Герої сучасної України
19 Січня 2016 12:09

ЮРІЙ ЗАКОПЕЦЬ. БЕЗ КАЛИНИ НЕМАЄ УКРАЇНИ!

Свій позивний «Калина» він отримав в зоні збройного протистояння на сході України. «Калиною» він залишився й після вступу до Національної академії сухопутних військ у Львові. Принаймні, для побратимів, з якими підтримує зв’язок. Дехто дивується: чуму саме калина стала його символом?

Але саме калина з прадавніх часів залишається уособленням України, її незламності та стійкості. Так і молодший сержант Юрій Закопець став своєрідним символом мужності та відваги. Не випадково в свої дев’ятнадцять став  кавалером бойових орденів:

Богдана Хмельницького та «За мужність» ІІІ ступеня.

Про себе він говорить, що «родом з Майдану». Вважає, що саме лютневі події 2014 року докорінно змінили його. Народився Юрій в творчій сім’ї, де про військове життя знали хіба що з книг та кінофільмів. З дитинства був «запрограмований» батьками, які хотіли бачити його художником чи  музикантом. Та, як будь-який хлопчина, Юрій мріяв стати військовим. І ось коли пролилась перша кров  тих, хто боронив своє право на нове життя, хто прагнув європейського вибору Україні, коли розпочалися сепаратистські виступи на Донбасі, вступив у батальйон «Донбас» Національної гвардії.

Впродовж трьох місяців Закопця разом з іншими добровольцями муштрували досвідчені інструктори. Після завершення вишколу та отримання статусу інструктора ведення бою в міських умовах розпочалася щоденна бойова робота. Першим його зустрів Артемівськ. Добре пам’ятає обличчя місцевих мешканців, відверто кажучи, чекав гіршого. Натомість народ з розумінням поставився до своїх визволителів. Безсилою виявилася російська пропаганда.  

– Перебуваючи в Артемівську, ми з побратимами використовували кожну вільну хвилину для вдосконалення своїх навичок, – розповідає Юрій. – Самі моделювали напади сепаратистів, російських штурмових груп. Все це робили для того, аби не розгубитися під час реального бою. На той час я виконував обов’язки стрільця, але одночасно пройшов експрес-курси з надання першої медичної допомоги. На жаль, ані смертей, ані поранень під час ведення бойових дій не уникнути...

Перший бій був під Попасною. Згадує все до дрібниць, ніби це було вчора. У ту злощасну п’ятницю, 18 червня 2014 року, в збройному протистоянні з противником загинув кожний п’ятий побратим із підрозділу.

Вже значно пізніше усвідомив, що саме через нечіткі накази командирів, відсутність якісного зв’язку та несправну техніку штурм  населеного пункту видався невдалим. Через шалений вогонь сепаратистів «донбасівці» зайняли оборону. Протягом трьох годин противник обстрілював їхні позиції. Боронились як могли. Дещо підірвала бойовий дух оборонців звістка про те, що ворог перехопив їхній зв’язок. А коли гвардійці почули: «Здавайтесь, ви у пастці», не одного Юрія охопило відчуття остраху. Але паніки, як у окремих військовиків, що кинулись врозсип, не було. Попри те, що довкола панували вибухи, постріли, смерть, він зумів опанувати себе і почав допомагати пораненим побратимам.

– Буду відвертим, я періодично ловив себе на думці покинути все і рятуватися, – розповідає Юрій. – Та після того, як побачив страждання поранених товаришів, зрозумів, що потрібно їх рятувати. В один із моментів, намагаючись зупинити кровотечу, прикрив своїм тілом пораненого побратима. В цей момент я навіть попрощався з життям… Та коли надав йому допомогу, вже не було лячно. Була якась злість… Коли ж «запрацювала» наша артилерія, усвідомив: нас не покинуть напризволяще. Через три доби гвардійці таки відвоювали Попасну. Але саме тоді Юрій втратив найкращого друга Сергія Бохонька, який був для нього наче братом.

– Безстрашний,  відважний, Сергій завжди вселяв впевненість у всіх нас, – з сумом розповідає Юрій. – Він і сьогодні постійно в моєму серці. І кожну перемогу як на полі бою, так і над собою, я завжди подумки присвячував і присвячую йому.

Саме за проявлені мужність і героїзм під час бою за Попасну Юрія Закопця нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

Через деякий час Юрій перейшов у добровольчий батальйон «Свята Марія». Поштовхом зміни місця служби стало те, що у більшості його нових побратимів був відсутній щонайменший досвід ведення бойових дій. Більше того, були і такі, хто взагалі ніколи не тримав зброї в руках. Зрештою, в батальйоні бракувало інструкторів, які б могли навчати військовиків. Тому й наважився Юрій на такий крок.   

