Комментарии
13 января 2017 11:34

Ігор ЧЕПКОВ: «МОЖЛИВОСТІ УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА У ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВІЙ СФЕРІ»

Загальні положення

Одна з найбільш актуальних проблем функціонування та подальшого розвитку вітчизняної оборонної промисловості полягає в невирішеності цілого ряду питань, пов'язаних з різноманіттям форм власності, притаманних ринковому способу ведення господарства.

Залишаючись протягом тривалого періоду в межах виключно державного сектора економіки, оборонна промисловість у кінці минулого століття на етапі переходу до ринкових відносин виявилася не зовсім підготовленою до появи суб'єктів господарювання недержавних форм власності, що провадять свою діяльність у оборонно-промисловій сфері.

Незважаючи на те, що ця подія породила велику кількість всіляких управлінських та господарських протиріч, її не можна не помічати, і тим більш від неї не слід легковажно відмахуватися тому, що:

з одного боку, без наявності підприємств недержавних форм власності неможливо створити повноцінне конкурентне середовище, у відсутності якого ринкові економічні механізми є малоефективними, у тому числі й в оборонно-промисловій сфері, де проблема недостатньої конкуренції стоїть набагато гостріше, ніж в якійсь іншій галузі промисловості;

з іншого боку, неформальне впровадження ринкових відносин у господарську практику об’єктивно вимагає рішучого і безкомпромісного перегляду основоположних принципів оборонно-промислової діяльності, які ще вчора здавалися непорушними канонами.

Саме цими двома обставинами пояснюють серйозні труднощі щодо вдосконалення державно-приватного партнерства у оборонно-промисловій сфері, які мають масу конкретних прояв і нюансів в повсякденній господарській діяльності.

Зупинимося на окремих з них.

Вважаємо за необхідне попередити: судження, викладені нижче, не треба розглядати у якості офіційної позиції Міністерства оборони, бо вони являють собою лише наукову точку зору у вигляді попередніх або проміжних результатів науково-дослідних робіт, які виконуються ЦНДІ ОВТ ЗСУ протягом 2015-2016 років і спрямовані на:

забезпечення узгодженості військово-технічної та оборонно-промислової політики, що провадяться;

удосконалення взаємодії Збройних Сил України та вітчизняної промисловості у політичних і економічних умовах, які склалися на нинішньому історичному етапі.

Їх практична реалізація потребує додаткових обговорень, обґрунтувань та узгоджень і буде залежати від багатьох політичних, правових, економічних, науково-технічних, соціальних та інших факторів.

Щодо формальної і неформальної рівноправності форм власності

На жаль, формально проголосивши на законодавчому рівні рівноправність усіх форм власності, держава явно непослідовно поводиться в реалізації цього основоположного принципу ринкової економіки.

Фактично у господарській практиці безпідставна з точки зору економічної логіки перевага віддається державній власності. Причому, як це парадоксально, дуже часто ця прерогатива також закріплена законодавчо.

На наше глибоке переконання саме така суперечливість у визначенні права власності є головною перешкодою інтеграції недержавних суб'єктів господарювання в оборонно-промислову сферу.

Ось кілька прикладів законодавчо неврегульованих питань, пов’язаних з правом власності.

Цивільний кодекс і Закон України  «Про господарські товариства» наділяють господарські товариства (у тому числі й акціонерні) статусом власників майна, переданого до складу їх статутних капіталів засновниками та учасниками, а Господарський кодекс, також відносячи його до власності господарських товариств, одночасно стверджує, що таке майно належить їм на праві господарського відання або права оперативного управління, якщо засновником є держава. Тобто держава,  будучи засновником акціонерного товариства, залишає за собою і власність на майно, і корпоративні права.

Таким чином порушується головний принцип акціонерної форми власності: отримання засновником акціонерного товариства корпоративних прав в обмін на його внесок до статутного капіталу.

Щось подібне відбувається і з холдинговими компаніями, які є однією з форм акціонерного товариства.

