Публикации экспертов
Володимир КОПЧАК | 24 сентября 2010 17:17

Голодна армія

На тлі деградації збройного потенціалу позаблоковість зробить Україну зручним полігоном для задоволення іноземних геополітичних амбіцій

Улітку цього року Верховна Рада ухвалила, а президент автоматично підписав нову редакцію Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», яка зафіксувала позаблоковий статус країни. Більш ніж стриманій реакції на цю подію українського політикуму і тим паче громадськості дивуватися не слід – остаточного «шлагбаума на шляху до НАТО» очікували всі. А після прийнятих немов у паніці й режимі суворої секретності харківських угод навряд чи когось можна здивувати якимись геополітичними фінтами нинішньої української влади.

Позаблоковість для галочки

І справді, чому дивуватись? Україна з першого дня незалежності де-факто живе як позаблокова держава, чию зовнішню політику можна схарактеризувати терміном «багатовекторна невизначеність». Тепер це просто зафіксовано на папері. Так, саме невизначеність, бо з позаблоковістю вчинили за принципом «взула й забула» – реальний зміст, а головне – комплекс зобов’язань, що його вимагає цей статус від державної машини, схоже, нікого не хвилює.

У цій ситуації найпоказовіше те, що автори й ідеологи закону чітко зупинилися на терміні «позаблоковість». А чому, приміром, не офіційно визнаний «нейтралітет»? Чи це питання в принципі порушували? Для багатьох політиків і навіть тих, хто претендує на звання «експерт», ці поняття тотожні, й усе ж таки… Антагоністи НАТО не так давно активно наводили як приклади досвід Швейцарії чи Австрії, чий нейтральний статус офіційно визнано на міжнародному рівні, а нейтралітет останньої, приміром, більш як півсторіччя закріплено гарантіями переможців у Другій світовій війні. Проводячи паралелі між цими країнами та Україною, «нейтрали» не переймалися кардинально різними історичними шляхами та геополітичними обставинами. Потрібна була чиясь яскрава калька. Тоді чому б не спробувати зараз, коли отримано практично всю повноту влади?

Відповідь дуже проста – неможливість/небажання виконати один із трьох базових постулатів-заборон для держав – претендентів на офіційно визнаний нейтральний статус. Ідеться про неучасть у збройних конфліктах, про ненадання своїх військ для війн із іншими державами; непостачання сторонам конфліктів зброї й товарів воєнного призначення; ненадання своєї території для використання будь-якою воюючою стороною. З виконанням перших двох норм жодних проблем не було й виникнути не повинно. А ось дотримання третьої автоматично передбачає перенесення бази російського ЧФ із території України…

Після того як у Харкові присутність іноземної військової бази на території Криму (нагадаємо, її використовували під час збройного конфлікту з Грузією) добровільно пролонговано фактично «назавжди», розмови про нейтралітет утратили будь-який практичний зміст. Цікаво, чи підписання харківських угод якимось чином пов’язували з подальшим удосконаленням Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»? Тому законодавче затвердження позаблоковості радше схоже на якнайшвидше виконання зобов’язань Партією регіонів перед побратимами з Кремля, аніж перед власними виборцями. Навіщо тоді прописувати в законі «неучасть України у військово-політичних союзах»? Написали б відверто – «до НАТО не вступаємо». А таким формулюванням ми ставимо шлагбаум на шляху і до ОДКБ (Організації договору про колективну безпеку, де першу скрипку грає Росія), куди, нехай поки що дуже обережно, нас запрошують у тому ж таки Кремлі. То чи ми насправді збираємося бути поза всіма військовими блоками, чи згодом перекроїмо закон?

Отже, сьогодні Україна де-факто і де-юре є позаблоковою державою без права стати членом будь-яких військово-політичних союзів, без права на нейтралітет і без забезпечення основного права нейтральної країни – недотор­канності її території. Навіть у такій ситуації Україна все ж могла б сподіватися на певні гарантії воєнної безпеки низки країн. Певне підґрунтя для цього заклали ще в 1994 році, коли був підписаний Будапештський «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Тоді провідні ядерні держави зобов’язувалися «поважати незалежність і суверенітет» України, а також домагатися негайних дій Ради безпеки ООН із метою надати допомогу, якщо країна стане жертвою агресії. Звучить непереконливо, особливо про ООН, яка під час останніх воєнних конфліктів (із середини 1990-х років) демонструє повну безпорадність. А головне, меморандум – це політичний документ, який не має юридичної сили.