Службу в «Святій Марії» згадує з особливою теплотою. Займався дійсно улюбленою справою: навчав побратимів веденню бою в умовах населеного пункту. Згодом сам очолив спецгрупу. Переймався щонайменшою дрібничкою, адже у підпорядкуванні були чи не вдвічі дорослі чоловіки. Приміром, коли побачив, що екіпіровка підлеглих має жалюгідний вигляд, власні кошти, які збирав на автомобіль, витратив на  однострої,  бронежилети й каски.

– На жаль, часу для підготовки нам завжди бракувало. Тому в перервах між виконанням бойових завдань постійно вдосконалювали свої навички. Вчив підлеглих  безшумно пересуватися, правильно бігати, – розповідає Юрій. – І нічого, що сьогодні проходили виснажливі тренування, назавтра ми разом йшли у бій проти терористів. Я особисто відповідав за кожного з них. Пам’ятаєте, як в Антуана де Сент-Екзюпері: «Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив». Тому ми разом виконували бойові задачі під Маріуполем, Сартаною, Павлополем та Кураховим. Разом виходили з-під Іловайська. До речі, тоді я прийняв рішення, – згодом його визнали правильним, – не очікувати «мирного коридору», а виводити підлеглих із того пекла. Всі,  хто пішов зі мною, вижили…

Іловайське пекло не зламало  Юрія. Навпаки, міцнішим стало його бажання бити ворога. Але робити це він вирішив у складі спецпідрозділу. Тому й подався до 93-ї окремої механізованої бригади. Був впевнений, не поступатиметься  військовослужбовцям ані в знаннях, ані у фізичній підготовці. Адже набув певного досвіду штурмовика, щоденно підтримував свою фізичну форму. Підписавши контракт, був призначений на посаду командира бойової машини піхоти або «Бумера», як називають на передовій БМП.

– Я гадав, що зважаючи на мою спеціальність – штурмовика, і призначення буде відповідне, – розповідає Юрій. – А тут БМП. Я навіть не знав, з якого боку до неї підійти. І тим не менше невдовзі ми вже займали позиції в районі Пісків. Мою невпевненість «запримітив» командир підрозділу лейтенант Олександр Сак і без жодних «прелюдій» почав навчати мене усім премудростям нової спеціальності. До речі, він – випускник нашої Академії, закінчив її у 2014 році. Можливо, у це важко повірити, але тактичну майстерність ми відточували навіть у бліндажах, накреслюючи на сирій землі різноманітні схеми. При цьому лейтенант прислухався і до моїх порад щодо використання досвіду штурмовика за тих чи інших обставин бою.

Курсант надзвичайно вдячний своєму командиру за підтримку та науку. Він вважає, що саме такими повинні бути справжні офіцери: впевненими, розсудливими, грамотними і обов’язково авторитетними. Саме за такими завжди  підуть солдати, знаючи, що вони справжні лідери і їм не байдуже життя підлеглих.  А ще розповів, що лейтенант Сак наполіг, аби він вступав до нашої Академії.

Піски стали останньою гарячою точкою бойового шляху мого співрозмовника. 22 квітня Юрій Закопець отримав наказ закріпитися на 18 позиції. Це була своєрідна точка, де часто гинули наші військовослужбовці. Юрій пригадує, що, організовуючи оборону, йому й на думку не спадало, що тут щось може статися. Хоча режим тиші, який порушували терористи, гатячи з тяжкого озброєння, мав би навести на відповідні роздуми. … Міномет противника запрацював несподівано саме в той момент, коли військовослужбовці  упорядковували боєприпаси. Перші вибухи одразу ж притиснули їх до землі. Так сталося, що в один із моментів Юрій, як колись під Попасною, закрив своїм тілом товариша на позивний «Гук». У самого ж неймовірно боліла щока та кровили ноги. Усвідомлюючи, що потрібно перебратися у безпечне місце і зупинити кровотечу, перебіжками, разом з «Гуком», який допомагав йому, добралися до гаражів. Там побратим «Іспанець», не розгубившись, зупинив кровотечу, не дістаючи з ніг та обличчя осколки, чим і врятував йому життя... А далі була темінь... До тями прийшов в шпиталі. Перше, що зробив, оглянув руки, ноги – цілі. Радість була неймовірна. Одразу зробив «селфі» й надіслав у підрозділ. Щоб не хвилювались. Лікувався у шпиталях Красноармійська, Дніпропетровська. Маючи неймовірний оптимізм, віру в свої сили, за два тижні  звівся на ноги і повернувся до рідного Львова. І не задля реабілітації, на якій наполягали лікарі. А заради виконання обіцянки, яку дав командиру: стати курсантом нашої Академії!

Наказ про нагородження орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня молодшого сержанта Юрія Закопця вийшов напередодні його вступу до Академії. І нині бойові нагороди – це пам’ять про бойові будні.  Зберігає він іменний шеврон «Кіборг», який вручив йому старший лейтенант Олександр Сак, коли приїздив до Академії, щоб зустрітися з побратимом. Ця відзнака для Юрія не менш цінна від орденів!