З одного боку, на них поширюються вищезазначені норми Цивільного кодексу, Закону України  «Про господарські товариства», а також окремих статей Господарського кодексу стосовно права власності на майно і акції, що увійшли в їх статутні капітали.

З другого боку, згідно з іншими статтями Господарського кодексу і Закону України «Про холдингові компанії в Україні» в державних холдингових компаніях:

1)                пакети акцій або майно, що передані до їх статутних капіталів, перебувають у державній власності і закріплюються за ними лише на праві господарського відання;

2)                має місце максимальне обмеження обігу їх акцій:

вони не підлягають використанню з метою формування статутних капіталів будь-яких підприємств навіть з переважанням державної форми власності;

з ними не можна вчиняти будь-які  дії,  що  можуть  призвести до їх відчуження до завершення процесу приватизації тощо.

Всі ці правові метаморфози є пережитком планової економіки, коли існувала єдина форма власності, державна. Вони абсолютно не кореспондуються з діючими ринковими принципами, заснованими на рівності усіх форм власності.

Вже багато років ведуться дискусії про деструктивну роль однієї з норм

Закону України «Про управління об'єктами державної власності» щодо заборони на відчуження нерухомого майна об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації. Швидше за все, дана норма була введена для недопущення залучення в приватизаційні процеси майна суб'єктів господарювання, що мають важливе значення для національної економіки, до яких безумовно відносяться підприємства оборонної промисловості.

Але сьогодні, коли питання про роздержавлення тої її частки, що залишається у державній власності, взагалі не стоїть на порядку денному, ця сумна норма унеможливлює реструктуризацію оборонних підприємств і взагалі будь-яку структурну перебудову в оборонно-промисловій сфері.

Цілком очевидно, що скасування усіх зазначених анахронізмів 90-х років минулого сторіччя не потягне за собою негативних наслідків тому, що держава має можливість безальтернативно реалізувати своє право власності в акціонерних утвореннях за допомогою простої стандартної процедури більшості голосів, якщо залишить за собою контрольний пакет акцій кожної такої структури.

Проте подальше нерозв’язання вказаних нормативно-правових суперечностей загрожує не тільки продовженням ігнорування потенціалу приватних оборонних підприємств, но й істотним уповільненням ринкових перетворень усієї оборонної промисловості.

Щодо різновекторності сучасної військово-технічної та оборонно-промислової політики

Так історично склалося з перших років незалежності нашої країни, що вихідною точкою розроблення та реалізації державної військово-технічної політики виступають так звані потреби Збройних Сил України, інших військових формувань у засобах збройної боротьби, військовій та спеціальній техніці, необхідних їм для виконання своїх штатних функцій. Оборонно-промислова політика при цьому розглядається у якості логічного продовження військово-технічної політики, яке характеризує здатність і прагнення вітчизняної промисловості реалізувати ці потреби в науковій та виробничій сферах.

Таким чином визначені та прогнозовані на середньострокову перспективу потреби силових структур зумовлюють відповідну спрямованість і зміст прийнятих алгоритмів формування військово-технічної та оборонно-промислової політики.

Однак людству відомі чимало прикладів, коли події розгорталися зовсім в іншій логічній послідовності. При нинішніх темпах науково-технічного прогресу сучасна наука та промисловість здатна створювати зразків озброєння, побудовані на принципово нових фізико-хімічних принципах, про існування яких воєнні кола навіть не здогадувалися. У таких випадках нерідко змінювалися не тільки основоположні канони військового будівництва, а й вся система світової безпеки піддавалася радикальній трансформації.

Тому спрямованість вектору  військово-технічної та оборонно-промислової політики правильніше було б розглядати в двох напрямах:

від існуючих і прогнозованих потреб щодо забезпечення воєнної безпеки держави - до наявних науково-технічних та виробничих можливостей вітчизняної промисловості;

від появи в її арсеналі проривних технологій, що створюють новітні види озброєння з невідомими раніше споживчими якостями - к перспективному вигляду збройних сил, який формується під впливом революційних новацій в галузі озброєння та військової техніки.