Для України меморандум мав стати першим кроком до підписання Договору про гарантії воєнної безпеки України хоча б із однією ядерною державою. Наполегливості в цьому напрямку Україна не виявляла ніколи, й тим більше зараз. А якихось кроків назустріч із боку потенційних «гарантів» нині очікувати просто наївно. Адже, приміром, Росія і США свого часу чітко досягли поставленої мети – Україна самостійно позбавила себе ядерного статусу. Сполученим Штатам після приходу до влади Барака Обами стало не до геополітичних проблем Києва. Вашингтон на такий крок не піде. Про що говорити, коли Ізраїль (а більшого стратегічного партнера Білого дому знайти важко) впродовж багатьох років марно намагається підписати зі США Договір про оборону й тим самим забезпечити найвищий ступінь безпеки своєї країни. Сьогодні Ізраїль – позаблокова держава без права на нейтралітет... Європейцям до нас ніколи справи не було, та й постає велике запитання, що саме Франція або Велика Британія можуть гарантувати сьогодні в принципі... Росія після останнього «різкого потепління» у відносинах із нами проводить масштабну експансію на економічному та культурному фронтах, і навіть страшно подумати, які преференції Кремль може запросити за гарантії воєнної безпеки Києва... Китай ось під час останнього візиту Віктора Януковича до Пекіна пообіцяв не застосовувати ядерної зброї проти України. Тут можна запитати: «А що, збирався?»

Корисно зрозуміти, що така поведінка держав стосовно України є природною. Цілком нормально, коли Вашингтон, Москва або, наприклад, Бухарест обстоюють власні національні інтереси, які й вони суперечать пріоритетам інших. Просто позаблокова Україна мала б робити те саме. Насампедед усвідомити, що позаблоковість диктує значно жорсткіші вимоги до забезпечення обороноздатності країни, при цьому виключно власними силами. А з цим у нас зовсім кепсько.

Нам нічого не треба?

Юридичне утвердження позаблокового статусу в Україні відбулося на тлі деградації збройного потенціалу армії внаслідок перманентного нехтування державою потреб Міноборони з оснащення сучасними системами озброєнь. Саме рівень техніки плюс підготовлений кадровий склад визначають професіоналізм будь-якого війська. А не відмова або повернення до призовної системи – тема, яку експлуатують наші політики всіх кольорів. Озброєння та військова техніка (ОВТ), якими оснащені Збройні сили України, – це не вчорашній, а позавчорашній день. Ці зразки розробляли півстоліття, в кращому випадку 40 років тому. Їх моральне старіння та неможливість надалі продовжувати експлуатаційний ресурс досягли свого піку. Це стосується всіх без винятку родів військ.

Такий стан справ обумовлений хронічним недофінансуванням статей бюджету оборонного відомства, покликаних забезпечити розробку та закупівлю нових систем озброєнь, а також ремонт техніки. Таку ситуацію з «бюджетом проїдання» спостерігаємо протягом багатьох років, коли навіть максимально мінімізовані заплановані бюджетом кошти не виділяли в повному обсязі (див. Фінанси співають). Нинішній же 2010 рік у цьому сенсі для війська є просто втраченим. Адже після останньої урядової корекції за загальним фондом на основні збройові статті бюджету Міноборони (розробка, закупівля, ремонт) передбачено «аж» 88 млн грн, із яких на сьогодні сплачено 7,1 млн.

Це при тому, що за вже виконані роботи в рамках прийнятих раніше (насамперед у 2007 році) проектів Міноборони повинно сплатити підприємствам національного оборонно-промислового комплексу 1,2 млрд грн. Ідеться про модернізовані літаки МіГ-29 і Су-25, радіолокаційні станції «Пелікан» та П-19МА, модернізований зенітно-ракетний комплекс «Оса-АКМ», танки «Оплот» і «Булат», прийняті на озброєння протягом 2005–2010 років, які готові до серійного виробництва, однак до бойових частин не надходять через брак фінансування.

