Публикации экспертов
Володимир КОПЧАК | 16 мая 2010 13:25

Міфологія пацифізму

Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаний США та Росією, має значно більшу PR-складову, ніж реальний внесок у справу «зробити світ кращим» 

Президенти Сполучених Штатів і Російської Федерації 8 квітня в Празі підписали черговий Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Празьку угоду можна назвати спробою №3. Договори СНО-1 і СНО-2 (американське скорочення має симптоматичну абревіатуру START) мали різну долю. Перший цікавий тим, що Росія власні зобов’язання виконала насамперед завдяки повному ядерному роззброєнню України в купі з Казахстаном та Білоруссю. СНО-2 Кремль відмовився виконувати у відповідь на вихід США з Договору про протиракетну оборону (ПРО). Настав час третього заходу.

Український фальшSTART

Ця, як її намагаються подати ЗМІ, визначна для всієї світової спільноти подія могла мати яскраве українське забарвлення. Адже підписання нового Договору СНО могло відбутися в Києві – ще на початку березня президент Віктор Янукович виступив із офіційною пропозицією організувати історичну зустріч у столиці України. Однак відбулося це в Празі. Чому ж ініціатива президента України залишилася поза увагою?

Вочевидь, на Банковій вважали, що такий хід Києва виглядатиме досить сильно. Передусім із огляду на формування іміджу Януковича як прагматичного політика нової формації зі здоровою зовнішньополітичною ініціативою. Плюс це мало виглядати природним: мовляв, Україна як перша країна світу, яка добровільно відмовилася від статусу ядерної держави, резонно має право претендувати на участь у світових процесах ядерного роззброєння.

Інша річ, що очікувати на взаємність із боку підписантів договору про скорочення ядерних арсеналів виглядало, м’яко кажучи, наївно. Київ у результаті отримав чергового «геополітичного гарбуза», причому від обох «наречених». Ініціатива Києва щодо СНО насправді невигідна чи просто непотрібна як Вашингтону, так і Москві. Жодна зі сторін не зацікавлена в так званій суб’єктності України в такому болючому й неоднозначному ядерному питанні.

Погодившись підписувати договір СНО в Києві, Вашингтон продемонстрував би певну пріоритетність України у власній зовнішній політиці. Для Білого дому це сьогодні не на часі в контексті «нової парадигми» відносин із Росією, де Київ відходить на другорядні позиції. До того ж українська сторона могла б винести на порядок денний підтвердження чи набуття конкретнішого змісту гарантій безпеки України як без’ядерної держави, які, хоч і прописані в Будапештському меморандумі, виглядають сьогодні досить ефемерно. Американцям зараз не до цього.

Так само як і росіянам. У Кремлі, щоправда, всіляко демонстрували, що ставляться до ініціативи українського президента «з інтересом». Російська сторона постійно наголошувала, мовляв, не проти Києва, якщо США також погодяться. Хоча було зрозуміло, що це лише фонове супроводження, й пропозицію Януковича ніхто реалізовувати не збирався.

У ядерному питанні й Вашингтон, і Москва від України все, що хотіли, отримали вже давно, коли останній ядерний боєзаряд покинув українську територію. Аргументація деяких експертів – Барак Обама відмовився приїжджати до Києва, бо поки що в Білому домі придивляються до нового українського президента і його політики – не витримує жодної критики. Янукович зараз якраз досить зручний для США президент України. Через власну прогнозованість, дарма що вона носить прокремлівський характер. Довелося почути ще один «убивчий» аргумент проти Києва – незадовільний стан автодоріг. Тут, звичайно, крити нема чим. Але хотілося б нагадати, що 1 серпня 1991 року напередодні оформлення розпаду СРСР, коли в паніці необхідно було робити Україну без’ядерною державою, Джорджу Бушу-старшому нічого не завадило відвідати Київ. Те ж саме спокійно робили його наступники – Білл Клінтон (двічі) та Джордж Буш-молодший. Навряд чи тоді автошляхи були кращі, хіба що заторів було менше…

Празький START

Попри традиційний для події такого масштабу галас, празька угода СНО має значно більшу PR-складову, ніж реальний внесок у справу «зробити світ кращим». Поза сумнівом, те, що ядерної зброї стане менше, факт позитивний. Обидві країни мають скоротити власні наступальні ядерні арсенали десь на третину – до 1550 боєголовок і 800 носіїв із так званої ядерної тріади (міжконтинентальні балістичні ракети, стратегічні бомбардувальники й балістичні ракети підводних човнів). Але що зміниться від того, що через сім років (це якщо угоди одразу ратифікують Сенат та Держдума) Вашингтон і Москва матимуть можливість знищити одне одного, а заодно й світ, приміром, не 100 разів, а 70? Як слушно відзначили колеги з The Washington Times, за правління Джорджа Буша (якого порівнювали більше з запальним ковбоєм, але аж ніяк не з миротворцем) американський ядерний арсенал було скорочено на 4 тис. боєголовок. А тут якісь декілька сотень одиниць Обами.