Логічно припустити, що в кожному із зазначених варіантів методологія розробки і реалізації військово-технічної та оборонно-промислової політики, співвідношення між ними будуть принципово відрізнятися.

Щось подібне відбувається при спробах проникнення в оборонно-промислову сферу підприємств недержавних форм власності.

Коли такий суб'єкт господарювання приходить в оборонне відомство зі своїм зразком озброєння, якого поки немає у розпорядженні Збройних Сил України, його в силу заведеного за часів колишнього Союзу порядку, посилають по довгому колу, вимагаючи проходження повного циклу розробки від аванпроекту до постановки на озброєння.

На наш погляд, доцільніше в даному випадку застосувати іншу процедуру, концепція якої в самому узагальненому вигляді (без розкриття тонкощів і нюансів) зводиться до наступного.

Відразу починається етап випробувань за програмою, розробленою та затвердженою Міністерством оборони. При цьому виставляється проста і жорстка вимога: випробування завершуються успішно - далі слідує процедура постановки на озброєння, в іншому випадку - будь-які відносини з таким підприємством закінчуються.

Оскільки відразу ж знайдеться численний загін охочих вразити військових своїми творчими досягненнями, всі витрати з проведення випробувань повинно взяти на себе підприємство. Але, якщо зразок витримав випробування и прийнятий на озброєння, Міністерство оборони відшкодує ці витрати, якщо випробування закінчилися невдачею - їх вартість залишається у витратній частині економіки підприємства.

Пильну увагу слід також приділити процедурі узгодження процесу серійного виготовлення зразка, поставленого на озброєння:

або підприємство залишить за собою його виробництво, взявши на себе на певний період відповідні зобов'язання, включаючи технічний супровід протягом повного життєвого циклу, у тому числі і в особливий період;

або Міністерство оборони викупить документацію на виріб за узгодженою ціною і розмістить його серійне виробництво на свій розсуд, залишивши підприємству перспективу отримання роялті з кожної виготовленої одиниці.

Здійснення мікрофільмування всього комплекту документації в обох випадках є обов'язковим.

Даний порядок може використовуватися тільки тоді, коли зразок озброєння створюється з ініціативи підприємства і за його кошти.

У всіх інших випадках, коли ініціатором закупівель техніки, матеріально-технічних ресурсів, робіт, послуг виступає оборонне відомство радикально змінювати діючий порядок недоцільно, хоча критично його осмислити і певним чином оптимізувати було б незайвим.

Мається на увазі, що підприємства усіх форм власності приймають участь у тендерах, що провадяться Міністерством оборони, на загальних умовах у відповідності з принципом рівноправності усіх форм власності, про якій мова йшла вище.

Щодо істинного змісту економічних інтересів державних і приватних підприємств, можливих форм і методів їх реалізації

Ми розуміємо, що теза, яка зараз буде озвучена, є вельми дискусійною і можливо викличе якесь нерозуміння. Але професійна гідність та прагнення до наукової істини не залишає нам іншого вибору, бо значний обсяг проведених ЦНДІ ОВТ ЗСУ досліджень підводить саме до наступних висновків.

Безумовно, сплеск інтересу в суспільстві до воєнної проблематики багато в чому викликаний почуттями патріотизму, любові до своєї батьківщини, необхідності будь-яким способом захистити суверенітет і незалежність нашої держави, відновити її територіальну цілісність.

І це заслуговує глибокої поваги.

Однак, якщо розглянути всю сукупність проблем щодо технічного оснащення Збройних Сил України, інших військових формувань сучасними засобами збройної боротьби у чисто економічній площині, то виявляються певні відмінності в спонукальних мотивах діяльності державних і приватних підприємств, що зайняті створенням та виготовленням озброєння та військової техніки.

Справа у тому, що процес формування та втілення в життя головних напрямів державної політики забезпечення національної безпеки спирається, як правило, на державні органи влади і суб’єкти господарювання державної форми власності, в діяльності яких присутні практично усі її складові у вигляді конкретних завдань:

державної соціально-економічної політики;

державної воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та оборонно-промислової політики;

державної бюджетної та інвестиційної політики;

державної науково-технічної та інноваційної політики;

державної зовнішньоторговельної політики та політики військово-технічного співробітництва з іноземними державами тощо.