І це верхівка айсберга. Прийняту й затверджену Указом президента Державну програму розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 року остаточно зірвали – її виконують максимум на 20%. Відповідно до держпрограми щорічне фінансування для нових систем озброєнь мало б становити 3,9 млрд грн на рік. Відтак у підвішеному стані опиняються програми створення військово-транспортного літака Ан-70, національного корвета, автоматизованої системи управління протиповітряною обороною (АСУ ППО), багатофункціонального ракетного комплексу «Сапсан», високоточних засобів ураження, подальшої модернізації бойової авіації та систем ППО тощо.

У президентській програмі Віктора Януковича чітко зазначено: «Сучасна техніка з опорою на високотехнологічні галузі вітчизняної оборонки». Водночас у різних урядових паперах фігурує делікатніша фраза: «Справна техніка з частковою модернізацією». При чому розрахунки роблять із прицілом до (!) 2023 року, що означає – «не буде нічого». Голова Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони Анатолій Гриценко – один із учасників І Всеукраїнського форуму оборонної промисловості, який відбувся в Києві в останній день літа й зібрав більше сотні представників української оборонної індустрії, такий стан справ назвав «руйнацією армії та оборонно-промислового комплексу». Тут важко щось додати.

У цій ситуації показовою є поведінка нинішнього керівництва Міноборони. Річ у тім, що вперше в історії незалежної України оборонне відомство самостійно відмовилося від бюджетного запиту на 2011 рік за всіма так званими збройними статтями – «Закупівля та модернізація ОВТ для ЗС України», «Прикладні дослідження у сфері воєнної оборони держави» та «Оновлення боєготовності, утримання, експлуатація, ремонт ОВТ». І це на тлі наведених вище проблем! Позицію «нам нічого не треба» можна коротко схарактеризувати як нонсенс. Адже раніше хоч запити готували відповідно до потреб, аби в результаті отримати «щось».

Щоправда, за останньою інформацією, в проекті бюджету на 2011 рік на зазначені потреби з’явилося 350 млн грн за загальним фондом – завдяки зусиллям небайдужих людей у парламенті та уряді. Це 29% необхідної суми, щоб розрахуватися з підприємствами ОПК за вже створені зразки (1,2 млрд грн), і 8,9% показників, передбачених Держпрограмою (3,9 млрд). Та вже хоча б не «0». Залишається запитання, чи такі показники приймуть і чи ці кошти виплачуватимуть упродовж року? Подивіться на 2010-й.

Наголос саме на словосполученні «загальний фонд» зроблено не дарма. Бо в кожному оборонному бюджеті щонайменше п’ять останніх років передбачають цифри (подекуди вони досить значні) за спеціальним фондом – це кошти, які Міноборони має заробити самостійно. Щоб не обтяжувати поясненнями, зазначимо: за всі роки максимум, що за цим фондом надходило на озброєння, – це близько 10 млн грн. Як правило там «0». Військові прямо вказують, що поняття «спецфонд» було вигадане в Мінфіні для статистичних показників і замилювання очей, мовляв, погляньте, скільки ми виділяємо/плануємо виділити. Туди взагалі можна записати що завгодно.

Як бачимо, армія й національна «оборонка» давно стали заручниками неадекватного ставлення з боку держави. Наведемо такий приклад. Однією з найбільш постраждалих є програма щодо національного корвета. Говорити про терміни її завершення не наважується ніхто. А в складі ВМС України тільки три кораблі мають вік менше 20 років. Навіть у флагмана флоту – фрегата «Гетьман Сагайдачний» термін служби наближається до 20 років. Два наші корвети не мають достатніх ударних можливостей. Хочемо ми цього чи ні, а за два-три роки в нас на морі не залишиться нічого – захищати позаблокову Україну з морського напрямку не буде кому. ВМС зможуть виконувати хіба що завдання з демонстрації прапора… Ситуація в небі та на землі, якщо й краща, то не набагато. На запитання «чи може Україна будувати сучасні бойові кораблі?», миколаївські суднобудівники відповідають: «Так, може». Однак додають, що за такого ставлення держави до проекту «корвет» уже наступного року такої впевненості не буде…

Кілька років тому на одній із численних телевізійних «Свобод» довелося почути – керівництво Коста-Рики відмовляється від армії. Ліньки перевіряти, чи це правда, тим більше – аналізувати геополітичну доцільність такого кроку офіційного Сан-Хосе. Та коли такий факт був, то костариканці, принаймні, вчинили чесно. Насамперед стосовно війська.