Та кожен із підписантів СНО-3 отримав власні «вузько корпоративні» дивіденди. Росія таким чином легітимізувала процес скорочення своїх стратегічних ядерних сил (СЯС) через їх застарілість, з одного боку, і через фізичну неспроможність їх поновити – з іншого. Наприклад, надходження найсучасніших міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) «Тополь-М» і близько не перекриває темпів зняття з бойового чергування ракет РС-20 «Воєвода» (західна класифікація – SS-18, більш відома як «Сатана») з причини закінчення термінів їх експлуатації, які неможливо продовжувати до безкінечності.

В авіаційному компоненті СЯС Росії ситуація не набагато краща. Стратегічні бомбардувальники Ту-95 МС найближчим часом масово підуть «на вихід» через завершення ресурсу експлуатації. Поповнення за рахунок Ту-160 очікувати не слід – надходження коли й будуть, то лише поодинокі. Ситуація з морською складовою «тріади» взагалі патова. Нові підводні човни можуть виявитися «голими» через проблеми з перспективною ракетою «Булава», розробку якої на сьогодні заведено у глухий кут: із більш як десятка випробувальних пусків успішним був тільки один. Тож новий договір СНО виявився для Кремля дуже вчасним і доречним.

Свої дивіденди отримали й Сполучені Штати. Барак Обама нарешті може занести «зараховано» в залікову книжку Нобелівського стипендіата, адже диплом головного світового миротворця 44-й президент США отримав дещо авансом. Щоправда, договором із Москвою він викличе чергову хвилю обурення всередині країни з боку опозиції – мовляв, «ліберальний казкар знищує останню супердержаву світу». Однак Обамі до цього вже не звикати, до того ж Америка радше посилила власні позиції, ніж навпаки. США вже давно знайшли асиметричну альтернативу надмірному утримуванню ядерних арсеналів. Її назва – системи високоточної зброї (ВТЗ). У США їх приймають на озброєння, час від часу випробовують у реальних бойових умовах (Югославія, Афганістан, двічі Ірак), на розробку та їх удосконалення витрачають мільярди. Коли сьогодні крилата ракета Tomahawk, пущена з відстані в 2500 км із підводного човна або стратегічного бомбардувальника, здатна влучити, приміром, у вікно офісу, необхідність обов’язково мати ядерний боєзаряд нівелюється. Такого роду системи не підпадають під жодні скорочення і водночас ніхто в світі й близько не наблизився до паритету зі США в цьому компоненті наступальних озброєнь.
При цьому всьому підписаний у Празі договір СНО жодним чином не позначиться на планах Пентагону розгорнути елементи системи протиракетної оборони (ПРО) в Східній Європі (див. Тиждень № 6, 2010). Між Білим домом і Кремлем триватиме торг довкола Іранського питання. Приміром, російський лідер уже погодився на «розумні» санкції проти Тегерана… Отже, хочеться вірити, що світ коли-небудь позбавиться ядерної зброї, однак наразі не видно, щоб нова угода СНО чимось реально наблизила цей час.

Україні ж варто зрозуміти: вимагати реальних гарантій власної безпеки від ядерних держав необхідно, але потрібно бути й готовими до того, що це ігноруватимуть і Москва, і Вашингтон. Й урешті-решт перестати відводити собі роль «мосту» між Сходом і Заходом, Москвою і Вашингтоном, Росією та Європою… Мостами туди-сюди їздять, ходять, бігають, а під час війни їх підривають першими.[1794][1795]

Голий PR

На Вашингтонському саміті з ядерної безпеки ядерний тероризм визнали головною загрозою світу. Говорили, що СНО-3 «зменшить ймовірність
потрапляння ядерної зброї до рук терористів-радикалів». Такі тези просто смішать.

До чого тут скорочення ядерної зброї в США та РФ? Цікаво, як це може вплинути на гіпотетичні плани, приміром, товариша Кім Чен Іра підторговувати ядерними технологіями? Або на апокаліптичні плани Усами бін Ладена чи Ірану?

ЦИФРИ

2200 розгорнутих ядерних боєголовок є у США

2600 – у Росії

по 1550 має залишитися за договором СНО-3



близько 900носіїв ядерної зброї мають США

близько 600 – Росія

не більше 800 (!) може бути в кожного за договором СНО-3