Це формує розгалужене древо цілей функціонування державних оборонних підприємств, пріоритетність кожної з яких визначається особливостями політико-економічної обстановки, яка складається навколо країни з урахуванням її внутрішньо- та зовнішньополітичних аспектів. Причому далеко не завжди індикатори успіху акцентуються виключно на досягненні максимально можливих доходів, тобто безперечного переважання фінансово-економічних цілей не спостерігається.

Зовсім іншу спрямованість має господарська діяльність приватних оборонних підприємств, яка зводиться до отримання стабільного доходу (бажано, максимально можливого) з опорою на завоювання окремого сегменту ринку шляхом створення, виробництва, просування конкретного зразка озброєння та військової техніки (або виду виробів). Тобто превалює фінансово-економічний аспект.

Проблема полягає в створенні таких економічних умов, при яких зазначені економічні інтереси як державних, так і приватних оборонних підприємств (при повному усвідомленні їх відмінності) могли бути максимально реалізовані.

С урахуванням ключових положень теорії управління та теорії ринкової економіки вимальовується така конфігурація.

Обов’язкові умови та допущення:

1)                усі підприємства як державні, так і приватні повинні мати акціонерну форму власності;

2)                усі підприємства, зайняті оборонно-промисловою діяльністю, класифікуються за наступними принципами:

перший тип - підприємства 100,0% державної власності (акціонерні товариства, в статутному капіталі яких державна частка складає 100,0% акцій);

другий тип - підприємства, що контролюються державою (акціонерні товариства, в статутному капіталі яких державна частка складає від 50,0% плюс одна акція до 100,0% мінус одна акція);

третій тип - підприємства, що не контролюються державою (акціонерні товариства, в статутному капіталі яких державна частка складає менш ніж 50,0% акцій), включаючи повністю приватні.

На базі усіх підприємств першого типу та частини підприємств другого типу (тих, де дозволяє розмір державної частки) Кабінетом Міністрів України за галузевою ознакою формуються державні акціонерні холдингові компанії, які призначені для здійснення безперервного поточного управління саме державним сектором оборонної промисловості й являють собою галузеві горизонтально-інтегровані науково-виробничі об'єднання . Кожне підприємство першого і другого типу може входити тільки в одну холдингову компанію.

Участь підприємств, що не контролюються державою (третій тип), у даних холдингових компаніях не передбачається.

У статутному капіталі кожної галузевої холдингової компанії розміщується не менш ніж 50,0% плюс одна акція кожного з підприємств, яке увійде до її складу.

Для господарського управління оборонною промисловістю у стратегічному ракурсі Кабінет Міністрів України засновує Національну акціонерну компанію (НАК), до статутного капіталу якої увійдуть:

не менше 50,0% плюс одна акція кожної галузевої холдингової компанії;

можливо (для підвищення рівня капіталізації НАК) - пакет акцій кожного підприємства першого та другого типу (до 20,0% акцій).

Для цілеспрямованості усієї оборонної промисловості на вирішення найбільш актуальних науково-технічних і виробничих завдань на базі підприємств усіх трьох типів створюються (у випадку необхідності) акціонерні товариства за тематичною ознакою, що представляють собою вертикально-інтегровані науково-виробничі об'єднання, призначені для реалізації конкретних науково-технічних, виробничих та зовнішньоекономічних проектів і програм, в тому числі за участю суб'єктів господарювання недержавних форм власності (підприємства третього типу) та банківського капіталу.

Статутний капітал кожного такого тематичного акціонерного товариства передбачається сформувати в таких пропорціях:

50,0% статутного капіталу плюс одна акція - за рахунок пакета акцій НАК;

до 25,0% статутного капіталу - за рахунок пакетів акцій підприємств, що беруть участь в реалізації даного проекту або програми і контролюються державою (перший та другий тип);

до 25,0% статутного капіталу - за рахунок пакетів акцій суб'єктів господарювання недержавних форм власності (третій тип) та комерційних банків.

Тоді акції кожного із підприємств першого типу розподіляться наступним чином:

не менше ніж 50,0% плюс одна акція - внесок в статутний капітал галузевої холдингової компанії, до якої відноситься підприємство;

до 20,0% акцій - внески в статутні капітали тематичних акціонерних товариств,  що  призначені  для  реалізації  конкретних  проектів  або програм, в яких бере участь підприємство;

не менше ніж 10,0% акцій резервується для забезпечення пільгової підписки для керівництва та членів трудового колективу у разі можливої приватизації;

можливо до 20,0%  акцій - внесок в статутний капітал НАК (для підвищення рівня її капіталізації).

Запропонована конфігурація має на увазі наступний розподіл повноважень:

визначення законодавчих основ національної безпеки - Верховна Рада України;

визначення стратегії національної безпеки, вироблення та реалізація державної політики у цієї сфері, включаючи воєнну безпеку - Президент України за участю Ради національної безпеки і оборони;

вироблення та реалізація державної оборонно-промислової політики - Кабінет Міністрів України;

господарське керівництво оборонною промисловістю на рівні стратегічного менеджменту - НАК;

постійне та безперервне управління об'єктами державної власності у оборонно-промисловій сфері та поточною господарською діяльністю підприємств, що контролюються державою - галузеві холдингові компанії (в межах повноважень, які визначаються їх статутними функціями) за винятком процедур, що пов'язані з рухом державної частки акцій суб'єктів та об'єктів господарського управління в оборонно-промисловій сфері й є прерогативою Кабінету Міністрів України;

управління пріоритетними проектами в оборонно-промисловій сфері - тематичні акціонерні товариства, включаючи участь підприємств, що не контролюються державою, у тому числі повністю приватних.

Така схема забезпечує:

реальну участь суб’єктів господарювання недержавних форм власності у оборонно-промисловій діяльності на рівноправних засадах;

усунення існуючих суперечностей щодо реалізації економічного інтересу приватних підприємств та підприємств державного сектору;

синтез галузевих та програмно-цільових методів управління за рахунок одночасного входження підприємств, що контролюються державою, частиною своїх акцій як в галузеві холдингові компанії, так і в тематичні акціонерні товариства, що створені для реалізації конкретних проектів і програм;

єдність науково-технічної, економічної та виробничої політики, пріоритетність принципів стратегічного менеджменту шляхом створення Національної акціонерної компанії, що володіє контрольними пакетами акцій вищевказаних галузевих холдингових компаній, тематичних акціонерних товариств і можливо часткою акцій підприємств, які контролюються державою (для збільшення рівня капіталізації даної компанії);

інноваційну спрямованість оборонної промисловості шляхом реального зближення науки і виробництва за рахунок єдиних економічних та інших інтересів промислових підприємств, науково-дослідних інститутів, конструкторських та технологічних бюро, що об'єктивно виникають у них в результаті участі в галузевих холдингових компаніях і тематичних акціонерних товариствах  та отримання права на частину прибутку від поточної діяльності відповідної галузі або реалізації конкретних проектів і програм;

інвестиційну привабливість вітчизняної оборонної промисловості та її складових частин (НАК, галузеві холдингові компанії, тематичні акціонерні товариства, конкретні підприємства) шляхом підвищення рівня їх капіталізації та розкриття об'єктивної ринкової вартості;

умови для послідовного наближення оборонної промисловості до своєї фінансової самоокупності, науково-технічної, економічної та виробничої самодостатності, набуття нею здатності до саморозвитку.

P.S.

Зі створенням Національного комітету з промислового розвитку під головуванням Прем’єр-міністра України В.Б. Гройсмана (постанова Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2016 року №956) з’являється додаткова можливість не тільки обговорення зазначених пропозицій у широких суспільних, наукових та промислових колах, а й їх подальшого просування в державних органах.

Ігор Чепков, начальник Центрального науково-дослідного інституту озброєння та військової техніки Збройних Сил України, д.т.н., професор