцентрувати на це ресурси усіх державних органів, суб’єктів господарської діяльності та силових структур, які розміщені на їх територіях.

Кордони Територіальних управлінь Збройних Сил доцільно визначити з урахуванням кордонів територіальних командувань Національної гвардії, а також зон відповідальності регіональних управлінь Державної прикордонної служби України.

У найближчий період конче необхідно завершити формування і оснащення Сил спеціальних операцій та створити максимально сприятливі умови для їх підготовки. Досвід сучасних воєнних конфліктів та подій у Криму і на сході України свідчить про їх високу ефективність і важливу роль у досягненні воєнних та політичних цілей під час збройних конфліктів.

З урахуванням прогнозованої воєнно-політичної обстановки та характеру воєнних загроз слід переглянути дислокацію з’єднань і військових частин Збройних Сил. Вона має забезпечити їх своєчасне оперативне розгортання на північному, східному та південному напрямках і організований початок бойових дій.

В організації системи оборони з морського південного напрямку необхідно передбачити розгортання у короткостроковій перспективі протикорабельних ракетних комплексів наземного, корабельного і авіаційного базування для боротьби із надводним флотом противника, особливо його морськими десантами на переході морем. На наш погляд, предметом обговорення має стати питання щодо збільшення у складі ВМС України Сил берегової оборони, як основи оборони баз ВМС у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Ізмаїлі та інших морських портів від можливих дій російських морських десантів, сили та засоби яких нарощуються у Криму. Зокрема, у майбутньому там слід очікувати базування і побудованого французами вертольотоносця «Севастополь».

Важливим пріоритетом розвитку Збройних Сил є забезпечення їх належної підготовки до виконання завдань за призначенням. При цьому слід зосередити увагу на опрацюванні теорії та практики організації і ведення мобільної оборони, особливо у населених пунктах, у тому числі в нічних умовах, посилення у ній ролі авіаційної, насамперед, вертолітної компоненти.

Поряд з цим, необхідно готувати Збройні Сили до участі у проведенні спільно із Національною гвардією та Службою безпеки України в мирний час, у загрозливий період та на начальному етапі воєнного конфлікту спеціальних операцій зі знешкодження сил спеціальних операцій противника, терористичних та інших незаконних збройних формувань.

Одним із головних пріоритетів розвитку Збройних Сил залишатиметься їх оснащення модернізованим та новітнім озброєнням і військовою технікою. Але при цьому у минулому занадто багато уваги надавалося мегапроектам – оперативно-тактичному ракетному комплексу «Сапсан», новому корвету, військово-транспортному літаку Ан-70 тощо. Внаслідок цього досі поза увагою держави залишаються питання забезпечення наших солдатів, сержантів та офіцерів необхідними для ведення бою сучасною екіпіровкою, бойовим спорядженням, засобами розвідки, зв’язку, навігації, життєзабезпечення тощо.

Тому переозброєння Збройних Сил необхідно було б здійснювати за двома напрямами.

Перший з них повинен передбачати спрямування у короткостроковій перспективі основних зусиль та переважної частки наявних ресурсів на оснащення:

кожного бійця механізованих, аеромобільних та спеціальних підрозділів Збройних Сил сучасним комплектом індивідуальної екіпіровки, необхідним йому для ведення бою: захисним шоломом, бронежилетом, комплектом бойового спорядження, у тому числі для дій у ночі, засобами закритого зв’язку, навігації, розвідки та життєзабезпечення, медикаментами, продуктами, плащами, спальними мішками, палатками тощо;

відділень, взводів та рот механізованих, аеромобільних і спеціальних частин Збройних Сил сучасними броньованими автомобілями класу MRAP (Mine Resistant Ambush-Protected, типу «Дозор-Б» та «КрАЗ-АСВ», призначеними для перевезення військ, армійського спорядження та обладнання у районах бойових дій, виконання завдань вогневої підтримки піхоти, управління тощо), бронетранспортерами (типу БТР-4), протитанковими та переносними протиповітряними ракетними комплексами, засобами розвідки, закритого зв’язку, управління, навігації, життєзабезпечення тощо;

частин армійської авіації модернізованими бойовими та багатоцільовими вертольотами (типу Мі-24 та Мі-8), обладнаними системами розвідки, закритого зв’язку, навігації, захисту від ракет ПЗРК, забезпечення дій у нічних умовах тощо;

частин берегової оборони та кораблів ВМС і літаків Повітряних Сил протикорабельними крилатими ракетами наземного, корабельного та авіаційного базування (типу «Гарпун»);

військ (сил) Збройних Сил в цілому відновленими та модернізованими наявними зразками озброєння і військової техніки.

Другий напрям матиме на меті забезпечення у середньо- та довгостроковій перспективі оснащення Збройних Сил новітніми засобами розвідки, радіоелектронної боротьби та автоматизованими системами управління військами і зброєю, системами зональної протиповітряної оборони, бойовими авіаційними комплексами, кораблями тощо.

При цьому варто жорстко дотримуватися наступної пріоритетності придбання необхідного для Збройних Сил озброєння та військової техніки:

1. виготовлені або модернізовані підприємствами вітчизняної воєнної промисловості;

2. запропоновані нашими іноземними партнерами у сфері військово-технічного співробітництва:

- на безоплатній основі за програмами воєнної допомоги, зокрема, за американськими програмами FMS/FMF;

- в оренду/лізинг, у тому числі із забезпеченням військового аутсорсинга;

- за офсетними (компенсаційними) програмами;

- разом із виділенням кредиту на їх закупівлю;

- на звичайній оплатній основі.

Важливим пріоритетом має стати подальше активне впровадження європейських норм та принципів у функціонуванні Збройних Сил України, зокрема, адміністративних, оперативних, технічних, логістичних та інших стандартів НАТО. Рекомендується також утворити разом із Європейською оборонною агенцією Європейського Союзу спільну робочу групу з питань воєнної співпраці (за взірцем спільної робочої групи Україна-НАТО з питань військової реформи).

Комплектування Збройних Сил військовослужбовцями доцільно здійснювати за змішаним екстериторіальним принципом – за рахунок призову та за контрактом. Посади офіцерів, сержантів і старшин мають комплектуватися виключно за контрактом. Кількість посад військовослужбовців, які комплектуються за рахунок призову, доцільно визначати з урахуванням необхідної кількості військово-навчених людських ресурсів на особливий період.

Слід також переглянуті обсяги та створити необхідні військові й оперативні непорушні запаси ракет, боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів, продовольства, речового та іншого військово-технічного майна.

Складним та витратним є завдання створення належної військової інфраструктури у північних, східних та південних регіонах України, якої у минулому, з відомих політичних причин, не було.

Вважаємо, що значну частину запропонованих рекомендацій та заходів щодо перегляду і оновлення воєнної політики України, підготовки її оборони та подальшого розвитку Збройних Сил, можна було б розпочати реалізовувати, у разі їх прийнятності, не чекаючи завершення виборів усіх рівнів та остаточного затвердження відповідних Концепцій та Державних програм.

 

Генерал-майор запасу, кандидат військових наук Вадим ТЮТЮННИК, 

полковник запасу Валентин ГОРОВЕНКО,

радники Експертної Ради Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння